Частина 25

Оксана

Скільки себе пам’ятаю, я мріяла про спокій та затишок, а тепер танцювала по розжареному вугіллю і відчувала себе абсолютно щасливою. Якщо життя складається з моментів, то чому б не насолодитися ними сповна? Навіщо топити свої бажання у страхах та пересторогах? Я вміла переживати розчарування. І якщо Тимур мав принести чергову дозу болю, то, впевнена, впоралась би і з нею. 

Ми провели день на зйомках нового епізоду для шоу. Мені назначили точну дату операції, показали умови, в яких я проходитиму реабілітацію та познайомили з персоналом. Хоч сценарій і не передбачав присутності Тимура, але він все одно супроводжував та підтримував мене.

- А ви непогано спрацювалися у парі! - похвалив наостанок режисер. - Подумайте над участю в інших наших проєктах.

- Обов’язково, - кинув йому Тимур та потяг мене до виходу з клініки.

Ми прогулювались парком. Місто поринуло в літню атмосферу. На кожному кроці продавали морозиво, діти купалися у фонтанах, а дорослі, тамуючи спрагу прохолодними напоями, ховалися від спеки у тіні дерев. Я помітила, що після візиту у лікарню Тимур став малослівним та напруженим. Приготувалася до чергової лекції про непотрібність операції та запитала:

- Що з тобою?

Він одним лише поглядом вигнав з лавки пару підлітків та зайняв їхнє місце. Я опустилася поруч.

- Мені страшно. Розмови про операцію - це одне, а після того, як я побачив лікарню… 

Серце наповнилося приємним теплом. Я стиснула руку Тимура у своїх долонях. 

- Все буде добре. Там працюватимуть найкращі спеціалісти.

- Моя сестра померла під наглядом найкращих! Це ризик. Будь ласка, подумай ще раз, поки не пізно.

- Я вже все вирішила.

- Знаю, просто не хочу втратити ще й тебе.

Я підсунулася ближче. Не хотілося думати про погане, коли у голові маленькими зграйками літали метелики. 

- Ну, знаєш, в тебе є тисячі інших шансів втратити мене, - я легенько вкусила його за вухо і розсміялася, коли він здригнувся від мурашок, що побігли по шкірі. - Краще придумай щось цікавіше. Не хочу сумувати у такий день.

- Наприклад… - Тимур трохи повеселішав. - Скупати тебе у фонтані!

Він підхопив мене на руки.

- Гей! Ти з глузду з’їхав?! - заверещала, привертаючи увагу зівак.  

- Так, а ти не помітила?  

Тимур підніс мене до води. Діти розійшлися, передчуваючи цікаву виставу. Дехто навіть підбадьорював Тимура, закликаючи його кидати мене туди, де глибше. Гівнюки малі!

- Зупинись! Бо… - я знизила голос до шепоту. - Бо ця футболка носиться без ліфчика. Якщо вона намокне, то буде просвічуватись.

- Тепер я хочу цього ще більше.

На щастя, Тимур збагнув, що влаштовувати еротичне шоу посеред центрального парку - не найкраща ідея. Він опустив мене на ноги, поставивши на самий краєчок фонтану. Глядачі розчаровано зітхнули та повернулися до своїх справ.

- Дурко, - я поправила одяг та відійшла подалі від води.

- Ти така ж сама, - він подивився на годинник. - Чорт, мені треба у кав’ярню. Офіціантка відпросилася на сьогоднішній вечір, а замінити її ніким. 

- Будеш замість неї? Цікаво… Можна з тобою?

- Тобі буде нудно.

- Ні!

- Ну як хочеш.

Мені подобалося кафе Тимура, хоч воно й не приносило доходів. Там було багато зручних закутків, диванчиків з м’якою оббивкою та живих квітів. То було ідеальне місце для творчих людей або закоханих, бо дозволяло усамітнитися і насолоджуватися ароматом свіжозмеленої кави. Я зайняла місце за столиком, який запримітила ще минулого разу. Тимур відпустив офіціантку додому, поговорив з барменом, сходив на кухню. Я усвідомила, що отримую задоволення від того, що спостерігаю за ним, а він, спіймавши мій погляд, якось дивно підморгнув.

- Що будеш пити? - запитав він, нахиляючись над столом.

- Що завгодно, аби воно поєднувалося з тим червоним тортиком, - я вказала на вітрину, де красувалося спокусливе тістечко.

- Натяк зрозумів.

- Це не натяк. Я хотіла зжерти його з того дня, як вперше побачила.

- Чому ж не сказала?

- Бо тоді я ще не була твоєю дівчиною і не хотіла нагліти. 

Тимур розплився у посмішці. 

- То зараз ти - моя дівчина?

- Ну… - хто тягнув мене за язик? Думки про торт витіснили всіляку логіку. - Не знаю. Це ти мені скажи.

Він провів то мені пекучим поглядом. 

- Моя.

Я саме пролітала над рожевими хмаринками у передчутті поцілунку, коли хтось вигукнув:

- До завтра! Дякую.

- Так, до завтра, Тимуре. Я кухню не замикала.

- Я теж пішов. 

Відкрила очі та побачила, як увесь персонал по черзі залишає кафе.

- Здається, твої робітники тікають… - промовила я, коли зачинилися двері за останнім хлопцем.

- Я щойно вирішив зробити короткий робочий день. 

Тимур переконався, що ми залишилися тільки вдвох, опустив полотняні штори на всіх вікнах та увімкнув кілька ліхтариків над стелею.

- Ні фіга собі романтика… - промовила я.

- Сьогодні я обслуговую тільки одного клієнта - тебе.

Думки плуталися. З одного боку по спині бігали не мурашки, а цілі табуни носорогів. Я ледь не тремтіла від захвату, з іншого ж… Та байдуже на все інше.

- Гаразд.

- І для початку я зварю тобі каву. - Тимур за руку відвів мене у святая святих будь-якого кафе - за барну стійку. - Тільки знадобиться твоя допомога.

- Дивний у вас сервіс, якщо гість має сам собі готувати.

- Замовкни.

Моя допомога полягала у тому, аби стояти поруч. Хоча ні, одного разу я потримала чашку над парою за що була нагороджена масажем плечей.

- Тобі додати Ром чи Бейліз до кави?

- О ні, я зав’язала з алкоголем. Після минулого вживання спиртного я прокинулася у ліжку з тобою.

Тимур звів очі до стелі.

- Вчора ти вживала тільки сік, а результат був такий самий.

- У того соку був якийсь дивний присмак…