***

Здоїла козу, назбирала на городі томатів, накришила простого салату, бабця Марта за тим наварила картоплі… Мов того царевича, до столу покликали Олексія. Їли мовчки, царевичу щось не подобалося, кривився. Мила тарілки, а руки тремтіли. Пора і честь знати. Доброта бабці Марти безмежна, але я не можу користуватися нею вічно. 
А ще не хочу й не можу витримувати пиху Олексія.
Клунок зібрала звечора, отож…
- Куди це ти зібралась, дитино? – на порозі з’являється бабця.
- Я вас покидаю.
- Навіщо це робиш? Тобі тут погано?
На очах виступають сльози.
- Ні? Тоді в чому справа? Тебе звідси хтось виганяє?
- Я просто вирішила. Мені треба в дорогу.
Бабця скорботно хитає головою.
- Ти ж сама говорила, що у тебе нікого немає, що ти, Марічко, кругла сирітка.
- Світ не без добрих людей.
- Але куди ти підеш? Ти маєш план?
Задумуюсь на хвилинку. Стадний інстинкт.
- Усі прямують на захід. 
- Але там гори, ліси, доволі безлюдна місцевість.
- І там безпечно, Марто.
Здригаюсь. Не помітила, коли він підійшов.
- Нехай іде, не вмовляйте. Доросла дівчинка, чи не так?
Ще й підморгує. Гад!
Бабця Марта гарячково мене споряджає: картопля, хліб, молоко, сир… Даю волю сльозам лише коли виходжу за межі подвір’я. Бреду-іду, притискаючи клунок до грудей. Не озираюсь.
Досить швидко лишаю позаду село. 
Стою посеред поля, розділеного ярами, підлісками і стежками, скільки видно оку. А згори, шмат блакитного неба спокійно спостерігає за тим, як тендітна білява дівчина роззирається навкруг – навічно загублена і без видимих шансів знайтись.