Частина 21

Тимур

Я спостерігав, як двоє молодиків заносять у підвал пластикові контейнери. Щиро сподівався, що в них заховали не рештки інших боржників Коваля. Що саме там знаходилося мене не цікавило. Навпаки, я категорично не хотів цього знати. Не варто лізти у справи небезпечних людей, краще грати за їх правилами та мовчати у сторонці. Я лише накрив ящики чорною плівкою, аби вони привертали менше уваги, та попередив персонал ніколи не суватися туди. Збрехав, що це мої особисті речі.

Після роботи Оксана пропадала на репетиціях. Мені це не подобалося. Тим паче, з дня на день я мав переїжджати. Як-не-як, а вона все ще була зобов’язана проводити більше часу зі мною, адже за це я платив їй гроші. Добре, не зовсім за це… За провокації, але про них ми почали забувати. Траплялися невеличкі перепалки, та вони лише допомагали не нудьгувати. Я всерйоз обдумував умови нового договору з нею, тільки ніяк не виходило знайти вагомої причини залишитися. Оксана ж дівчинка розумна, вона на раз два розкусить мене та зрозуміє, що я просто не хочу відпускати її.

А ще не хочу жити у пустому батьківському будинку. Бути там в гостях- одна справа, а знаходитися самому в приміщенні, де кожен квадратний метр нагадує про покійну сестру - страшно та боляче. Мені було б набагато зручніше й надалі бомжувати на балконі, ніж у тому будинку.

Я зайшов на пошту та купив кілька картонних коробок, бо кількість моїх речей в Оксаниній квартирі давно переросла ту, яку можна було б запхати у сумку. Просто смішно, коли я вперше ступив на поріг того дому, то подумав, що не зможу спокійно спати у ньому, думатиму про те, що там жили Поліна з Алексом. В результаті, я зовсім забув про це. Щобільше, нарешті зміг відпустити своє минуле та не картати себе за колишні стосунки. 

Оксана нервово стискала телефон у руках та металася по кімнаті. На мить зупинилася і приклала долоню до лоба, ніби намагалася щось пригадати. Вона не звернула уваги на те, що я повернувся. Набрала якийсь номер, послухала автовідповідач та у розпачі кинула мобільний на диван.

- Що сталося? - поцікавився я.

- Завтра в мене зйомки, а Андрій не прийшов на репетицію. Я йому вже три години дзвоню, але він поза зоною досяжності!

- Просто зник?

- Так… Я не знаю, що робити! 

- Ех… не довго ж ваш шлюб протримався. 

- Ой, як смішно! Так смішно, аж плакати хочеться. 

Дійсно, Оксана виглядала вщент розгубленою. Захотілося заспокоїти її.

- О котрій вам треба бути на студії?

- О десятій, - відповіла вона, знову набираючи номер. 

- Ще вся ніч попереду. Може, цей актор просто забув чи… ну я не знаю. В нього могла батарея на телефоні розрядитися.

- Тільки це трапилось відразу після того, як я заплатила йому аванс… - у пів голоса, наче боячись моєї реакції, промовила Оксана. 

І не дарма.

- Ти вже заплатила йому?

- Так, половину.

- А паспорт його бачила? Адресу спитала? Хоч щось окрім імені знаєш?

- Прізвище. А ще сторінка на фейсбук… - вона відкрила додаток на телефоні. - Видалена! Він зник!

Вона відвернулася. Я знав, що Оксана збирається розплакатись, бо вона завжди перед цим ховала обличчя, щоб ніхто не помічав сліз. Був ідеальний час для того, аби заспокоїти її, але натомість мене захопило обурення.

- Вітаю! Тебе розвели, як останню дурепу! Оксано, чорт забирай, як ти могла віддати гроші без жодних гарантій? Треба було хоча б розписку взяти… 

Вона шмигнула носом.

- Не кричи на мене! І взагалі, це мої гроші. Що хочу, те і роблю. 

- Твої, але мені довелося добряче підставитись, аби знайти їх для тебе! А ти, замість того, щоб думати головою, розкидаєшся ними наліво і направо.

Вона стерла сльози та обернулася. Її погляд лезом пройшовся по мені.

- Тобто підставитись?

- Забий.

- О ні… розповідай. 

Настав момент істини. Я планував до останнього приховувати своє зубожіння, але раптом зрозумів, що це більше не має жодного сенсу. 

- Мені довелося звернутися по допомогу до однієї впливової людини. Бо… -  помітив, що з кожним наступним моїм словом Оксана стає все суворішою. - Бо я практично банкрут. Все, що в мене було, включно з автомобілем, я вклав у бізнес, а той прогорів. В мене немає абсолютно нічого, навіть власного житла.

Її очі округлилися, і них читалося розчарування. Але воно тривало недовго. Оксана кліпнула, набрала повітря у легені і наповнилася цілковитою люттю.

- Ах ти ж брехло погане!   вибухнула вона. -То ти пропонував мені угоду, розуміючи, що не маєш, чим розрахуватися?

- Але ж я розрахувався! У чому проблема?

- І про ремонт в квартирі! Цілий місяць ти мені брехав? Чудовий фундамент для дружби.

- Іншим я брешу набагато довше, ніж місяць, - чомусь я подумав, що це прозвучить, як чудове виправдання, але вийшло зовсім нікчемно. 

- А навіщо ти корчиш з себе того, ким не є?

Яке наївне питання!

- Ну н е знаю… Давай подумаємо. Може, для того, щоб на мене не дивилися так, як ти зараз. А може, для того, щоб батьки більше не докоряли порівняннями з сестрою. Мало причин? Я ще можу пошукати. Наприклад, ось: ти б погодилася на мою пропозицію, знаючи, що в мене нема, чим заплатити?

- Ні. Але ти чудово міг обійтися і без мене! Одна річ, вигадувати безглуздя, коли тобі нема куди гроші дівати, а інша - залазити у борги заради цього.

- Що ти називаєш безглуздям?

- Те, чим ми займалися цілий місяць.

- Це не безглуздя! Це було одне з найправильніших рішень у моєму житті. Мені шкода, якщо ти нічого не помічаєш, але… Я б з радістю заплатив у десять раз більше, аби це не закінчувалось.

- То заплати ще комусь. 

- Я не хочу когось іншого, мені ти подобаєшся, - якщо вже викладати карти на стіл, то до кінця.

Моє зізнання ані трохи не зачепило Оксану. 

- Повір, у місті достатньо людей, які не гірше за мене впораються з роллю провокатора.