Частина 23

Тимур
Ох… це неперевершене відчуття, коли ти зробив щось хороше! Здається, що твоя совість перезавантажується, а сам ти отримуєш умовну індульгенцію на прощення минулих гріхів. У всякому разі, Оксана більше не дивилася на мене, як на шматок лайна, а це багато вартувало. Ми оголосили нашу домовленість про провокації офіційно завершеною, а тому провели разом половину для і жодного разу не посварилися. Навпаки, Оксана поводилася досить мило, посміхалася і жартувала, а від злючки, якою здавалася так недавно, не залишилося і сліду. 

Вона роззулася та з ногами залізла на диванчик у біля вікна у кав’ярні. Спочатку спостерігала за тим, як готують її кавовий коктейль, а потім задумливо ковирнула виделкою тістечко.

- Ну, як тобі тут? - поцікавився, коли тиша почала тиснути на мозок.

Я чомусь хвилювався, коли привів її у свою кав’ярню. Очікував на нищівну критику та насмішки, адже Оксана у цьому просто майстриня. 

- Їжа смачна, інтер’єр затишний… - вона відкинулася на спинку. - Одне не розумію. Чому ж тут так мало відвідувачів?

- Якби ж я знав! 

- Може, цьому закладу не вистачає родзинки? Чогось такого, що вирізняло б його від інших.

- Наприклад?

- Треба подумати… - вона почала рвати серветку на маленькі клаптики. - Зроби його тематичним. Типу рок-кафе, бібліо-кафе чи айті-кафе. 

- Цікава пропозиція, тільки все це вже є у місті. Ще одне рок-кафе буде плагіатом.

- Можна вигадати таке, якого ще немає, - вона припинила знущатися з нещасної серветки та скомкала її у кульку. - А що як… Господи, я ж геній! Чи генійка? Існує жіноча форма цього слова?

- Це так важливо?

- Ага! - її очі загорілися. Я помічав подібне під час наших суперечок і просто обожнював вловлювати той момент, коли в ній з’являється вогонь. Від нього вмить червоніють щоки та пересихають губи, тому Оксана починає їх облизувати. Чистий кайф. - Бо саме так ти називатимеш мене до кінця свого життя. Я знаю, як привабити гостей у твою кав’ярню. Правда, доведеться змінити назву… Але воно того варте.

Я був заінтригований. Не дуже сподівався на те, що вона вигадала щось розумне, але цікавість узяла гору. 

- Та кажи вже!

 - Готовий?

 - Так.

- Точно? - вона навмисно грала з моїм терпінням.

- Точно!

- Коротше… Ми переселимо сюди Олегових кошенят, коли вони підростуть. Зробимо кото-кафе!

- Пфф… Ти просто шукаєш місце, куди їх приткнути.

- Ні-ні-ні. Лише подумай, такого у Харкові немає. А котиків люблять усі!

- Не всі.

Оксана піднялася, щоб її було краще видно, і помахала рукою, привертаючи увагу барісти і офіціантки.

- Народ, ви любите котиків? - вигукнула вона.

Ті обмінялися розгубленими поглядами.

- Так… - промовила офіціантка.

- Ось бачиш! - Оксана сприйняла її відповідь за вагомий аргумент. - Сюди йтимуть заради того, аби полюбкати котів, а заодно і каву купуватимуть. А ще можна в тридорого продавати смаколики для цих же котів.

- Полюбкати, - повторив я. Це слово звучало дуже смішно. Особливо з вуст Оксани.

- Ну погратися, погладити, посюсюкати… Коти - це ж ходячі антидепресанти. Ну наша… тобто, моя кішка не така. В неї трохи дурнуватий характер, але більшість досить кумедні. 

- Це маячня якась. Ніхто не захоче купувати страви приправлені котячою шерстю. 

- Так на кухні ж не буде котів, а тільки тут. Зробимо їм хатинки під стелею, щоб вони могли ховатися туди, якщо гості їм набриднуть. Все можна обладнати так, аби стало комфортно і тваринам, і людям. А для цього багато грошей не треба. Я допоможу! Ти ж мені допомагаєш, так я зможу віддячити.

- Добре, подумаю над цим, - звичайно, я не збирався робити ніякого кото-кафе. Нащо воно мені здалося? Черговий спосіб викинути гроші на вітер. Прикинувся, що зацікавився лише для того, аби Оксана припинила засипати на мене ідеями. - Доїдай вже, і пішли.

Вона запхала до рота залишки торту, запила його вже холодною кавою і задоволено потягнулася. Точно, як сита кішка.

- Попроси рахунок. Я ж обіцяла пригостити тебе, - вона полізла за гаманцем.

- Та я пожартував! 

- Якби знала, то замовила б ще.

Ми вийшли з кафе й попрямували у напрямку метро. Тепер я міг не приховувати, що час від часу користуюся громадським транспортом.

- То де ти житимеш? - раптом запитала Оксана.

- У батьків порожній будинок до кінця літа. Поки переїду туди… А там, може, й нову квартиру знайду. 

- Ну там значно крутіші умови, між у мене. Нарешті зможеш спати у ліжку, не треба буде комарів усю ніч ганяти, - з ледь помітним сумом у голосі сказала вона. Та, скоріш за все, мені це здалося. - А зранку Олег не кричатиме на вухо.

- Та я вже звик. А те, що ти не займатимеш ванну на дві години - дійсно добре. 

- Я ж дівчинка… Нам треба робити епіляцію, а ця справа не полюбляє поспіху, - вона підняла край сукні, демонструючи гладеньку шкіру на ногах. - Ну в будь-якому разі, тобі буде зручніше жити одному, ніж у мене. 

- Ти ніби виправдовуєшся.

- Частково. Мені соромно за вчорашнє, вибач. Просто голова була забита іншим... І якщо бути зовсім чесною, то я не дуже-то хочу, щоб ти їхав, але треба. 

- Ти не хочеш, щоб я їхав? Мені не почулося? 

- Не почулося. Скажу більше, мені навіть спадало на думку запропонувати тобі винаймати квартиру навпіл. Це було б вигідно нам обом, якби не одне “але”.

- Яке ж? - більш за все на світі мені хотілося, щоб всі “але” відпали. 

- Ти ж враховуй те, що я більше не біситиму тебе. Принаймні, спеціально. Якщо ми будемо жити разом, то ти закохаєшся у мене ще сильніше, а це нікому з нас не потрібно, - я дивувався, як легко Оксані вдавалося говорити про такі речі. 

Треба було рятувати ситуацію, бо шанс залишитися у її квартирі віддалявся з шаленою швидкістю. 

- А з чого ти взяла, що я в тебе закоханий? Я сказав, що ти мені подобаєшся, а це різні речі, - не дуже переконливо.