Сонце встигло опуститися за обрій. Небо заполонила темрява, а це ще більше гнітило мене. Вночі всі наші страхи набувають нової сили, вони нападали на мене виїдали з середини, як голодні хижі звірі. Марк пильно вдивлявся у дорогу, яка ставала усе гіршою. Міські будинки змінилися рідкими акаціями обабіч траси. Ми оминули маленьке село та звернули на глиняну стежку, до якої вів навігатор.
- Я маю вибачитись перед тобою, - раптом порушив тишу Марк.
Я відірвалася від розглядання околиць та подивилася на нього.
- За що?
- Та якось не по-людськи виходить, що за майже півтора року ми так і не знайшли спільної мови.
Мені ж здавалося, наче між нами все нормально. Мабуть, Марк вдало приховував своє справжнє ставлення до мене у присутності дружини.
- Мені важливо те, що ти не заважаєш нашому з Нікою спілкуванню, - пояснила я. - Але було б непогано, якби ти все ж не забував, завдяки кому ви зараз разом.
- Так… Дякую.
- Будь ласка, - в мене не було настрою для щирих розмов. Всі думки летіли попереду авто, сподіваючись на скору зустріч з Тимуром. - Ще далеко?
- Ні. Це має бути десь там, - він вказав пальцем на якусь споруду попереду.
Ми під’їхали ближче. Виявилося, що це амбар для сільськогосподарської техніки на краю поля. В єдиному будинку поряд горіло тьмяне світло, а навколо нього було запарковано кілька автомобілів.
Марк зупинився та погасив світло на фарах.
- Набери Коваля ще раз і скажи, що ми приїхали.
- Зараз.
Той підняв слухавку миттєво, наче увесь час тільки те і робив, що чекав на мій дзвінок.
- Ми на місці. Що робити далі?
- Ми?
- Я з другом. Більше нікого.
- Ну що ж… Виходьте, не випробовуйте моє терпіння.
Ми залишили авто біля воріт та пройшли на подвір’я. Моє хвилювання досягло апогею. Уява малювала картинки можливого майбутнього, і одна була страшнішою за попередню. Я не відчувала ніг, лише шалене калатання серця. Рухалася вперед на автоматі, бо якби зупинилась хоч на мить, то більше не змогла б зробити і кроку.
Двері будинку відчинилися і з них показався незнайомець середнього зросту з гладко поголеною головою. Він оглянув нас та когось покликав. Лише потім на вулицю вийшов той, з ким я спілкувалася телефоном. Я впізнала Павла Коваля відразу, не зважаючи на те, що до цього ні разу його не бачила.
Це був сухотілий чоловік з маленькими очима, але дуже проникливим поглядом. Він дивився на оточуючих трохи звисока, підкреслюючи свою владу. На вигляд Ковалю можна було дати років п’ятдесят, але я могла помилятися, бо у страху не довго розглядала його. Мене більше бентежили посіпаки, що один за одним виходили з будинки та зупинялися навколо нас
- Вітаю! - радісно розкинув руки Коваль, наче ми зібралися на дружні посиденьки.
- Давайте без театру, - озвучив мої думки Марк. - Де Тимур?
- Я удам, що не розчув вашу грубість… Сергію, приведи мого друга сюди.
Лисий кивнув та пішов у сторону амбара. Я озирнулася, спіймала на собі погляд одного з охоронців, від чого мороз пішов шкірою. Я інстинктивно зробила крок назад, ховаючись за плече Марка. Коваль пильно спостерігав за мною, він з легкою посмішкою схилив голову на бік та примружив очі.
- Знав би, що Тимур має таку милу дівчину, то запропонував би йому зовсім інші умови для відшкодування моральної компенсації, - промовив бандюк. - Бо його покарання не принесло мені жодного задоволення, а ось ти… як тебе звати, крихітко?
- Не слухай його, - прошепотів Марк.
- Ти б могла розрадити кілька моїх вечорів, - закінчив Коваль.
Я раділа, що змогла не втратити свідомість від жаху до того, як привели Тимура. Він йшов повільно, постійно спотикаючись, через те, що Сергій штовхав його в спину. Волосся Тимура було брудне та сплутане, по обличчю розмазалася кров у перемішку з чимось чорним, а рука звисала у неприродному положенні. Я відчула, що мене буквально розриває на шматки від жалості та злості.
- Покидьки! - вигукнула, роблячи крок до Тимура.
Лише тоді він підняв очі та помітив мене, а потім Марка. Його і без того моторошне обличчя перекосилося, наче хтось сильно вдарив по голові. Тимур повернувся до Коваля та промовив:
- Вони ніякого відношення до мене не мають. Відпусти їх.
Чоловік задоволено поплескав у долоні.
- А я ж казав, що це буде романтично? - він звернувся до своїх прибічників, а ті поскалили зуби. - Я нікого не триматиму, дурню! Вони приїхали по тебе.
Тимур недовірливо подивився на Коваля, а потім на мене. Я більше не могла залишатися осторонь. Зірвалася з місця та побігла до нього.
Раптом чиїсь грубі руки спіймали мене. Замість обіймів Тимура я опинилася притиснутою до тіла незнайомця, та й так міцно, що навіть дихала через силу. Хлопці кинулися визволяти мене, але їх відразу повалили на землю.
Коваль підійшов до мене. Користуючись нагодою, що я не можу поворухнутися, вирішив ще раз продемонструвати свою владу. Він провів холодною долонею по моїй щоці й засміявся, коли Тимур відреагував на це цілою низкою погроз.
- Я лише хочу показати тобі, друже, що буде, якщо ти ще хоч раз спробуєш перейти мені дорогу, - старий облизав свій палець, а потім поклав його мені на губи.
Відраза підкотила до горлянки. Я смикнула головою, намагаючись зігнати його.
- Ви бридкий! - кинула йому, напружуючи кожний м’яз, щоб визволитись. Та марно.
- Так здається лише на перший погляд, мила, - Коваля зовсім не зачепили мої слова. - Насправді я можу бути дуже лагідним.
Він схопив мене за підборіддя, підняв голову так, щоб я могла дивитися тільки йому в очі, а потім нахилився та впився шороховатими губами у мій рот. Я відчула його язик на своєму і ледь стрималась, аби не блювонути. Свідомість чіплялася за голос Тимура, як за рятівне коло. А той кричав і лаявся аж до хрипоти у голосі.
Нарешті Коваль відірвався від мене. Я почала хапати повітря, закашлялася. З очей знову потекли сльози, але цього разу від огиди.