Тимур
Оксана дивилася на Олега так, наче перед нею було Лохнеське чудовисько.
- Як так вийшло? - промовила вона. - Я привезла його нещодавно… Але була впевнена, що це кіт.
- Ти йому під хвоста хоч заглядала?
- А ти заглядав? Я визначила це по обличчю...
Вона обережно простягнула руку до кішки, але та відсахнулася і, забившись під стіл, продовжила жалібно нявчати.
- Треба щось робити! - Оксана почала бігати з кімнати в кімнату. - Рушники! Рушники і тепла вода, правильно?
- Ти хочеш її помити? - мені було смішно спостерігати за її розгубленістю. - Нащо це все?
- Я, блін, не знаю! Йому… їй боляче! - в Оксани були такі великі очі, наче це вона народжувала. - А якщо в неї не вийде? Якщо кошенята застрягнуть? Я боюсь!
- Для початку знайди їй коробку. А то під столом робити це діло, мабуть, не дуже зручно.
- Так-так…- вона побігла у спальню і, судячи зі звуків, перевертала там усе догори дригом. Повернулася назад вся у сльозах.
Я поклявся ніколи не промовляти це вголос, але у той момент Оксана здалася мені милою. Переляканою, розгубленою і дійсно милою. Здається, від страху вона просто забула про стратегію своєї поведінки. Мені стало шкода її. Більше того, я почав переймати цю паніку на себе.
- В мене немає коробки… - голосила вона.
- Візьми хоча б якийсь непотрібний рушник, треба ж щось підстелити.
- Точно!
Оксана притягла рушника, поклала його поруч з Олегом. Кішка відразу зрозуміла, що треба робити, і перебралася на сухе місце.
- Бачиш, так їй хоча б зручніше буде… - я почав пишатися своєю винахідливістю. Аж поки до мене не дійшло, що саме Оксана обрала в якості ложа для котячих пологів. - Це ж мій рушник для обличчя!
- Ти ж сам попросив непотрібний. Цей мені точно не знадобиться.
- Ти таки хвора на голову.
- Знову починаєш? - в неї спалахнули очі.
Олег коротко нявкнула, привертаючи до себе увагу. Оксана закрила рот рукою та стала розхитуватись зі сторони в сторону.
- Заспокойся! - наказав я, хоча й сам почав переживати, через кішку. - Вона бачить, що ми нервуємо і лякається ще більше.
- Я не можу не це дивитися! - задки, не відриваючи погляду від кішки, вона залишала кухню. - Покличеш, коли все закінчиться
- А чого це я маю з нею залишатися?
Тихенько вибачився перед кішкою та й сам втік до Оксани. Вона намотувала кола по спальні, нервово кусаючи нижню губу. Я стояв поруч, прислухаючись до того, що відбувається у сусідній кімнаті.
- Та сядь ти вже! - вигукнув, коли мелькання Оксани перед очима стало набридати.
Вона кивнула, опустилася на диван, а потім підстрибнула, мов ошпарена.
- Ай, трясця! Та що ж це за день такий! - гнівно ляснула себе по нозі.
- Чого ти… - така поведінка здалась мені дивною. Подумав, наче їй у голову знову щось стрельнуло.
Диван ніхто не додумався посушити!
Вона повернулася задом, демонструючи свої мокрі шорти. Я не міг не розсміятися. Навіть важко пригадати, коли мені востаннє було так весело. Оксана спочатку насупилася, стрельнула в мене холодним поглядом, а потім і сама розреготалася.
- Піду переодягнусь… - стираючи пальцем сльози, цього разу від сміху, промовила вона.
Поки Оксана була відсутньою, я зібрався духом та вирішив перевірити, як ідуть справи в Олега. Кішка лежала на мокрому рушникові, тепер вона мурчала, немов той трактор, а під її лапою виднівся маленький пухнастий клубочок. Кошеня було білого кольору, зовсім не схоже не свою смугасту маму. Я так зрадів, коли побачив його, що забув про все на світі. Відчував себе п’ятирічною дитиною.
- Народилося! - ледь не стрибав від радості. - Перше народилося!!!
На емоціях, навіть не подумавши, що роблю, побіг до ванної кімнати, аби покликати Оксану
- Ти чула? - смикнув двері на себе, ті виявилися відчиненими.
Сусідка саме застібала ґудзики на сорочці. Я зупинився у дверях та завмер, прибивши до неї погляд. Будь-який нормальний чоловік у такому випадку залип би на груди, та мою увагу привернуло інше - малюнок птаха на животі. То було щось схоже на жар-птицю з дитячих казок. Сіро-багряний хвіст закривав більшу частину тіла і опускався нижче лінії шорт на стегнах, а крила обіймали Оксанині ребра.
- Ти вийдеш чи так і будеш витріщатися? - запитала вона, відвертаючись спиною.
- Так… я. Просто там… Ну, ти підійди, коли закінчиш.
Тим часом в Олега народилася друга дитина.
- Ой… - Оксана розпливлася у посмішці. Вона сіла на підлогу поруч і торкнулася пальцем кошеня. - Які вони крихітні.
- Я десь чув, що кішка може випадково з’їсти своїх дітей. Тому краще побути поруч, поки вона до них звикне.
- Що ти таке кажеш! - Оксана, не приховуючи захвату, спостерігала за тваринами. - Олег буде прекрасною мамою.
- Ще дві години тому ти думала, що він мужик.
- Помовч, Тимуре. Просто помовч.
До вечора у кішки народилося троє кошенят. Ми з Оксаною почувалися втомленими, наче добу відпрацювали у пологовому відділенні, але, незважаючи на це, обоє перебували у піднесеному настрої. Про сварки та суперечки навіть думати не хотілося. Я замовив піцу, Оксана дістала пляшку шампанського, яке притримала ще з весілля Ніки ти Марка. Ми винесли стільці на балкон та вечеряли там, бо кухня була зайнята котами.
- Піднімемо келихи за новонароджених, - промовив я.
- Згодна, - посміхнулася Оксана. - І що з ними тепер робити… Навіть уявлення не маю. Хоч би хазяйка не дізналася.
- Вона не дозволяє заводити тварин?
- Категорично проти. Олег жив нелегально, а тут на додачу малята… і ти.
- Ну я хоча б не мічу територію і не дряпаю стіни.
- Так… якоюсь мірою ти навіть краще кота… мабуть, - вона задумано повертіла шампанське у руках, а потім залпом допила його.
- А можна спитати про твоє тату? - воно все ще не давало мені спокою.