***

Небо кольору сталі, колючі будяки, дохлі пташки. З нірок виглядають миші й ховрахи, повзають жучки. У повітрі витає безнадія? Ні. Безнадія лише в моїй голові.
Їх тут десятки, якщо не сотні. Вони пригинаються до землі під вагою своїх клунків і ступають так обережно, наче земля під ногами начинена вибухівкою. Не гомінкі, розбрідаються по двоє чи по троє, формуючи таким чином невеликі компактні групки; у разі небезпеки кожен сам за себе. 
Я відразу пристала до двох жінок. 
Сьогодні, дорогою, проходили повз велике село і старші чоловіки ходили на розвідку. Повернувшись, розповіли, що люди в селі боязкі, але добродушні і якщо у кого маються якісь цінні речі можна спробувати виміняти їх на харчі.
У мене нічого не зосталося, але їсти листки і корені, смакувати підозрілі плоди, а потім запивати усе те смердючою річковою водою більше не було сил. Якщо завтра я впаду на ноги, зі мною ніхто не буде цяцькатись.
Брела посеред вулиці, місцеві зиркали як на диковинку. І хоч бідно одягнені, але в їхніх очах не було того всепоглинаючого розуміння, того паралітичного страху, який уже давно окупував міста. Хтось шарпнув за руку. Старенька бабця.
- Ходім.
Завела у хату. На столі – стакан молока і чорний хліб. А я отямилась вже тоді, коли усе те добро опинилось у шлунку.
Глипнула на бабцю:
- Не маю чим відплатити.
- Поділишся інформацією, - почулось десь з глибини.
- Ходи туди, - підтвердила бабця, - а то він ще дуже слабий.
Чомусь стало страшно, але діватись нікуди – зробила крок у невідомість.
- Розказуй, що знаєш, що чула.
- Усе погано.
Хрипкий сміх. Контраст – чорнява голова на білій подушці.
- Чому тікаєш з міста?
- Усі тікають.
- Ага, стадний інстинкт. Прекрасно.
- А ти хто такий?
- Не повіриш – колись у мене було все, а тепер, мов собака, зализую рани.
- Що за рани?
- Дивись, яка цікава! У всіх є рани. 
Не погодитись неможливо.
- Не стовбич на порозі – погана прикмета.
Я завагалась.
- Начебто не кусаюсь.
Обережно зайшла і почалося взаємне сканування очима. Виснажений молодий хлопець, не набагато старший за мене. Якась хвороба? 
- Не бійся, не заразний. Господи, бабця Марта не могла кого путящого привезти. Ти ж ще зовсім дитина!
- Я не дитина. 
- Ти двох слів зв’язати не можеш, а мені треба взнати, що відбувається назовні.
А ось це вже образливо!
- Я розкажу тобі, що відбувається.
- Ага, давай.
- Ми на порозі війни. 
- Ага.
- Великої війни.
- Ага.
- Такої війни ще не бачив світ.
- Справді?
Зарозумілий, впертий…
- Тобі не цікаво?
- Цікаво, як тебе звуть.