Туристичний маршрут

Вінні впевнено йшов по конверт. Цього ранку думки були зосередженими. «Вітаю тебе, моя персональна скринька камери схову. Доступ до тебе дозволено, адже я маю ключ», — жартував сам із собою Вінні. «Вітаю тебе, мій персональний смартфоне. Ти мені сьогодні не потрібен, і взагалі — я від тебе вже відвик. Вітаю тебе, загадковий конверте. Сьогодні ти мій, і я тебе розпатрошу». Посмішка з'явилася сама по собі. В конверті дійсно була готівка, і багато.
​«Вітаю тебе, готівко. Я не знаю, скільки тебе тут, але потім розберусь. Вітаю тебе, чистий білий аркуш паперу з конверта». Він дістав також ключ від камери схову. На ньому було написано: «47». Вінні швидко відрахував, уже без жартів, п'ять скриньок із номерами від свого. — Бінго! — вигукнув він і відчинив спочатку дверцята, а потім свого рота. «Я так і думав, адже ще вчора здогадався». Він швидко і цілеспрямовано забрав туристичний, професійний, надлегкий і повністю укомплектований рюкзак. Закрив скриньку і спокійно пішов снідати в піцерію.
Молодий офіціант уже приніс їжу, каву й солодощі за рахунок закладу. А коли побачив той самий чистий білий аркуш паперу, миттєво приніс компактний інфрачервоний детектор валюти.
— Ну ти, малий, кмітливий! — випалив Вінні, тримаючи в руках чайові. — Але спочатку перевір їх на цьому детекторі. Вони вдвох засміялися.
​— Та спочатку ваша черга! — відповів офіціант, і знову лунав сміх. «Бінго, секретні матеріали засвітились в ультрафіолеті».
Так от, на цьому чистому аркуші паперу в ультрафіолеті проступив напис:
​«Я повністю виходжу за межі. Мій креатив набирає обертів. Протестуй туристичне спорядження в реальних умовах. Необхідне доукомплектуй, поповни запаси. Я збираюся в похід на три дні. Часу мало, роботи багато, відпустка на носі, а мізки в заносі. Після того як усе зробиш, закрий усе назад, а ключ як декорацію підвісиш у піцерії Route 66».
«Оце ще мені загадковий Джеймс Бонд та майстер креативних ілюзій!» — майнуло в голові Вінні.
— Та я відтепер можу такі  відпустки зі своїм творчим потенціалом уже продавати, та ще й з авторським правом! А назва буде «Пінг-понг» або «Смужки зебри». І, що найцікавіше, у цю ж мить він згадав... А Джессіка була би моїм надійним гідом.
«А ти що думаєш, малий?» — кинув він погляд на офіціанта.
​— Та тут усе просто. Ось я побачу його і креативно запрошу поганятися з підносом зранку до вечора, а потім нехай ще сходить на побачення в інший район. 
Ха, тримай п'ятак і тримайся так! Вінні підвівся з - за столу: — А я пішов, маю справу, похід чекає.
Перше, що йому було потрібно, — зручний одяг, який він  знайшов на ринку.
Справжній, укомплектований усім необхідним. Турист Вінні - Пух уже крокував протоптаною ґрунтовою стежкою.
«Я креативний, адже я існую! Чи існую, тому що я креативний? Яке дивне слово. Звідки воно взагалі утворилося?» — піша хода навівала філософські ноти...
​І цьому, ніщо не заважало... «Це як взагалі? Людство з розвитком оточило себе всім необхідним, усіма благами, а потім вигадало якийсь креатив, щоб нібито від цього відійти чи поглянути з іншої сторони. Мені особисто здається, що в корені цього слова create — тобто творити. А чому ж тоді мистецтво назвали art? Багато хто маскує різну дурню під креатив із дивовижним обличчям, адже це слово все пояснює без слів. О, креатив!!!»
Стежка вивела його в те місце, де на пагорбі було видно, як на долоні, саму інженерну дамбу, що розділяла водосховище і русло річки в каньйоні. Ідеальне місце, де зійшлися всі фактори. І все видно як на долоні. Поруч тягнулися дві автомобільні колії на ґрунті, стояла дерев'яна огорожа та виднілися витоптані паркомісця. «Та все зрозуміло, це романтичне місце! Мабуть, піду я далі», — вирішив Вінні.
Він оглянув усе навколо, креативним мистецьким поглядом оцінив, що і до чого, і помітив стежку, яка вела далі. «Бінго, на нижньому ярусі природної тераси!»
​Там було облаштовано туристичну локацію: велика галявина поміж дерев, краєвид ще мальовничіший, а природи — ще більше. Ніякого шуму, ніякої метушні, лише природа і він. «Ідеально», — говорив сам собі Вінні.
Небо швидко затягнуло хмарами, і Вінні так само швидко вибрав найкраще місце — ще швидше розклав одномісну ультралегку намет - палатку та надійно її закріпив. Щойно він повкидав усередину всі речі, як полив дощ: літній, теплий, спокійний, але рясний.
Ото і чудово. Він розпластався і відпочивав. Лежав так довго, аж поки не набридло, а дощ усе йшов. Але Вінні ноти нові в цьому знайшов.
​«О, чудово! Намет надійно захищає. От і протестовано. Ха-ха-ха».
​Він обережно перекладав вміст рюкзака. А що лишилося робити в таку погоду? Детальний аналіз підказував, що все в порядку, все необхідне підібрано з делікатною точністю. Залишилося все структурно розподілити у відділах  — просто для зручності.
На вечерю були консервовані тушковані боби в томаті з яловичиною та сухофрукти. Тим часом дощ закінчився. Концентрація озону вже досягла піку. Настрій гарний, голод втамований, спальник зручний.
Сонячне проміння залило намет сяйвом. «Я ж говорив, кожен світанок різний. Як гарно!»
Швидкий фітнес, медитація під ранковим сонцем, свіжозварена кава на портативному пальнику, вівсяна каша з цукатами — настрій чудовий.
​«Дивні люди ці туристи, самі собі шукають клопіт. І я знайду. От візьму і піду до обіду прямо на ту дамбу, буду милуватися водосховищем, а потім розвернусь і дивитимусь на русло річки посеред каньйону».
Він саме так і зробив: залишив намет на місці, закинув рюкзак на плечі — і вперед. Шлях виявився довшим, ніж здавалося з пагорба. Пішохідна доріжка все петляла поміж живописної природи, і цей шлях ніяк не хотів закінчуватися.
​Так легко і просто. Лише відчуття справжнього апетиту приземлило Вінні на галявині. Він швидко впорався: гарячий суп із пакета вже парував на імпровізованому столі зрізаного дерева. От і чудово. Стежка роздвоїлася.
​«Усе зрозуміло. Я ще зможу оглянути і каньйон, і бурхливу річку з камінням. Фотографувати не буду — лише споглядати і радіти».
Він мовчки стояв на дамбі, просто в захваті. Адже був лише мурашкою на тлі грандіозної споруди, а каньйон уже кликав. Інша стежка вела донизу, до джерела між камінням. Вода виявилася такою свіжою і смачною, Вінні одразу поповнив запаси в гідраторі. Він спустився нижче і скупався в річці, а потім довго лежав у проточній воді на мілині під теплим сонцем. Повернувся до табору, коли вже сутеніло. Стомлений, але неймовірно задоволений — і собою, і спорядженням. Він заснув солодким, міцним сном аж до самісінького ранку.
«Спорядження протестовано, запаси поповнено, креатив і настрій знайдено», — написав він спеціальним маркером на тому ж самому білому аркуші паперу.
​Повернувшись до цивілізації, Вінні акуратно почепив ключ від камери схову поруч із фотографією рожевого каділака в піцерії. Побачивши його, усміхнений офіціант одразу ж приніс фірмовий сніданок. Перемотана «розинкою котлета» готівки ледве помістилася в кишеню.
«Привіт, мій смартфоне, підкажи, як моя відпустка???» Доступ заблоковано. «Face ID».
«Та дякую тобі за підказку. Усе зрозуміло. І дякую тобі за додатковий вільний день». 
Вінні стояв перед дзеркалом — весь повністю креативно відпочивший. Обличчя повернулося до нормальних людських форм, м'язи працювали, посмішка сяяла. Залишилися лише легкі синці під очима, які він швидко заховав за темними окулярами. 
«Я вільний. Я все ще вільний і спокійно піду туди, звідки прийшов».
І от він уже йшов по тій самій ділянці дороги між містом та околицею. Далі вже виднілося котеджне містечко. Чоловік, що крокував попереду, виявився знайомим.
​— Привіт, останній хіпі!
— Привіт тобі, Елвіс. Де твій рожевий Кадилак?
— Та я залишив його в піцерії, і ключ там залишив також.
​Вони сміялися щиро, відверто і довго. Їм так само байдуже було до всього навколо, тож вони йшли край узбіччя і про щось натхненно теревенили.
Прямо перед котеджним містечком їх зупинив патрульний автомобіль.
​— Я хіпі, ти Елвіс, і зараз буде шоу. Тільки не співай, я тебе прошу, і не говори багато. Вдавай, що нічого не розумієш. Поводься природно і спокійно, — швидко шепнув хіпі. Я тут частенько прогулююсь, і вже бачив цей цирк. Мене лише турбує що ці хлопці занадто молоді. А фінал мені відомий.
— Стояти на місці, не рухатися, підготуйте документи! — різко лунало з патрульної автівки, перериваючи їхню невимушену розмову.
​Четверо молодиків вискочили з пікапа в повній амуніції з написами «Поліція охорони». Двоє стали попереду, двоє, як завжди, за спинами мандрівників.
​— Вітаю вас, офіцери. Мій намір добрий і щирий. Я іду до своєї домівки, — вимовив хіпі, але стояв як вкопаний.
— Пред'явіть документи, що посвідчують вашу особу.
— Офіцери, мої документи вдома, а живу я на вулиці Копірайтерів, 25, у котеджному містечку «Сосновий бір». Це на самому краю, — знову спокійно говорив хіпі, навмисне підвищуючи їм звання. Адже з вигляду вони щойно закінчили навчальний заклад і тепер так охоче грали в шерифів. 
Один із охоронців дістав електронний планшет і навів камеру на обличчя хіпі.
​— Профіль відсутній у базі даних, — пролунало з високочастотного динаміка.
— Сфотографуйте і додайте анкетні дані, — скомандував старший.
​Охоронець оторопів, а обличчя його виражало скажене заціпеніння. Він різко підійшов до Елвіса.
— Зніми окуляри і капелюх, — чітко скомандував він.
​«Звісно, я зняв би, шериф, але ж треба тримати марку», — подумав про себе Вінні й мовчки виконав наказ.
Охоронці ледь стримували посмішку, але намагалися тримати суворий вигляд.
​— Що це в тебе таке? — кивнув той на його втомлене обличчя.
— Осина отрута, — спокійно відповів Елвіс. 
Охоронці знову переглянулися.
«Ну-ну, хлопці, згадуйте, чого вас у школі вчили», — про себе іронізував Елвіс. «А то ваші шаблонні інструкції, схоже, вже повністю вичерпали себе».
Ініціативу швидко перехопив старший охоронець, намагаючись приховати явний ступор своїх колег.
— Пред'явіть документи. Елвіс спокійно дістав смартфон.
Ось.
— Розблокуйте.
— Звісно, спробую, — кивнув він і за мить отримав передбачувану відповідь: 
«Відмовлено у доступі». «Face ID».
Знову виникла німа пауза. Планшет тим часом уже сканував його обличчя.
— Профіль відсутній у базі даних, — знову заговорив металевий голос із динаміка.
— Сфотографуйте та додайте анкетні дані, — розгублено повторив застарілу інструкцію старший.
Тим часом хіпі іронічно думав про своє: «Та, звісно, хлопці, ви вже й забули, як це робиться без вашої цифри. Креативний тренінг би вам усім відвідати...» Подумав — і вголос видав наступне:
— Офіцери, це мій сусід, живе на протилежній вулиці. Він сьогодні мій гість, і ми просто нагулюємо апетит перед обідом.
— В такому разі ми маємо чітку інструкцію, — вимовив старший охоронець, намагаючись повернути собі контроль над ситуацією. — Згідно із законом, маємо дві години на ідентифікацію ваших осіб.
Він різко дістав наручники й по черзі заклацнув їх на руках хіпі та Елвіса.
​— Залізайте на кузов пікапа.
Автомобіль із мигалками плавно рушив у бік котеджного містечка.
​— Ти як, Елвісе? Як себе почуваєш?
— Та за останній тиждень я вже до всього звик, — усміхнувся той. — А ти дійсно останній справжній хіпі. Вони реготали в унісон, попри те, що їхні руки були надійно з'єднані наручниками.
— Та не хвилюйся ти, — знову заговорив хіпі, зручніше влаштовуючись у кузові. — Це ж екскурсія. У мене вже таке бувало. Тепер вони нас возитимуть цілий день, а під вечір доставлять прямісінько до мого дому. Інші зміни мене вже добре знають. А от ці молоді. А з наручниками — це їхній власний креатив. У кузові знову лунав дружний сміх.
Пікап кружляв вулицями котеджного містечка. Елвіс ніби й знав ці місця, але зараз, сидячи у відкритому кузові на висоті й дивлячись на все зовсім іншим поглядом, бачив звичні пейзажі абсолютно по - новому. У голові народжувалися свіжі думки. Отак просто, катаючись у наручниках... Елвіс раптом дізнався, де саме ховається місцева вулиця Червоних ліхтарів і де живе особисто директор і власник цієї охоронної фірми. Чітко й без зайвих зусиль. Запам'ятав найкращий виномаркет, затишну кав'ярню, районний відділ поліції, дізнався, де вирують справжні італійські пристрасті та яка вартість номеру в єдиному готелі. Бачив місцевих волоцюг, пройдисвітів, а також китайські, арабські й темношкірі квартали. Навіть закладки помічав неозброєним оком. І все це — так просто, сидячи в кузові пікапа поліції охорони. 
Але найцікавішою все ж була розмова з хіпі.