***

Та ніч, наче лакмусовий папірець – проявляються справжні емоції і страхи, оголюються душі.
- Мій батько брав у цьому участь, але я ніколи особливо не вникав. Так було легше. Я мав захищене майбутнє. Діти еліти – учених, політиків, лікарів, просто діти багатих людей, змалку вчаться усвідомлювати свою вищість, ба навіть, відокремленість від решти світу. Сірого, приземленого, споживацького, хижого світу. Світу, який одного разу по праву належатиме їм.
Глибокий вдих.
- Штами народжувалися у найкращих лабораторіях світу. Планувалося винищити третину населення, але людський організм має погану здатність пристосовуватись і ті мільйони, які врешті-решт гинули, були для нас краплею в морі.
- Для вас?
- Я був частиною того світу, Маріє. Отож, було вирішено додати до вірусів і голоду… атомні бомби.
- Що ти таке говориш?
- Ресурси закінчуються. Планета перенаселена. Знімай рожеві окуляри і вмикай мозок!
Завжди такий безкомпромісний і… грубий.
- Ці бомби впадуть на найбільше міста-мільйонники. Токіо, Нью-Йорк, Москву, Сан-Паулу і ще з десяток…
- Але це якесь божевілля. А як же…
- Навіщо забрали твого батька? – жорстко допитується. 
- Бо він будівельник. Його забрали на будівництво.
- Яке будівництво?
- Не знаю.
- А хочеш взнати?
- Не впевнена. 
Грію руки над нашим багаттям.
- На будівництво масштабного підземного комплексу.
І додає:
- Цей світ таки належатиме обраним.