Дивнe-прeдивнe

***

Чи то вітер, чи то крик.
Тупіт.
Шелест-шепіт-вигук:
- Маріє!
І знову тупіт.
Ближче.
Дихання в спину.
- Ти що, дурна? Зупинись!
- Дай мені спокій!
Олексій плигає з коня, шкутильгаючи, заступає мені шлях.
- Таки дурна, - резюмує. - Інакше б не пішла.
За останні три місяці його чорне волосся ще дужче відросло і тепер тим волоссям спокійно розпоряджається вітер, розкидає його у різні сторони.
- Поглянь на себе. Ти не виживеш, ти не пристосована до такого життя.
Я – слабке, ні на що не годне, за його словами, створіння.
Випускаю на землю клунок, а йому відвішую ляпас. А потім ще один. І ще.
Олексій вражений, але, разом з тим, і вдоволений.
- Особиста неприязнь тебе погубить. Мисли логічно! Інстинкт самозахисту понад усе!
- Не хочу жити!
Не хочу мелодрами, але те, що вирвалось, назад не запхнеш.
- Я розумію, - говорить Олексій. – Я теж втратив батьків.
Хочеться крикнути: «Не розумієш», але мовчу.
- Марта – моя далека родичка.
Мовчу.
- Я теж міг запросто померти.
Мовчу.
- І я так само не розумію заради чого жити.
Уперто мовчу.
- Але я знаю, що та дорога, якою ти зараз підеш, не принесе тобі нічого, окрім поневірянь, страждань і смерті.
- Це не твоя турбота.
- Вірно, не моя. Але я хочу бути Людиною. Для тебе, Маріє.

Анилаг Аберт

Подобається

#716 в Фантастика
#113 в Постапокаліпсис
#120 в Антиутопія

У тексті є: жорстокий світ, одна родина, сни й видіння

Відредаговано: 06.07.2023

Додати до бібліотеки

Поскаржитись