Частина 28

Тимур

- Завтра віддаси ще один ящик, - командував Коваль у розмові по мобільному. - Тобі за нього мають залишити конверт з готівкою. Притримай до вечора, а потім я приїду і заберу.

Це вже було занадто.

- Ні! Ми не домовлялися про те, що я торгуватиму наркотою! 

- Збав тон, Тимуре. Не забувай, з ким говориш. 

- Я не забуваю, але й ви не робіть з мене дурника. Угода була такою, що ви поставите свої речі у мій склад. Все. Чому я маю зустрічатися з кур’єрами, брати з них гроші та видавати товар? 

- Бо життя складне, хлопче. Інколи доводиться робити те, що не хочеш. Тільки так вдається триматися на плаву.

Кримінальні авторитети завжди люблять філософствувати. Таке враження, наче вони змогли досягти просвітлення, стали розумнішими за більш ніж половину населення планети і тепер зобов’язані повчати всіх і кожного.

- Ви можете робити що завгодно. Тільки мене у це не втягуйте! 

- Ти, мабуть, не помітив, що тебе втягнули у цю справу вже давним-давно. Тепер просто йди за течією, слідкуй за моїми вказівками і горя не знатимеш. Чи ти збираєшся вчинити бунт?

Я наважився на відчайдушний вчинок. 

- Збираюся, якщо ви сприймаєте мене за маріонетку. Домовмося по-людськи, -  від хвилювання я так міцно стис телефон, що він затріщав. -  Ви забираєте все своє лайно з мого кафе, а я на завжди забуваю про те, що ви пов’язані з наркоторгівлею у місті. Розходимося у різні сторони та ніколи не згадуємо один про одного.

Вступати у конфлікт з Павлом Ковалем - це все одно, що залізти у клітку до голодного лева та смикати його за вуса. Я б ніколи не пішов на таке, якби відповідальність за Оксану не підштовхувала рухатися вперед. Вона відкрила у мені якесь потаємне джерело сил і я мав діяти, поки воно не висохло.

-  Твої спроби шантажувати мене просто смішні. Можеш хоч зараз піти у поліцію та написати заяву. Я дозволяю. Ось тільки результат тебе дуже здивує…- Коваль говорив підкреслено спокійно, показуючи свою перевагу наді мною. - Тобі нема чим крити, Тимуре. Здавайся, і припинимо цю безглузду гру.

Здатися я завжди встигну. Краще дістану останній козир з рукава. Я прийшовся складом, зняв темну плівку з ящиків та постукав ногою по нижньому.

- Ви дещо забули, пане Ковалю. Ваш товар зараз в мене. Я можу зробити з ним все, що забажаю. Наприклад, спалити у смітнику. Ящик за ящиком. Думаю, для вас це буде великою втратою.

Чоловік замовчав. Мої слова нарешті зачепили його. Користуючись нагодою, я продовжив:

- Або ви швиденько присилаєте нових кур’єрів, вантажників чи, як ще там називаєте своїх бариг. Нехай вони вивозять усе з мого кафе та вшиваються до дідькової матері. Ризик, на який ви мене наражаєте, аж ніяк не порівнюється з трьома тисячами доларів. 

- Так справа у ціні? - Коваль приготувався до нових торгів. - Назви свою.

- Я просто хочу, аби ви дали мені спокій. А борг я повертаю разом і вашими речами. 

З останнім реченням я відчув неприємний присмак. Оксана, дізнавшись про Коваля, відразу вигребла залишки свого гонорару та привезла його мені. Я не міг прийняти ці гроші назад, ажде виглядав би перед нею, як повний лузер. Власне, ким я і був.

Дійшло до грандіозного скандалу, у ході якого вона пообіцяла викинути пачку “брудних” купюр у смітник та більше ніколи не розмовляти зі мною. А я знаю, що Оксана слів на вітер не кидає, у пориві емоцій вона і не на таке здатна. Довелося підкоритися. 

Єдиний плюс цієї ситуації у тому, що тепер, доклавши трохи власних заощаджень, я міг гордо жбурнути ці гроші у пику Ковалю.

- Ні, хлопче, так справа не піде, - пригрозив наркобарон, хоча він вже не був таким самовпевненим. - Умови диктуватиму я.

- Справді? Тоді не дивуйтесь, якщо вже до вечора від вашого скарбу не залишиться і сліду. Даю годину, аби звільнити моє кафе. Потім починаю палити один ящик за іншим.

- Ти мені не погрожуватимеш! - закричав Коваль.

- Час пішов.

Я перервав зв’язок та, відклавши телефон, потрусив руками, аби зняти напругу. У мені настільки сильно розгорівся ентузіазм, що я реально був готовий знищити всю партію наркотиків. Наступного дня Оксані мали робити операцію, а я вважав, що зможу порадувати її, якщо повідомлю новину про свою “свободу”. Тим паче, я б почувався справжнім кретином, якби тримався осторонь своєї дівчини, коли та потребувала підтримки.

Час зупинився. Я сотню разів обійшов кафе, визирнув у кожне вікно та став спостерігати за мобільним, чекаючи дзвінка від Коваля, але марно. Вже почав боятися, що він зібрався ігнорувати мої погрози, коли раптом почувся гуркіт мотора. До кафе під’їхали три автомобілі, один з яких я впізнав одразу - на ньому минулого тижня пересувалися кур’єри. 

Спершу вийшли два чоловіки. Вони виглядали, як охоронці у фільмах про мафію дев’яностих, тільки на поясі тримали явно не реквізитну зброю. Страх підкотив до горлянки, але я вирішив не показувати цього. Принаймні, поки що все йшло за моїм планом. Тим часом охоронці обійшли кав’ярню по периметру, оглянули приміщення всередині та, переконавшись, що у ньому немає нікого крім мене, дали сигнал виходити й іншим.

Павло Коваль тримався холодно та спокійно, його справжній стан видавали лише очі. Маленькі та чорні, як у пацюка, вони перестрибували з мене на охоронців, а з тих далі по присутнім.

- Вантажте, хлопці! - скомандував він. - А ми з Тимуром поговоримо. Хлопцю треба детальніше пояснити, як влаштований наш світ.

Оксана

Світлана Миколаївна щось захоплено пояснювала Ніці. Вони пили каву у коридорі клініки, поки я давала останнє інтерв'ю перед операцією. Записати відео вдалося лише з третього разу. Ніяк не вдавалося зібрати думки докупи, бо мене охопило передчуття чогось поганого. 

- Це нормально, - заспокоював мене хірург. - Було б дивно, якби ви не переживали перед такою складною операцією. 

- Так… - я вирішила не говорити йому, що насправді мій страх ніяким чином не був пов’язаний з лікуванням.