Частина 29

- Знаєш, що я зроблю, коли ми знайдемо Тимура? - бубоніла Ніка, вирулюючи на центральну вулицю, - Я зніму твою реакцію на відео. Подивишся на себе зі сторони...

- Так, - мені було абсолютно байдуже на її зауваження. Навіть ображена знімальна група та закордонний хірург, котрі залишись у клініці, мене мало цікавили. 

Я відчайдушно сподівалася, що Ніка має рацію. Нехай би Тимур виявився покидьком, тільки б не встряв у ще гірші проблеми.

- А що, як застукаєш його з іншою? Він же знає, що ти близько тижня проваляєшся у лікарні. Може, й скористався нагодою, щоб наліво сходити.

- Твої теорії безпідставні. Зупинись, - я вказала на стоянку на сусідній від кав’ярні вулиці.

- Але можна під’їхати ближче.

- Не треба, - не могла ж я пояснити їй, що боюсь облави поліції. Раптом, хтось дізнався про наркотики та викликав патрульних? А це ще не найгірший сценарій з можливих. -  Почекай на мене тут.

- Ні, я піду з тобою!

- Будь ласка, я скоро повернусь. 

Ніка насупилася. Вона нічого не розуміла і сприймала мене за божевільну. Та нехай. Я вийшла з авто, й намагаючись стримувати хвилювання, пройшла вулицею. 

Кафе було відчиненим, у ньому, навіть, сиділи відвідувачі. На мить я відчула себе повною дурепою. Може, дійсно навигадувала невідомо чого? Це був би просто епічний сором! Уявити тільки - втекла з операції, щоб запитати у хлопця, де той вештається. З іншого боку, якщо він дійсно підвів мене, то заслужив на добрячу прочуханку. 

Я відчинила двері, трохи постояла на порозі, вагаючись чи правильно чиню, а потім підійшла до офіціантки, ім’я якої успішно забула.

- Привіт! - вона відразу впізнала мене. 

- Привіт. А Тимур тут? 

- Ні, я його сьогодні не бачила.

Передчуття поганого повернулося. Воно липкими щупальцями торкнулося мого серця.

- А вчора?

- Вчора ми взагалі не працювали. Санітарний день. Може, Сашко знає де він… - вона покликала баристу.

- Та я теж не можу вийти на зв’язок з ним, - розвів руками хлопець. - Передай, будь ласка, Тимуру, що в мене закінчилися фільтри для кавової машини.

Ще краще. Востаннє ми з Тимуром спілкували два дні тому. З того часу про нього ніхто не чув. Його зникнення в будь-якому разі було пов’язане з тим, що зберігалося на складі. У пошуках відповідей я пішла саме туди. 

Кімната була порожньою, якщо не враховувати кількох стелажів з продуктами. Ящики з наркотиками зникли. Це і радувало, і лякало одночасно… Мою увагу привернув маленький вогник, що блимав на підлозі. Я підійшла ближче, нахилилася та дістала з-під полиці мобільний Тимура. Він послугував остаточним доказом тому, що трапилося дещо непередбачуване. Тимур нікуди не ходив без свого телефона. Я сховала його у кишеню та побігла до Ніки. 

Треба було діяти, вигадати план та продумати наступні кроки, але я не могла мислити раціонально. Мене охопила паніка, змішана зі страхом. Руки тремтіли так, що сама не змогла відкрити дверцята автомобіля. Ніка пустила мене на пасажирське сидіння та завела мотор.

- Побачилися?

- Ні, - притисла телефон Тимура до грудей, наче він був єдиною поєднуючою ланкою між нами. - Я маю дещо розповісти вам. Тільки поклич Марка, бо знадобиться його допомога.

Ніка налила мені чаю з ромашкою. Моє хвилювання потроху переходило і на неї, тому вона ніяк не могла знайти собі місця, поки ми очікували на Марка. На щастя, подруга припинила діставати мене допитами і лише занепокоєно поглядала у мою сторону. Нарешті у квартиру зайшов Марк. Він, на відміну від нас, залишався спокійним.

- Перевірив будинок Мирошниченків. Там нікого немає.

Останній вогник надії згас. Я відчула біль, наче щось у мені зламалося. Хотілося кричати, але розуміла, що істерика не допоможе. Стерла непрохані сльози та відпила чаю, готуючись до відвертої розповіді про Тимурові пригоди.

Левицькі слухали уважно, вони не перебивали та не сварилися. Може, просто були шоковані, а, може, вже не дивувалися, знаючи вдачу свого друга. Лише Марк у фіналі розповіді смачно вилаявся, але швидко вгамував свої емоції.

- Спершу, заспокойся, - порадив він. - Сльозами ти йому не допоможеш.

- І поліція не шукатиме, бо ще не пройшло три доби… - замислилася Ніка.

- Яка поліція, сонце? - закотив очі Марк. - Коваль пустив коріння у всі прошарки законодавчої влади. Поліція прикриватиме його з усіх боків.

- Я поговорю з ним, - мне осяяла ідея. Не знаю, як я раніше до цього не додумалася. - З Ковалем.

Мені стало у пригоді те, що я вже давно підгледіла графічний ключ для розблокування телефону Тимура. Зайшла у журнал викликів та переглянула останні. За десятком пропущених від мене та працівників кафе був той самий, що тримав у страху всіх нас.

Марк підійшов та зазирнув через плече.

- Давай краще я? - запропонував він.

- Ні.

Я чомусь була переконана, що лише мені варто розмовляти з тим чоловіком. Дивна річ, Тимур відгородив мене від себе, аби утримати у безпеці, а вийшло так, що саме я мала рятувати його. З іншого боку, ніхто у цій кімнаті не переймався за нього так само сильно. Мені ж здавалося, що запропонуй Коваль зайняти місце Тимура  - відразу б погодилася. При цьому альтруїзмом я ніколи не страждала. То звідки ця готовність до самопожертви?

- Впевнена? - Марк скептично ставився до моєї ідеї.

- Так. Ти краще заспокой свою дружину, а то вона чи то зла, чи то перелякана.

Пройшла повз Ніку, яка спостерігала за мною таким поглядом, наче я готуюся до страти. В принципі, саме так я і почувалася.

Мене з жару кидало у холод. Руки пітніли, і довелося кілька разів повитирати їх об штани, перш ніж набрати потрібний номер. Гудок, ще один… Нерви напружилися до межі.

- Цікаво… - почулося замість привітання. 

- Добрий день, - я не впізнавала власний голос. - Мене звати Оксана. Я дівчина Тимура. Хотіла запитати…

- О, дай вгадаю! - перебив Коваль. - Ти хочеш дізнатися, де він?