Частина 18

Іван перевів погляд з Оксани на мене. Він засунув руки в кишені штанів та посміхнувся. 

- А я тебе згадав! Ти ж той “ніхто”, що втрачав свідомість від страху, коли ми ртуть збирали.

Він промовив це дружнім тоном, але я відчував неприязнь у кожному слові.

- Ну тоді ти не боятимешся поспілкуватися зі мною наодинці, - бажання врізати по його самовпевненій пиці зростало з кожною секундою.

Оксана раптом оговталась. 

- Вам нема про що говорити! - зашипіла вона, спопеляючи мене поглядом. - Тимуре, знайди собі кращу розвагу. 

Невже вона подумала, що я хочу розважитися? Дурна, я ж її честь відстоюю.

- Так, я бачив паровозик - можеш покататися, - підтримав її Іван. - Не хвилюйся, там для таких, як ти, є ремені безпеки.

- Покатаюся! Тільки спершу тебе разочок носом по асфальту прокачу, і відразу туди.

- А це вже цікаво. Заради такого я навіть погоджуюсь на твоє запрошення.

Оксана зігнала малого, що вже всівся у крісло біля нас. Вона виглядала спантеличеною, а коли дивилася на мене - злою. Це лише підсилювало мій запал.

- Нікуди ви не підете! 

- Та це лише на пару хвилин,- заспокоїв її колишній. - Нічого страшного.

- Тоді я з вами!

Вона рішуче стала між нами. Мені набридла ця прелюдія. Я підсунув стілець та, натиснувши їй на плечі, посадив туди Оксану.

- Посидь мовчки! - сподівався, що хоч так вона зрозуміє.

Розвернувся та пішов у сторону магазину, котрий стояв зачиненим скільки я себе пам’ятаю. За ним було чудове місце, де ми з пацанами потайки курити цигарки. Переконався, що Іван не відстає, і прискорив крок.

- То що ти хотів сказати? - той зупинився, розставивши ноги на ширині плеч. Сама рішучість. 

Я озирнувся. Нікого поруч не було.

- Дай Оксані спокій! Ти вже раз кинув її, то навіщо тепер з’являєшся знову і мозолиш очі?

- Ну… взагалі-то, ми розійшлися за взаємної згоди.

- Знаю я про вашу взаємність! Ти просто втік, рятуючись  від труднощів.

- А ти дуже обізнаний. Мабуть, вважаєш, що я монстр? Бездушна сволота, котра образила дівчинку… Ось тільки все не так! Думаєш, злякався її діагнозу? Аж ніяк! Мені двадцять п’ять, я й думати не хочу про нащадків. Нащо воно мені треба? Нам з Феніксом було круто удвох і я б не кидав її через безпліддя.

Я заплутався. Це ніяк не збігалося з версією Оксани.

- Тоді у чому річ?

- У ній! Вона змінилася. Впала у депресію, забила на себе, роботу, друзів. Вона могла цілими днями блукати невідомо де, а коли поверталась, то зачинялася у спальні і навіть не пускала до себе. Якщо ж нам вдавалося поговорити, то будь-яка тема знову виверталася до її проблем. Ця зацикленість просто зруйнувала все, що між нами було.

Обурення у мені зросло ще більше.

- То ти почекав, поки вона сама оговтається, і лише тоді повернувся? 

- Я не планував. Це вийшло випадково.

- Знаєш, що? Забирай свою погану дупу звідси! І більше ніколи не потрапляй мені на очі.

Іван розсміявся. Він розправив плечі та демонстративно наблизився до мене.

- Чому я маю слухати накази якогось психованого?

- Тому що цей психований може зробити так! 

Я замахнувся на нього кулаком, вкладаючи у цей удар усю свою лють. Та одного не врахував - битися з рятівником-пожежником може бути небезпечно. Той, володіючи прекрасною реакцією, блокував мій напад і одночасно зарядив коліном у живіт. Я зігнувся навпіл, намагаючись стерпіти хвилю різкого болю.

- Наступного разу адекватно оцінюй свої можливості, - процідив цей козел.

Він розвернувся та спокійно пішов геть. Я вмів програвати, робив це постійно, але змиритися з тим, що Іван проголосив себе переможцем у нашій перепалці - зась. Я стиснув зуби та зробив крок навздогін йому. Поганець рухався дуже швидко, а мені було важко робити те саме, бо по відчуттям мої нутрощі зав’язали на вузол. Порівнятися вийшло лише на середині центральної алеї.

Поруч стояв підліток та фотографував свій скейт. Я вихопив з-під його ноги іграшку та щосили ляснув ним Івана по плечу. Той звив, але втримався на ногах. Люди довкола нас розійшлися, переполохані батьки почали забирати своїх дітей та відводити їх подалі від нас. Хтось перешіптувався, хтось увімкнув камеру, готуючись знімати продовження бійки на телефон. Я не міг відмовити глядачам у такому задоволенні. Тим паче супротивник вже летів на мене.

Ми сціпилися. Я більше нічого не помічав. Єдиною думкою у голові було - надрати зад Івану. Мій гнів вивільнився та зростав у геометричній прогресії. Удар, ще один. З носа потекла кров, заважаючи нормально дихати. Покидьок скористався моментом та спробував повалити мене прямо на стенд з м’якими іграшками. Я схопився за його в шию та потягнув за собою. 

Музика раптом стихла. Поруч кричала якась дівчина, а поодаль - ридав малюк. Охоронець свистів у свисток, закликаючи до порядку. Зрозумівши, що нам обом байдуже, він кинувся розбороняти нас, йому на допомогу тут же прибіг Марк.

- Та заспокойся вже! - гарчав він, відтягуючи мене в сторону, - На тебе всі дивляться!

Дійсно, навколо зібрався натовп. Дитяче свято покотилося коту під хвіст, зараз усіх цікавила лише бійка. Іван сперся на паркан біля атракціонів, буравлячи мене скаженими очима, спльовував кров. Видок він мав лякаючий, але мені дісталось в рази більше.

Розштовшуючи зівак, до нас наближалася Оксана. І якщо я ані краплини не боявся вступати у сутичку з її колишнім, то передчуття гніву самої дівчини змушувало холонути усе всередині.

Вона зойкнула, прикривши рота долонею, але швидко опанувала себе. Зробила крок до Івана, зупинилася та обернулася до мене. Її обличчя не виражало жодних емоцій окрім глибокого розчарування.

- Задоволений? - прошепотіла вона.

- Так!

А навіщо розігрувати каяття? Я зіпсував свято, до якого Ніка готувалася кілька місяців. Я низько пав в очах Марка. Я відчував себе так хріново, наче пройшов крізь м’ясорубку. Але не ні на секунду не пошкодував про вчинене і з радістю повторив би це.