Рожеві двері

Як же солодко я спав, — промайнуло десь на дні свідомості. По - справжньому, щиро, вперше за незліченні роки. Без ранкових дзвінків будильника,  без нескінченних таблиць, звітів і графіків. Просто гарно виспався і вперше відчув себе живою людиною, а не системною функцією.
Елвіс піднявся з ліжка в чому мати народила і босоніж підійшов до великого панорамного вікна. Він завмер, вдивляючись у величний краєвид. На обрії було видно, як величезне водосховище зливалося із самим небом, а на його блакитній гладі біліли легкі паруси далеких яхт. Ближче, на уступах пагорбів, каскадами спускалися приватні ділянки: від простих будиночків до розкішних елітних вілл.
​— Цікавий пейзаж... — уголос згадав він учорашніх творців.
Ця думка м'яко, без надриву, повернула його до реальності — до того шлейфу подій, що передували цьому.
Він розвернувся... На ліжку солодко спала Лілу — у білому напівпрозорому пеньюарі,  у тендітній, але спокусливій позі. А от і ні, — з легким посміхом зловив себе на думці Елвіс. А от нічого й не було. Та й не могло бути — надто інші виміри зараз правлять цим балом. Але йому й так було добре. Він, дивлячись на неї очима  художника, мимоволі бачив готову картину велетенських розмірів: ооо... яка натурщиця, який вдалий інтер'єр!!! І цей ранок справді був добрим — без штучних голосів корпоративних помічників, без синтетичних динаміків та нагадувань протоколу.
Як же все навколо чисто і красиво. Проте внутрішні моменти реальності вимагали перевірки. Він вмостився перед трюмо із дзеркалом стилізоване під гримерку. Весело... Його обличчя Вінні - Пуха сьогодні набуло форм такої собі розтовстілої свинки Пепи. А  прокинувся з відчуттям принаймні Елвіса Преслі...
Набряк за ніч став ще більшим, під очима залягли глибокі багряні синці, але принаймні гострий біль дещо відступив. Зате натомість прокинувся інший симптом — нестерпний, всепоглинаючий зуд повільно й методично піднімався шкірою. Цікавий початок дня, — гірко хитнув  головою герой.
А за спиною вже стояла Лілу. Так, саме так — напівоголена, у свіжому ранковому світлі. Вона мовчки підійшла й поклала дві теплі руки йому на плечі. Потім повільно, з якоюсь майже ритуальною ніжністю, занурила пальці в його волосся і легкими, вивіреними рухами розчесала його, сформувавши ту саму зачіску... Ту саму, яка роками була його незмінною візитівкою в офісних кулуарах...
​— Не хвилюйся, любчику, ми щось придумаємо, — пролунало за спиною...
​І в цей момент Лілу вражала своєю абсолютною, заземленою посередністю на тлі навколишнього апокаліпсису...
Утім, на столі вже чекав гарячий омлет із грибами та шинкою, а поруч випаровувалася запашна кава. Свій телефон вона використала чітко за призначенням: кілька коротких, влучних дзвінків — і ситуація почала прояснятися...
— Слухай, пухнастий, — Лілу відклала смартфон. — Щойно я розмовляла зі своїм косметологом. Ситуація така: твій набряк почне поступово сходити днів через три. Сьогодні — найактивніша фаза. А приблизно за тиждень усе має остаточно повернутися на свої місця. Я швидко збігаю по справах, а ти поки приготуй обід.
​Вона говорила це, одночасно набираючи воду в глибоку миску. Додала туди кілька крапель звичайного столового оцету, вмочила й віджала полотняну серветку.
​— Тримай. Це найпростіший компрес, — простягнула вона його Елвісу. — Поклади на лоба, трохи зніме жар.

​Який дивний тип жінок — ці білявки, — пробурмотів він собі під носа.
​Вінні зачинив двері, проводжаючи Лілу поглядом. Вони ж ніби грають якусь нескінченну творчу роль. Ой, не знаю... Ой, допоможіть... Що я маю робити? Покличте менеджера... Я виглядаю просто ідеально... Ця сукня занадто бежева... Вони ніби навмисно плутають карти, а самі споглядають збоку, як усі навколо з розумним обличчям клеять дурня...
Вінні вештався по квартирі з компресом на лобі. Все навколо таке гламурне. Ось гардероб і він чітко структурований. У шафі вішаки, одяг в чохлах. надписи на кожному... Одягати лише на Хелоуін... Новорічний костюм на рік Вогняного Дракона... Для тенісу... Одягати коли прийде Він.. Одягати на пікнік... Веселий прикид на уікенд... Яка дивна структура і така щира суть...
А що ж я? — промайнуло в голові. — Я ж бо ніби власний привид.
​Ходжу ось тут, у цьому будинку з химерною архітектурою, а сам ще навіть не оглянув його з усіх боків. Він підійшов до гардеробу, перебрав вішаки й раптом зупинився на одному з них, що ховався в глибині. Прочитав напис: «Одяг колишніх». Свої  речі він без жалю відправив на прання. 
Зрештою, накинувши еклектичне вбрання, Вінні впевнено спустився мармуровими сходами, вийшов на парадний ґанок, широко розставив ноги, уп'явся руками в боки й на повні груди вдихнув прохолодне ранкове повітря. Потерті шкіряні туфлі із задертими носками, яскраво - жовті шкарпетки та рвані класичні джинси — дещо короткуваті, зате такі, що сиділи на поясі ідеально. Доповнювала картину асиметрична сіра футболка, низ якої від поясу до бедра був зав'язаний на акуратний вузол із хвостиками, а поверх усього цього лягав бежевий піджак із короткими рукавами, закругленими лацканами та єдиним ґудзиком на животі, прикрашений окатишами глибокого, темного від років накатаного кольору. Вінець творіння — шкіряний коричневий ковбойський капелюх, який дбайливо кидав тінь на все обличчя. Масивні реперські окуляри під ним більше маскували, ніж підсилювали цей дивовижний образ...
Вінні розвернувся обличчям до фасаду будинку і, довго вдивляючись у вигадливі лінії химер, ловив суто естетичні, архітектурні, а місцями й геть дивні ноти творців. Найбільше його вразив гігантський макет планети Місяць — ця опукла сфера та її кратери на поверхні, такі живі й різні. Чим вони так вміло їх робили... Як цікаво..
Миттєвий спалах розірвав ранкове повітря. Вінні розвернувся... За ним — іще один, і знову спалах. Таким простим способом він був навіки збережений в архівах Хмари. Якраз у цей момент ціла група туристів завмерла перед будинком, задерикувато фотографуючи архітектурні химери, самісінькі кратери та опудало на вході, роль якого виконував сам Вінні. А на чолі цієї процесії стояла екскурсоводка — жінка надзвичайно симпатична і водночас певною мірою еротична. Уся її поява випромінювала витончену провокацію: стигле солом'яне волосся, зібране у вільну гульку на потилиці, бездоганна біла блузка, тонкі підбори та спідниця - смокінг. Вона так само просто і граційно дістала з кишені його піджака реперську бейсболку, плавним рухом розвернула її і затиснула картуз просто в руках заціпенілого Вінні. І в цей момент увесь двоповерховий автобус дружно вишикувався в чергу, щедро кидаючи купюри за вхід у цей живий музей під назвою «інше життя».
Вінні, пропустивши всіх туристів крізь цей бейсбольний турнікет, і сам приєднався до екскурсії. Було цікаво, адже він сам мало чим відрізнявся від них — кожен із цих туристів був чистим архетипом, справжнім шедевром цивілізації. Час від часу Вінні поглядав на жінку - екскурсоводку, але шанси свої оцінив тверезо: ні, не зараз, якось іншим разом. На жаль, йому було не до того, тож залишалося просто милуватися.
Час утратив свій вимір. Він навіть забув про всі турботи, адже ніхто не телефонував, та й не було куди. Екскурсія тривала довго а потім плавно розчинилася в просторі: половина туристів попрямувала до гіпермаркету праворуч, інша — розчинилася в інфраструктурі міста. Він, немов у паузі, оглянув силует із голови до ніг і прочитав бейдж на грудях: Джессіка Фальковські, ваш надійний гід. Ковтнув слину, зняв окуляри і пішов до маленького мультимаркету...
​Щойно Вінні переступив поріг мультимаркету, його нога одразу ж занурилася в підсохлу пляму чогось підозріло схожого на розлитий лимонад.
— Я влип! Я знову влип! —  голосно говорив Вінні на весь торговельний зал.
​Місця в магазині було катастрофічно мало, тому він миттєво опинився впритул до продавчині. Вона саме розставляла товари на полицях: охайна, акуратна, у фірмовому фартуху, із зачіскою - каре та глибокими, спокійними очима.
​— Я влип, — усе ще повторював Вінні.
— Та то ви ще ціни не бачили, — жартувала вона. Потім поглянула йому в лице...
— Та воно і видно, що ти влип, — знову пожартувала продавчиня і продовжила, не відриваючись від роботи: — А що стосується калюжі, так не хвилюйтесь, тут перед вами був клієнт, так довго щось вибирав, а потім не витримав, і ось...
Чого тобі, Вінні??? Свіжі, пружні банани он там... Може, ти хочеш мідію у власному соусі???
— Та ні, мені потрібні спагетті, соус, спеції, карбонад та вино «Моетон». Оплата — готівка... 
Він висипав на прилавок усе те багатство купюр, що кілька хвилин тому щедро накидали туристи в його бейсболку. Продавчиня швидко спакувала все необхідне в пакет і простягнула йому.
— На, ось, тримай, — сказала вона, дивлячись йому в очі, і додала з легкою усмішкою: — І пам'ятай: вигляд у тебе страшний, але твій погляд творчий і живий.
Вінні прочинив рожеві двері, важко ступив усередину, ліг на диван і знову поклав компрес на лоба. Лілу прийшла вже як стемніло. Допоки вона приводила себе в порядок, на кухні розгорнувся справжній ритуал: паста карбонара була готова, стіл засервіровано, свічки запалено, а вино відкорковано. Вони просто вечеряли і говорили про все і ні про що... А після вечері Лілу знайшла в гардеробі дві піжами... Вінні одягнув тигрову, а Лілу — леопардову... Вони ще довго теревенили, аж поки не заснули...