Частина 26

Тимур

Посваритися з найкращим другом через дівчину - повна дурість. Думав я до того, як закохався в Оксану. Мене тягнуло до неї кожною клітиною тіла, кожною думкою та бажанням. А тут приходить Марк і заявляє, що мій Фенікс - грубіянка з сім’ї алкоголіків, ще з валізою комплексів на додачу. Ну, хай не такими словами, але суть та ж сама. Для мене вона найкраща. І це не перше враження, яке часто буває оманливим. Я пізнавав її довго, пройшов шлях від стійкої неприязні до чистого захоплення, тож був на сто відсотків впевнений у своїх почуттях.

Вона, задумливо звівши брови, сиділа на своїм постійним столиком у кав’ярні та працювала над складним ескізом тату для останнього клієнта перед відпусткою. Як би мені хотілося, переконати її не лягати під ніж, і використати ці пару тижнів на спільний відпочинок! Поїхали б до батьків, провели кілька днів на березі моря... Тим паче Оксана виїжджала за межі Харківської області тільки одного разу - в дитинстві, коли тітка возила її на консультацію до столичного медика. Але то лише мрії, вона вбила собі у голову, що має довести справу до кінця, і не піддавалася ні на які благання. Мені залишалося тільки бути поруч та чекати.

Я підраховував свій мізерний дохід за останній тиждень. З головою занурився у цифри та розізлився, коли вхідний дзвінок на мобільний збив мене з думки. Подивився на екран. Злість відразу змінилася передчуттям поганого, бо телефонував Павло Коваль. Я, намагаючись виглядати спокійним, вийшов з-за столу, щоб Оксана не чула нашої розмови, проте не сумніваюся, що вона вмить нагострила вуха, бо моя поведінка була відверто підозрілою.

- Я слухаю, - відповів, молячись, аби ця розмова не принесла чергових неприємностей у моє життя. Воно ж тільки-но почало налагоджуватись.

- Вітаю, Тимуре. Сподіваюся, ти пильно слідкуєш за моїми речами? - у звичній для себе манері почав Коваль. Він вмів розмовляти з людьми так, що вони відразу починали відчувати себе нікчемами.

- Так.

- Дуже добре. Ти розумний хлопець, я таких ціную… - він зробив паузу, аби я зміг порадіти почесному компліменту. - За годину приїде кур’єр. Віддаси йому два ящики, зрозумів?

- А коли ви заберете решту?

- Коли вважатиму за потрібне. Бувай, - зв’язок обірвався.

Нутрощі судомило від того, як сильно мені не подобалося співпрацювати з Ковалем. Я щиро сподівався, що скоро він залишить мене у спокої. А тим часом доводилося коритися його наказам.

- Постачальники, - збрехав Оксані, повертаючись до справ. Мені не хотілося втягувати її у цей бруд. Краще хай тримається осторонь незаконних махінацій Коваля.

- Ясно, - кивнула вона.

Кур’єр прибув на броньованому авто, з тонованими вікнами. Ще одне підтвердження того, що я переховував дещо абсолютно незаконне. Перевірив, чим зайнята Оксана. Вона старанно вимальовувала завитки в альбомі, не звертаючи на мене жодної уваги. Лише підняла голову та посміхнулася, спіймавши мій погляд на собі, а потім відразу повернулася до роботи. Я спустився у складське приміщення, до якого підігнали авто.

Мені на очі показалися два чоловіка. Один залишився за кермом, та пильно озирався навкруги крізь відчинені дверцята. Інший, голосно харкнувши біля порогу, безцеремонно зайшов у приміщення. Він відсунув плівку, якою я вкривав майно Коваля, та задоволено потер долоні.

- А чи можна бути впевненим, що звідси нічого не зникло? - прокуреним голосом захрипів чоловік. Він порівняв вагу одного ящика з іншим, по черзі підіймачи їх до рівня грудей.

- Сподіваюся, - відповів я.

- Сподіваєшся?! - кур’єр вирячився на мене вицвілими очима. - Пацан, ти розумієш, що один кілограм цього порошку коштує дорожче за твоє життя?

Страх стиснув горлянку. Виявляється, я потрапив у значно глибшу дупу, ніж міг собі уявити. Наркотики! За їх зберігання, можна було надовго сісти за ґрати. Варто Ковалю відчути небезпеку, як він з легкісто повісить цей злочин на мене. 

- Забирайте це лайно. Ніхто його не чіпав.

- Дивись мені...

Кур’єр забрав свій вантаж, та, присипавши на прощання погрозами, поїхав. Я видихнув з полегшенням. У будь-якому випадку під моєю відповідальністю залишилося менше наркотиків, ніж було спочатку. Хоч якийсь промінь світла.

- Дивний постачальник, - почулося за спиною. Хребет відразу скувало холодом. Я обернувся та зустрівся з проникливими очима Оксани. Здавалося, і без пояснень вона могла зчитати мої думки за допомогою погляду. - Він мав би привозити тобі щось, а не забирати.

- Слухай, - я став панічно вигадувати, чим би задурити їй голову, - ходімо звідси. Тут сиро і холодно.

Оксана зробила крок в сторону ящиків.

- Що тут? - вона постукала по одному з них. - Про який порошок казав той зек?

- Ти підслуховувала?

- Так. І логіка підказує мені, що він не пральний порошок мав на увазі! 

Вона відсмикнула руку, наше стінки ящика обпекли її шкіру.

- Давай вдома обговоримо це… - я хапався за соломину, сподіваючись, що вона мене зрозуміє.

- Вдома? - Оксана насторожено підійшла до дверей. Вона раптом почала боятися мене. - Ти вважаєш, що впущу у свою квартиру людину, яка пов’язана з наркотиками?

- Не галасуй, будь ласка, - благав я. - Зараз все поясню. Це не моє. Пам’ятаєш, я казав, що мав підставитися заради того, аби знайти гроші? Потрібно було, чимось заплатити тобі.

- То ти мене у цьому звинувачуватимеш? - спалахнула вона.

- Та ні! Просто послухай. В обмін на гроші я віддав частину складу, ось і все. Я сам до сьогодні не знав, що тут зберігають.

Оксана сперлася об стіну, наче боялася втратити рівновагу. Я хотів підійти до неї, але вона відразу виставила руку вперед, зупиняючи мене.

- Не віриш? - запитав я.

- Я не можу повірити... Невже в твою порожню голову не прилітала думка про те, що ніхто не платитиме три тисячі баксів за зберігання картоплі? Там же очевидно мало б бути щось незаконне!