***

Його теплі пальці малюють невидимі кола на моїй шкірі.
- Чому не сказала? – допитується, заглядаючи в очі.
- Це має значення? 
- Значення мають саме такі моменти. От тільки, що тобі подарувати? – театрально морщить лоба.
- Не роби так.
- Чому? Некрасиво? Я застарий для тебе, Маріє.
- Не вигадуй. 
- А, вгадай, скільки мені років.
Якось загрозливо звучить це «вгадай».
- Двадцять? – припускаю.
- Двадцять сім не хотіла? Шкода, що розгубив усі документи.
- Ти непогано зберігся.
Мовчання.
- Я подарую тобі частинку свого минулого.
- Як це?
- Завтра дізнаєшся.
Наступного ранку, Олексій показує мені сховок – стопку фотографій, дбайливо загорнутих у поліетилен і засунутих у тюк сіна на горищі.
- Це ти їх сюди поклав? Навіщо?
Чоловік лише посміхається. 
Ми спускаємось у ярок, всідаємось на дерев’яній кладці. У ставку – мутно-зелена вода, квакають жаби, яких занесли у Червону книгу ще двадцять років тому.
Я роздивляюся фотографії. Це його минуле життя. Безтурботне і забезпечене. З друзями на вечірці. За кермом розкішного, преміум класу, автомобіля. Разом з батьками у стінах якогось навчального закладу. На іподромі. Це він? Кінні змагання, породисті скакуни, медалі, знову горда постава батька – як же він пишається своїм сином. Тренування, фанатки…
Повертаю йому світлини.
- Що скажеш?
Знизую плечима.
- Маєш повне право мене зневажати.
- Чому?
- У мене мама обслуговувала пральні автомати, а батько гнув спину на будівництві.
- Часи змінилися. Тепер ми з тобою рівні.
І він жбурляє ті фотографії у ставок.
- Ти що робиш?! Це ж твоя пам'ять! - видихаю обурено.
- Тепер у мене амнезія.
Увечері слухаю його дихання. Давно пора спати, але… питання майже фізично дзижчать у голові.
Що з ним не так? Держава турбується про таких, як він. Якщо ти платоспроможний, то завжди будеш у пріоритеті. 
Тоді, чому?
Чому він тут ховається?