Море

Ранок видався на диво динамічним. Вінні  сидів у кріслі біля трюмо прямо в тигровій піжамі. Лілу крутила це крісло на всі боки, немов досвідчена, занадто мотивованиа косметолог - самоучка. Маски, цілющі примочки, трохи магії та якісної маскувальної косметики — і обличчя вже не буде лякати перехожих. Воно просто  все ще залишалося великим. Ну що ж, бувають і такі арт - об'єкти.
Слідом йшов смачний сніданок, ароматна кава та порція легкого, майже невагомого білявого гумору, що так чудово знімав ранковий наліт екзистенційного жаху. Вінні почувався чистим і напрочуд свіжим — наскільки це взагалі можливо для людини, чий організм нещодавно уклав контракт із пасікою. Лілу ж, як завжди, мала бездоганний вигляд, наче тільки - но зійшла з рекламного білборда корпоративного райського куточка.
Вона зробила легкий жест рукою і надіслала йому повітряний поцілунок. Потім упевненим рухом натягла йому на голову той самий шкіряний капелюх, критично оглянула остаточний образ і мовила: — Двері цього дому для тебе завжди відкриті, Вінні, адже ти справжній. А от навіщо життя так жорстко тебе пошматувало — думай  і вирішуй сам.
Вони розійшлися у різні боки. Назустріч новому дню, новим пригодам і всьому тому цікавому, яке це місто підготувало для них на черговому роздоріжжі.
Вінні мав дивовижний вайб цього літнього ранку, адже він був знову у своїй сорочці. «Я йду бульваром, — крутилося в голові. — Я маю чіткий маршрут. Я просто хочу йти. Хочу відчути свіжість ранку. Хочу грітися на сонці. Та врешті-решт, я ж так давно не був на пляжі! Саме туди й піду».
Бульвар, здавалося, не мав кінця і краю. Острівки цивілізації та увесь мистецький арсенал місцевих ексцентриків уже відображувались у найрізноманітніших формах. Він ішов повільно й розважливо, на повні груди вдихаючи повітря. Потік думок штурмував усі клітини його мозку, але він свідомо дозволяв цим кадрам свідомості просто пропливати повз, не чіпаючи його. Він лише байдуже підмічав ті, що видавалися справжніми й справді незаангажованими у цьому цифровому божевіллі.
Та хто б міг подумати? Хто б міг взагалі таке собі уявити? Хіба що якийсь божевільний поет. Адже я просто підвіз і все! Ох ця  — Лілу! Вона розірвала всі стереотипи й міфи про білявок, при цьому залишившись блакитноокою блондинкою в повній мірі. А як вдало зімпровізувала Джессіка з тією бейсболкою? А та продавчиня з мультимаркету, яка, наче найдосвідченіший психолог, через легкий флірт і жарти чітко вказала на стрижень особистості, а не на її тимчасову зовнішню пошарпаність, і при цьому встигла виконати свої прямі обов'язки.
​І тепер залишалася Соломія зі своїм німим питанням: «Елвіс, хто  ти?» Поки що Вінні... Поки що —  Вінні... Підмітив сам собі...
Тим часом актор - мім уже спародіював Вінні, щойно той проходив повз черговий міський фонтан. Мить — і вуличний артист уже копіював кожен рух ковбоя в капелюсі, вільно вештаючись поруч так, ніби вони були старими приятелями, які йшли грати в однаковій стрічці про Дикий Захід.
​Вінні нічого іншого не залишалося, як імпровізувати. Він різко випрямив спину та змінив мляві кроки на чітку, вивірену ходу. Одну руку тримав напоготові біля уявної кобури, а пальцями все ще опухлої кінцівки впевнено підняв і поправив поля капелюха. Зібравши залишки колишньої корпоративної харизми, він сформував на обличчі погляд абсолютного героя вестерну і покрокував далі до своєї цілі.
​Актор - мім швидко відчепився, відчувши в цій ролі не просто пародію, а справжній характер. Він підняв два пальці догори в знак поваги, зупинився і провів ковбоя поглядом — так віддано і драматургачно, ніби його щойно проводжала в небезпечну подорож кохана жінка.
Ще декілька кварталів — і місто помітно зменшило своє цифрове та архітектурне навантаження. Поверхи будівель нижчали, натякаючи на наближення околиці. Дерева на бульварі рідшали, доки Вінні врешті не опинився на широкій набережній штучно створеного водосховища.
За масивною дамбою виграновувалась звичайна дика річка, що залягла глибоко внизу, наче в справжньому міні - каньйоні. А от саме водосховище вражало масштабом: розкинувшись до горизонту, воно виглядало справжнім, величним морем у серці урбаністичних ландшафтів.
​Як годиться, вся курортна інфраструктура розгорнулася просто тут, перед очима. Справжнісінько як на  морі, без жодних поступлок сучасності. Жодної тобі електроніки, дратівливих турнікетів чи мобільних додатків для верифікації особи. Алгоритми тут діяли гранично прості й незмінні віками: влітку світить сонце, стоїть спека. Купайся, засмагай, споживай прохолодні напої та танцюй аж до самого ранку. Жодних «Access denied» — лише чистий, непідроблений гедонізм.
​«Привіт, гарненькі загорілі красуні. Вам ниточки зав'язати на бантик?» — пронісся в голові іронічний коментар, коли Вінні провів байдужим поглядом трьох струнких дівчат у мінімалістичних купальниках.
Слідом під приціл його внутрішнього критика потрапив місцевий альфа -  самець: «О, який культурист! М'язи, кубики, прес, плавки - шорти ідеально обтягують сідниці... Ох і впевнено ж він іде, широко розставивши руки, ніби несе на плечах усю земну вісь».
Але сам Вінні тим часом спокійно й цілеспрямовано тягнувся вздовж набережної. З одного боку вже простелявся теплий пісок, виблискувала вода й манячив справжній пляж; з іншого — кипіло життя курорту: бари, кав'ярні, мангали з ароматом диму, бази відпочинку, галасливі атракціони, магазинчики та ринок.
Першим ділом Вінні придбав собі плавки та крем від засмаги із заспокійливими компонентами. Решту речей надійно упакував і зачинив у камеру схову поруч із рестораном. Залишив лише капелюх — бо справжній ковбой ніколи не знімає корону — і з розбігу пірнув у воду.
О, який це був кайф! Ніякого болю, ніякого зуду. Вода виявилася в міру прохолодною. Він плавав, пірнав, а потім просто лежав у тому місці, де вода переходила в пісок. Діти гралися навколо нього, будували замки на піску, які постійно змивала хвиля. Зрештою, вони викопали для Вінні окремий басейн прямо в піску, підвели до нього канал і зробили відтік. Відтепер вода постійно циркулювала прохолодою, а з піщаного ложа стирчала лише голова в капелюсі та п'ятки.
​«Ой, а я тут не один», — раптом помітив він чоловіка з животиком та значним підборіддям, а поруч — жінку з... з помаранчевою шкіркою на сідницях. Ну так, це ж пляж, тут усе видно без прикрас. Але Вінні відчув: «Та я ніби свій серед своїх, зовсім не ідеальний, але вилазити не буду. Лише ця ванна мене й спасає».
​Так він і пролежав півдня без турбот, знявши внутрішній комплекс  запухлості в голові й на тілі. Навіть на мить задрімав — знаєте, той дивний стан, ніби спиш і не спиш водночас. А витягнув його із цієї ванни звичайнісінький голод.
«Ось я йду. І я смачно поїм, але груші брати не буду. Краще виноград і лаваш, а ще маленьку шаурму та квас». Голод був втамований, а легкість від простого перекусу вражала. Крем для засмаги він наніс сам, аби лише нікого зайво не спокушати. Вмостившись на шезлонг в тіньку, поруч із волейбольною площадкою заснув знову.
Розбудив його м'яч, котрий гепнувся на пісок і спокійно котився прямо йому в руки. Він із легкістю цілілою рукою передав м'яч волейболісту - блондину, котрий  миттєво якось дивно підморгнув...
«Та що з вами з усіма таке, хлопці???» — буркнув собі під ніс, а очі його вже вперлися в захід сонця — дивовижний і літній, повний багрянцю та легкої димки.
​«А от такого я вже давно не бачив», — підловив він себе на тому, що вже може хоч трохи щиро посміхатися.
Вінні швидко перевдягнувся у свій зручний одяг і пішов гуляти набережною. Дихав свіжим повітрям, спостерігав за романтичними парами та повним місяцем, котрий прокладав особисту доріжку на плесі води. Китайські ліхтарики запускали сімейні пари. Біля бочки з вогнем вешталися безхатьки. А на лавочках під ліхтарем двоє чоловіків грали в шахи — хоч чомусь замість пішаків на дошці стояли мензурки, а замість електронного годинника — високий паперовий пакет. Він знову тягнув посмішку, хоч це було і нелегко.
Звуки музики різко розвернули його погляд. О, світла і тепла піцерія, стилізована під класичний американський Route 66! Вінні вирішив розміститися на відкритій терасі, адже в приміщенні було надто людно, а на сцені  все ще самотньо чекав вінтажний мікрофон.
До столика швидко підбіг молодий, худий і високий хлопець — офіціант. Він миттєво й злякано штовхнув на стіл величезну фірмову морську піцу, а потім, дивлячись на пошарпаного й опухлого чоловіка в ковбойському капелюсі, тремтячим голосом видав:
— Ви... ви... ви міцне будете?
— Ні, — спокійно відповів Вінні.
— А... а роздягатись будете? — у бідного офіціанта затремтіли і руки, і блокнот.
— Ні, не буду, — відповів Вінні, ледве стримуючи посмішку...
— А... співати в караоке будете ?!
— Співати буду, малий, але спочатку поїм, — у самого Вінні на секунду зрадницьки затремтів голос, а запах піци був просто незрівнянним. — Дай... – но... передихнути.. І поясни, ти, нарешті що до чого, поки піца холоне...
— Та тут... таке... діло... — захекано почав хлопець, переминаючись з ноги на ногу. — Декілька днів тому, якраз під вечір, прийшли двоє... Один такий весь із себе — ділова краватка, а інший — тупо в спортивному костюмі та туфлях. Замовили багато різної піци і от саме цю фірмову морську, що я вам приніс. Оплатили наперед і кажуть: «Подаси  коли його впізнаєш!!!». А я ж... я ж... хто! Я ж студент, мені ще іспит здавати, я... хвилююсь...
— Розповідай далі, малий, мені вже й самому цікаво, — підтримав його Вінні, відламуючи шматок гарячої піци.
— Ну, діло було так, — затараторив офіціант. — До всього цього вони замовили чимало міцного. Я розмову їхню чув лише уривками, але чітко закарбував у пам'яті кілька фраз: «Та вийди ти вже за межі, розірви шаблони».
«Та ну тебе, психолог - інтерн...» «Відчуй вайб, знайди себе. Та хоч на роботу їдь громадським транспортом. Це виведе тебе на інший рівень». «Я пишу дисертацію...»
«Та це такий тренінг! Спробуй автостопом хоч раз». «Та ти вже в поході  був???»
«Я тут таку кралю намацав, креатив ходячий!» 
Ось приблизно так усе й крутилося, — хлопець на мить замовк... — А потім вже й стемніло остаточно. І той, що в діловій краватці — білий комірець, значить, — раптом роздягнувся прямо за столом і побіг до води голяка! Просто так узяв і побіг... А той другий, що в спортивному костюмі, кинувся за ним, зловив уже охкаючого від прохолодної води бізнесмена, зняв із себе вітровку та замотав йому на поясі, як спідницю. Нарешті вони трохи оговталися, одягнулися, а потім замовили ще міцного... А той у краватці раптом підвівся, вирячив очі й на весь бар заявив: «Я бачив живого Елвіса!», після чого горланив у караоке аж до самого ранку всі його пісні поспіль... Потім вони розрахувалися, залишили щедрі чайові й пішли... 
Хлопець замовк, голос його вже став рівним, а слова — структурованими. Потім він повільно повернув голову, а на стіні, як декорація, висіла остання вінілова платівка із зображенням постарілого, щокатого Елвіса Преслі...
​Хлопчина перевів погляд на Вінні... Мовчки попросив автограф прямо на бланку замовлення... Вінні все зрозумів і розмашисто надряпав свій розпис, адже це було найкраще логічне пояснення всієї ситуації... Цим жестом вдалось зберегти молодому хлопчині - здоровий глузд... Офіціант спокійно пішов із цим листочком так, ніби бачив самого короля рок – н - ролу...
Вінні смачно й спокійно повечеряв, а потім пішов на сцену й заспівав у караоке легендарну «Love Me Tender». Із відвідувачів мало хто це помітив, а спів прийняли як стилізовану вечірку. Кожен  з них занадто був зайнятий власними думками та особистим вечором... Для Вінні це виявилося ідеальним завершенням чудового, повноцінного -  літнього дня...
Слідом офіціант приніс подарунковий сертифікат від директора на  безкоштовне обслуговування та плед… Адже  у сезон цей заклад дозволяв клієнтам зустрічати світанок у себе на відкритій терасі... 
Чекати довго не довелося — літні ночі такі короткі. Навколо вже починало виднітися. І ось з'явився перший промінець. Вінні бачив стільки світанків у своєму житті, і поети описували їх хто як міг, але цей був надзвичайно гарним... Таким гарним... І Вінні точно знав: завтра він буде зовсім іншим...
Сонце вже залило сяйвом весь порожній пляж, відпочиваючих ще не було. Вінні впевнено прямував до камери схову... Адже останні події чітко підказували цей напрямок...