Тимур
Я вже пів години перекладав телефон з руки в руку, намагаючись зібратися з духом та набрати номер батька. Мені було важко зізнатися, та без його допомоги я став немічним. Якщо з кав'ярнею мені вдавалося хоч якось утриматись плаву, то з гонораром для Оксани все пішло шкереберть.
Заспокоївся, викинув свою гордість у смітник та натиснув кнопку виклику.
- Ти диви! Блудний син озвався! - з нотками роздратованості відповів тато.
- Привіт.
- Ми чекали тебе на вечерю минулого тижня. Мама ображена.
- Я знаю, вибач. Просто був зайнятий.
- Новою ревізією нічних клубів? - його інтонація стала дещо веселішою. - Сам чи з подругою? Минулого разу ви дали жару.
- Просто не нагадуй про це, добре?
- Хто ж тебе присоромить, як не батько?
- Мама з цим непогано справляється.
- Вона вміє… То чого ти подзвонив? Не думаю, що просто скучив за своїм старим.
- Так.. є одна справа. Ми можемо зустрітися?
Мені здалося, що просити грошей по телефону - то взагалі дно.
- Можемо, якщо ти у Кирилівку зібрався.
- Чорт.
Я зовсім забув, що у цей період саме розпочинається туристичний сезон. Батьки постійно їдуть у готель на початку літа, аби підготувати його для перших відпочивальників.Точніше, цим займається тато, а мама просто не заважає. Раніше і я був там на побігеньках, але відійшов від справ, коли відкрив своє кафе.
- То що ти хотів?
Вороття назад не було.
- Позичити трохи грошей.
- “Трохи” - це поняття абстрактне.
- Три тисячі… доларів.
- В тебе проблеми? - відразу злякався батько. Очевидна реакція.
- Ні-ні, все нормально. Просто хочу допомогти своїй знайомій.
- Хороша знайома, якщо ти для неї такі суми збираєш… Ні, синку, вибач, але це дуже невчасно. Треба запустити два нові корпуси на Перлині, а вони з’їдають увесь бюджет. Якби ж хоча б через пару місяців, та й то… А що з тією знайомою трапилося?
- Нічого, забий.
- Ну як нічого, то й витрачатись не варто. Радий був почути тебе, але треба бігти. Дзвони, коли захочеш поговорити про щось, окрім грошей.
- Добре, бувай.
Я вкотре зайшов у глухий кут. Батьки не допоможуть, у Марка позичити - теж не варіант, бо той досі на мене ображений. Банки відмовляють давати кредити на такі суми через призивний вік, бояться, що мене заберуть в армію і я нічого не виплачу. Не можна в анкеті написати, що з військоматом вже давно все домовлено. Залишався останній спосіб. Внутрішній голос просто кричав не робити цього, але відчуття обов’язку перед Оксаною змусило мене домовитися про зустріч з Павлом Ковалем.
Мене вразило та одночасно насторожило те, що цей чоловік швидко згодився на розмову. Він наполіг зустрітися в моєму кафе, прибув вчасно і, навіть, не узяв з собою охоронця, як робив це зазвичай. Коваль пройшовся по напівпорожній залі, не питаючи дозволу, зазирнув на кухню та складське приміщення. Задоволено кивнув і нарешті зайняв місце за віддаленим столиком. Скоріш за все, йому було цікаво, на що я витратив свій минулий займ, але відчуття небезпеки не полишало мене ні на секунду.
- Що ж, Мирошниченко… - він махнув рукою офіціантці, дозволяючи принести каву. - Бачу в тебе тут не дуже людяно. Але мені це подобається.
А мені - навпаки.
- Я радий. Бажаєте ще чогось? Випічка, десерт?
- В мене є краща пропозиція. Давай не будемо ходити довкола і перейдемо до суті справи. Скільки?
- Три тисячі.
Він відпив з чашки та задоволено посміхнувся.
- Добре, протягом години прийдуть на твій рахунок.
- Почекайте, а відсоток? Умови?
- Без відсотків, щобільше - можеш не повертати.
- Тобто? Ви благодійністю вирішили займатися? - все було занадто привабливо, як на правду.
- Аж ніяк. Це дружня послуга, а я чекаю від тебе того ж у відповідь.
Так і думав.
- А конкретніше?
- Виділи мені частину свого складу на кілька місяців. Я маю деякі речі, котрі… котрі краще не зберігати вдома. А тут їм саме місце, нехай постоять.
Ні для кого не секрет, які саме речі хотів приховати Коваль. Зі зміною влади у країні почалася обава на підпільні ігрові зали. Скоріш за все, він поспішав врятувати свій зад від неприємностей, тому й заривав докази незаконної діяльності по всьому Харкову.
- Наскільки це небезпечно для моїх співробітників?
- Абсолютно безпечно, поки вони не пхатимуть носа у чужі справи. Ну то як? Згоден?
Павло Коваль - це втілення казкового Румпельштільцхена. Укладання угоди з ним прирівнювалося, до стрибка у невідомість. Навіть, коли ти впевнений, що врахував усі деталі, він знаходить шпарину, крізь яку вивертає все таким чином, аби отримати втричі більше вигоди для себе. З іншого боку, де ще я знайду гроші?
- Згоден.
Оксана
За добу на моє оголошення про пошук актора відгукнулося п’ятнадцять чоловіків. Ніка запропонувала відібрати п’ять анкет, а потім зустрітися з ними наживо та визначитися остаточно. Це було досить цікавою, але водночас відповідальною справою. Я потерла очі, які вже почали пекти від довгого сидіння перед монітором. Перечитала усі резюме, а тепер гортала фотографії, аби визначити, хто більше підходить по зовнішності.
Клацнув замок і у квартиру зайшов Тимур.
- Привіт, - не відриваюсь від монітора промовила я.
- Чи займаєшся?
Він, не питаючи дозволу, втулився поруч зі мною. Я вже хотіла зробити зауваження про особистий простір, але помітила у якому піднесеному настрої він перебуває, і стрималася.
- Та ось, обираю собі чоловіка… Треба ще двох претендентів відібрати.
- Цікаво… - Тимур забрав ноутбук та відкрив перше фото. - Ну цей точно ні.
- Чому?Він три роки грає у театрі, досвідчений.
- У нього зачіска, як у Гоголя, і погляд якийсь хитрий. Коротше, давай іншого.
- Добре… - я розгорнула фото свого фаворита. - А цей?