Частина 15

Оксана 

Вночі, вже перед самим сном, я згадала все. Ледь не захлинулася, коли мене раптово накрило цунамі сорому та злості. Логічно, якби мене понесло до колишнього. З ким не буває? Більш-менш прийнятно, якби я підчепила хлопця у клубі. Негоже, та вдасться пережити. Але Тимур! Тільки не з ним.

Я обережно подивилася на нього - лежить собі, телефон клацає. Як розуміти, збрехав він мені про свої провали у пам’яті чи прикидається? З одного боку, можна вдати, що й я про все забула. А раптом він все пам’ятає і просто робить з мене дурепу? Радіє, що вийшов сухим із води. Я не знала, що робити. Геніальна ідея прилетіла миттєво.

- Назви будь-яке число до п’яти! - гукнула я йому на балкон.

- Три.

Казати. Не казати. Казати. Вирішено. Я вилізла з-під ковдри, попила водички, щоб трохи заспокоїтись - не допомогло. Доїла залишки вечері, помила посуд, посюсюкала з кошенятами. Зрозуміла, що можна було й не доїдати ті макарони на ніч. Подивилася у дзеркало, поправила зачіску, видихнула і пішла на балкон.

- Я згадала.

Тимур випустив телефон з рук і відвів погляд. Підозріла реакція.

- Що?

- Все.

- Все-все? - він нервово проковтнув слину. - І що тепер?

- То ти знав! - я схопила перше, що попало під руку, а це виявився мій записник, і кинула його в Тимура.

- Про що саме? - він ще й посміхався!

- Про те, що ми не просто спали, а переспали!

- Кричи гучніше. Раптом, не всі сусіди почули.

- Як ти міг… - мені було неприємно навіть стояти поруч з ним. Повернулася у кімнату, але двері залишила відчиненими, бо суперечка тільки починалася, а в мене було вдосталь сил, аби перетворити її на справжню сварку.

Тимур виліз зі свого барлогу та пішов за мною.

- Я приховав це, щоб не ускладнювати ситуацію, - така банальна відмовка.

- Ти просто боягуз! Мені здалося, що серед сміття, з якого ти складаєшся, я відшукала щось цінне. Те, за що варто триматися. Але ні…

- Вау! Які вишукані порівняння! Може, зміниш рід діяльності та станеш поетесою? Га? Писатимеш образливі вірші на замовлення.

- Може! А перша збірка буде присвячена тобі.

- Яка честь. Мені вже можна йти спати? Чи ти хочеш поістерити ще трохи? Тільки ж не забувай, що я можу відповісти тим самим, і тоді мало не покажеться!

- Так страшно! Хоч би не впісятись… Я більше нічого не скажу, але тільки тому, що мені огидно це обговорювати.

- Сама почала, сама закінчила! - закотив очі Тимур. - Жінки… дивна у вас логіка.

- У нас вона хоча б якась є. Йди вже спати, не хочу тебе бачити!

Тимур полегшено видихнув, пішов до дверей, але раптом зупинився.

- Насправді ти зла на себе через те, що вчора злетіла з гальм. Але перекидаєш усю провину на мене, бо так простіше.

Важко це визнавати, та у його словах було щось раціональне. Зі своєю совістю легше владнати, коли перетворюєш себе на жертву обставин.

- Хм… Можливо, ти правий.

- То конфлікт вичерпано?

- Так. Забудемо про це і ніколи, ні за яких обставин, не будемо згадувати… чи повторювати.

- Поки сама не попросиш.

- Що?!

- Добраніч.

Мирова угода була досягнута без пролиття крові - це величезний успіх! Я розуміла, що просто ігнорувати скоєне у нас не вийде. Щось таки у нашому спілкуванні мало змінитися. У кращу чи гіршу сторону - поки невідомо. 

На роботі з мене більше сміялися, ніж сварили. Виписали догану та змусили переглянути відео з камер спостереження, що прирівнювалося до найжорстокішого покарання. Сором та й годі. Зрештою, я лише вкотре переконалася, що працюю на найкращого боса у світі.

Тимур

Мій персонал настільки знахабнів від неробства, що почав влаштовувати сієсту прямо на диванчику в кав’ярні. Коли я зайшов, то помітив, що один співробітник спить, а інший - завис у телефоні, дивлячись на ньому серіал. Мені хотілося звільнити їх до дідькової матері. Я, стримуючи ці пориви, тактовно зробив кілька зауважень. На що вони обізвали мене недоумком та звільнилися самі. Тепер треба було шукати нових працівників, чудово. 

Ще й мати добила, насваривши, як маленького хлопчика.

- Аліна ніколи б такого не утнула, - ткнула носом вона.

Насправді Аліна провинилася ще більше - вона померла, розбивши всі покладені на неї надії. Хоча… це не заважало їй навіть після смерті слугувати еталоном для порівнянь нас батьками. Вона - ідеал, а я - так, додаток. І це вони ще не знають, що машину я профукав, бізнес - не потяг, ще й живу на пташиних правах у Оксани. 

Під вечір настрій був на нулі. Я сидів перед комп’ютером, розміщував оголошення про нову вакансію та подумував купити собі заспокійливого. Оксана прийшла з роботи весела і почала дратувати своєю постійною усмішкою. Їй, бачте, пробачили нічні пригоди. 

Вона всілася навпроти та, смакуючи чипсами, гортала стрічку у соціальній мережі. Мені здавалося, що то не чипси хрустіли, а ламалися мої нервові зв’язки. Чомусь її дії мали більший вплив, ніж усе, що відбувалося до цього.

Я закрив ноутбук. 

- Ти зітхаєш, мов царівна на балконі, - промовила Оксана, скоса поглядаючи на мене.

- А ти засмерділа чипсами всю квартиру.

- Намагаюся перебити твій запах, - вона посміхнулася та кинула до рота ще один чипс.

Мені так хотілося нагримати на неї, що аж шкіра свербіла. Знову це мерзенне відчуття, коли лють рветься назовні! Я подумки нагадав собі, для чого тут знаходжусь. Варто тримати себе у руках. Підійшов, забрав чипси та відніс їх на кухню.

- Гей! - обурилася Оксана. - Ти що безсмертний? Дай мені спокійно повечеряти.

- Це, по-твоєму, вечеря? Поїж чогось нормального. 

- Візьми і приготуй.

- Я на кухаря схожий? - ще не вистачало прислужувати їй.

Оксана зміряла мене поглядом.

- Ти трохи схожий на одного актора. Гевін Лезервуд на мінімалках.