***

На столі – мапа. Червоною ручкою позначено наш довгий, непростий, і, можливо, небезпечний маршрут.
- Таки покидаєте мене, - понуро констатує Марта.
- Як тебе переконати, що треба йти з нами?
- Мій дім – моя фортеця.
- Може, ти й права.
Олексієвих заощаджень вистачило на те, аби купити коня. Першу половину шляху здолаємо на ньому, обираючи якомога безлюдніші дороги і стежки. Другу частину – пішки. І це при тому, що недалеко звідси пролягає залізнична колія, курсують потяги.
- Небезпечно, - переконує Олексій. – Весь світ перетворився на звіринець і ліпше, взагалі, обходити людей десятою дорогою.
Напружений, стурбований. Наче будь якої миті їх могли оточити, пограбувати, забрати провізію. Наче будь якої миті вони могли втрапити у капкан і вже ніколи з нього не вибратись.
- Людина знищила все, що могла. Вирубала ліси. Спаплюжила воду. Перетворила землю на вигрібну яму. Раніше не було таких нищівних катаклізмів. Раніше тут бігали лосі, кабани, зайці. Усе давно вмерло або б’ється у передсмертній агонії.
- Але ж людина поплатилася за це.
- Як?
- Хворобами. Божою карою.
Олексій міряє мене дивним поглядом.
Дні сплітаються. Погожі і дощові. Пилюка під ногами. Обпалена сонцем шкіра, потріскані губи. Наші короткі перевали. Неспокійна ночівля. Його діловий і безкомпромісний тон. Моя втома. Його ніжність. Маленькі і великі села, які ми проминаємо. Кілька великих міст, які обходимо, накинувши чималий крюк, наче у тих містах зосереджено усе всесвітнє зло. Люди, які нам зустрічаються. Байдужі чи усміхнені. Діти.
- Прощай, Орлику.
Виміняли коня на харчі і помандрували далі.
Сільські діти завзято сперечаються:
- Я чув.
- Ти – брехло.
- Але я чув це по радіо. Скинули перші бомби. Будинки розлітаються на щіпки. А ще там була багатоповерхівка, так от, вона розкололася навпіл.
Але Олексій швидко відтягує мене від них, наче дітлахи базікають про щось геть несуттєве.
Увечері:
- Почалося?
- Можливо.
- І ти гадаєш, що ця війна охопить увесь світ?
- Я не ворожка, на кавовій гущі не гадаю.
Знімаю шкарпетки, оглядаю мозолі. Чому все так?
Чому світ не може належати лише нам? Ми б його відновили. Повернули би йому первозданність. Насадили дерев і розвели тварин.
- Маріє, я маю дещо тобі сказати і я не знаю, як ти на це відреагуєш.
Я бачу лише його напружену спину.
- Насправді, Бога не існує. Функції Бога завжди виконують люди.