Епілог

Тимур

Січень видався морозним та дуже сніжним. Я визирнув у вікно та щиросердно поспівчував водіям, котрі намагалися відкопати свої авто під домом. Була лише сьома ранку. Оксана додивлялася останні сни і навіть не підозрювала, що цей день підготував для неї великий сюрприз. Мене ж почало накривати хвилювання, і воно зростало з кожною секундою. 

Я зробив собі міцної кави та випив у два ковтки, але вона ані краплини не допомогла вгамувати нерви. Вийшов на балкон, дістав зі своєї заначки пачку цигарок та викурив кілька штук одну за одною. Потім бігом кинувся у ванну чистити зуби, аби Оксана не відчула запаху. Не вистачало ще й сварки на додачу.

Я доклав максимум зусиль, аби приховати свою знервованість, але кохана помітила її, тільки-но розплющила очі.

- Не розумію, звідки в тебе такий мандраж, - сказала вона, потягуючись у ліжку. - Кото-кава пережила Ревізора та нашестя інста-блогерів. Чому ж ти так сильно хвилюєшся через звичайний репортаж? Це просто додаткова реклама.

Знала б вона, що це далеко не “просто репортаж”. Хоча, добре, що не знала.

- Та просто не виспався, - збрехав я.

- Ну то полеж зі мною ще трішки. Тут так тепленько… - вона відігнула край ковдри запрошуючи приєднатися.

Заманлива пропозиція, але не цього разу.

- Ні, я краще поїду на роботу. Треба ще корму замовити, нові нашийники для Дені та Джона забрати… А ти поки відпочивай, в тебе ж вихідний. Тільки не забудь, що маєш бути у кафе десь о п’ятій вечора.

- А я там точно потрібна?

- Обов’язково! Ну… тобто я ж казав журналістам, що ідея Кото-Кави твоя. Їм буде цікаво познайомитися з тобою.

- Гаразд.

- Чудово, я пішов, - зрадів, що отримав можливість скоріше злиняти від неї.

- Гей! А поцілувати на перед виходом?

- Так-так… - я нахилився над нею, але Оксана влучно затягла мене до себе в обійми.

Прощання затягнулося трохи на довше, ніж я розраховував. Але не буду скаржитись. Я  вийшов на вулицю, звернув на центральний проспект та пішов у напрямку нашого кафе. Можна було б викликати таксі, але я вирішив скористатися нагодою, щоб ще раз обміркувати свій план. До того ж морозне повітря добре витвережувало мозок.

Через годину почалися дзвінки. Світлана Миколаївна, мама, Григорій Круп і Марк. 

- Нам з Нікою вже їхати чи ще рано? - запитав він.

- Їдьте, бо мені вже погано робиться від хвилювання… А так хоч швидку у разі сердечного приступу викличете.

- Чувак, все буде нормально. Хоча… Знаючи твою Оксану, ніяких гарантій не даватиму. З Нікою все було простіше.

- Дякую, ти дуже допоміг!

Я прибув у кафе саме у той момент, коли прибиральниця закінчувала підготовку до відкриття. Наявність шести котів у кафе змушувала проводити щоденну чистку диванів та миття всіх поверхонь. Весь персонал зібрався біля барної стійки та щось захоплено обговорював. Того дня вони не працювали, а лише мали створювати ілюзію звичної діяльності. 

- Вони роблять ставки, - тихенько пояснила хазяйка залу. - Намагаються прогнозувати відповідь Оксани.

Я ледь не вибухнув від обурення.

- Ви взагалі страх загубили?! Пропоную нове парі - кого сьогодні до кінця дня звільнять? Думаю, що всіх, нафіг!

Народ розбігся, як зграя тарганів. 

- Вибач, - тихо буркнув бармен.

- Пригрів зрадників… Ваше щастя, що в мене зараз голова іншим забита! Хоч хтось поставив на те, що вона таки погодиться?

- Так, дівчата.

- Ті, що влаштувалися на роботу два дні тому і Оксану в очі не бачили?

- Ага.

- Чудово.

Наступні пару годин ми готувалися до вечірки, яку влаштуємо, якщо все пройде добре. Коти вирішили підлили масла у вогонь. Вони з’їли половину різдвяного вінка, після чого наблювали на килими. В мене починало сіпатися око, чесне слово.

Ніка з Марком приколювалися наді мною, як тільки можна. Друзі називається! Кілька разів я не втримався і пригрозив, що вижену їх. 

- Ти хоч обручку привіз? - запитала Ніка, ігноруючи мою злість.

Я у паніці перевірив кишені. На місці. Обручку у вигляді фенікса довелося робити на замовлення. Два місяці чекав, поки зможу забрати її у ювеліра, але виріб того вартував. Я, може, і не ідеальний варіант у якості нареченого, та наявність золотого фенікса дуже підвищувала шанси на згоду Оксани. Вона мала відповісти “так” хоча б заради того, щоб одягнути його на палець.

Почали збиратися гості. Світлана Миколаївна з чоловіком притягли коровай, а Круп покликав з собою весь колектив свого салону. Я побоявся, що цей натовп просто не поміститься у підвалі.

- Тільки благаю вас, - говорив я, коли час спливав. - Сидіть там тихо, не розмовляйте і не смійтесь. У випадку провалу, я виведу Оксану з кафе, а потім дам сигнал розійтися.

- У випадку провалу, я запрошую всіх у бар навпроти! - подав голос Круп. - Нап’ємося з горя.

Народ схвально загомонів, а я ледь не заплакав від того, як вони раділи подібній перспективі.

Журналісти приїхали якраз вчасно. Дівчина, котра мала брати інтерв’ю переживала не менше мого, а від неї залежало дуже багато. Я почувався настільки погано, що мені здавалося, наче за пів дня вже втратив кілька кілограмів. 

- Синку, а то не Оксана йде? - запитав тато, поспіхом довиваючи своє вино.

- Чорт! Ховайтесь бігом! - скомандував Марк. - Все, ми сидимо, як миші. Чекаємо твоєї команди напиватися за кошти пана Крупа.

- Ти дибіл, Марк, - відповів я.

Оксана зайшла у кафе, наповнюючи його свіжим ароматом снігу. Вона привіталася з журналістами та поцілувала мене. Олег, впізнавши хазяйку, відразу підбігла до неї та застрибнула на плече. 

- Почнемо? - запитала Оксана.

А для мене це прозвучало наче: “готовий померти”?

- Так.

Журналістка, постійно поглядаючи на мене, почала ставити питання про наше кафе, котів та гостей. Чим більше відповідей залишалося позаду, тим більше у мене судомило живіт від паніки.