Частина 27

Оксана

Зустрічатися з “поганим” хлопцем - це дуже круто. Якщо ти героїня підліткового серіалу. У реальному житті все навпаки. Тобі доведеться змиритися зі страхом, котрий переслідуватиме вдень і вночі. Готуватися до того, що вас обох може затягнути у болото, з якого не кожен вибереться живим. Або ж рятувати себе втечею, залягти на дно та чекати, поки буря затихне. Я спробувала довіритись Тимуру, зробила так, як він велів, і тепер залишилася сам на сам зі своїми сумнівами. Внутрішній голос волав розірвати усі зв’язки з ним, змінити адресу, номер телефону та почати нове життя. А душа… вила пораненим вовком і тягнулася до кохання, котре здавалося солодшим за будь-що у цьому житті.

Хвилювання за Тимура витіснило усі інші думки. Навіть операція мене мало лякала. Я згадувала про неї, як про неприємні плани, що відволікають від мого основного заняття - постійної паніки. 

Наше спілкування з Тимуром звелося до одного телефонного дзвінка раз у кілька днів. За час розмови він намагався переконати мене, що все буде нормально, а ще діставав розпитами, які зводилися до одного - дізнатися, чи я ненароком не загуляла настороні. Така поведінка Тимура не була відкриттям для мене. Хіба можна очікувати чогось іншого від хлопця з подібним характером? Знала, на що йшла.

- Взагалі-то, сьогодні в мене переночує знайомий, - дражнила його я. Так мені вдавалося хоч трохи відволіктись від смутку. Уявляла його палаючі ревнощами очі та заряджалася енегрією, котра передавалася разом із голосом. - Ярослав з тренажерного під домом. Ой, ти ж його не знаєш.

Повисла тиша, під час якої Тимур подумки розчленовував цього неіснуючого Ярослава.

- І як це розуміти? - прохрипів він.

- Ну… - увімкнула фантазію. - В нього проблеми з житлом, а я вже звикла, що поруч є чоловік. Якось порожньо у квартирі.

- Круто… Ви давно знайомі? Наскільки близько? 

- Достатньо, - я вже давилася від сміху.

- Як ти це собі уявляєш? Поруч з тобою спатиме якийсь чувак, коли я буду на іншому кінці міста! Ніякого Ярослава, зрозуміла мене?

- Боже правий… ти вже втретє ведешся на один і той же жарт! Невже ти справді подумав, що я відразу кинуся шукати заміну тобі?

- Дурні у тебе жарти! 

- Просто ти такий смішний, коли ревнуєш… 

- Я не ревную, хіба що трішки. А ти спеціально знущаєшся! 

- Вибач, - я ні краплини не жалкувала. Якщо вже мені дістався такий екземпляр чоловіка, то треба навчитися гратися з його вибриками. Тим паче мені це подобалося.

- Ти там цей… Піди забери квіти під дверима.

Я розтанула від такого неочікуваного сюрпризу.

- Ярік, сонечко, ану піди глянь, що там у під’їзді залишили! - не втрималася, аби не додати останню дрібку перцю. А сама вже відкривала замок, радіючи, як лабрадор на прогулянці.

- Оксано, ти нариваєшся! - гарчав Тимур. - І мене, до речі, ти ніколи не називала такими ласкавими словами… 

На килимку біля вхідних дверей стояла коробка з орхідеями. Я забрала її і кілька секунд милувалася собою у дзеркало. Щоб там не казали, а квіти прикрашають будь-яку жінку. Олег зі своїми дітьми зацікавилася новою іграшкою. Вони зібралися навколо пакунка і обережно принюхувалися до пелюсток.

- Дякую за подарунок, це так мило, що аж мі-мі-мі…

- Знав би, що ти така бяка, то не купував би.

- Ой, не дуйся… - відібрала у котів букет та поставила його на шафу. - Я сумую за тобою.

- Я також, - його голос став серйознішим. - О котрій мені треба бути у клініці?

-  Завтра я лягатиму на стаціонар, переночую там, здам ще якісь аналізи. А операцію робитимуть ввечері наступного дня. До мене приїде тітка. Вона вважає, що я швидко одужуватиму, тільки якщо харчуватимусь її бульйонами! А заодно поживе у квартирі, годуватиме нашу худобу. Ніка теж зібралася чергувати у коридорі під час операції… 

- Ви помирилися?

- Ну таке… Коли не розмовляємо про тебе, то все нормально.

Насправді між нами з подругою і досі відчувається холодок. Вона ображена на Тимура, через те, що той грубо повівся з Марком. А мене дратувала їхня неспроможність змиритися з нашими стосунками. Якесь зачароване коло. Однак, попри це, Ніка все одно визвалася допомагати мені під час реабілітації. Я цінувала її відданість, тому намагалася налагодити спільну мову, обходячи згадки про Тимура. 

- Ясно. Але я все одно буду там. Хочеш ти цього чи ні. Знаю, що нічим не допоможу, але…

- Насправді, хочу. Мені так буде спокійніше, - думка про те, що ми нарешті зможемо зустрітися, робила операцію значно привабливішою. - Ти приїдеш? Чесно-чесно?

- Чесно-чесно.

Світлана Миколаївна прибула у Харків вранішньою електричкою. Ми ледве дотягли до дому її важкезні сумки.

- Ви, наче, назавжди до мене! - я стерла піт, що стікав з шиї.

- Та годі тобі. Узяла пару домашніх курочок, огірки мариновані - ти ж любиш. Толік черешні нарвав, а ну і яєць, звісно, привезла.

Точно так до Ніки приїжджала мама. Мене переповнила вдячність до тітки, вона дійсно піклувалася про мене, намагаючись надолужити те, що не змогла зробити її непутяща сестра. 

- Я казала, що дуже сильно люблю вас? - промовила я і сама здивувалася своїй щирості. 

Тітка обійняла мене, погладивши по спині.

- Казала, але я б не відмовилася чути це трішечки частіше, - її пухкі щоки вкрилися рум’янцем.

Решту дня ми витратили на збори. Світлана Миколаївна переконала мене, що треба поїхати на ринок та новий купити халат для лікарні, щоб “не осоромити себе перед усією країною”. Не знаю, чим їй не вгодила моя піжама з Губкою Бобом. Але я й не сперечалася, мені хотілося якомога більше часу провести з рідною людиною. Я розповідала їй про все на світі, наче боялася, що такої нагоди більше не буде. Коли мова зайшла про особисте, то відразу показала фото Тимура.

- Ухти! Ану давай детальніше, в тебе такий парубок завівся, а ти мені про характери кошенят розповідаєш. Хто він, чим займається?