Частина 12

Оксана

Іван був першим хлопцем, якому я змогла відкритися після п’яти років самотності. Ми випадково познайомилися в інтернеті, коли він закінчував Університет Цивільного Захисту. Витрачали цілі дні на листування у соцмережах, телефонувати один одному, але ніяк не доходили до того, щоб зустрітися наживо. А все через те, що я продовжувала тримати його на дистанції, потопаючи у морі власної невпевненості через свої шрами на животі. Мабуть, якби не Ніка, все зійшло б нанівець і ми б ніколи не почали зустрічатися. Подруга буквально перевернула моє життя, подарувавши можливість перекрити свої комплекси татуюванням. Після того, як на моєму животі з’явився фенікс, я перестрибнула величезну прірву, котра відділяла мене від інших. До кінця життя буду вдячна подрузі за цей подарунок.

І ось я стала щасливою. Побачення з Іваном перестали лякати мене, ми почали зустрічати усе частіше. Згодом він зізнався у коханні, познайомив з батьками та запропонував жити разом. Мене розпирало від гордості, що я маю не просто хлопця, а еротичну фантазію тисяч жінок - справжнього рятівника-пожежника. Ця казка тривала майже рік... До тих пір, поки вердикт лікарів не перекреслив усі наші плани.

Варто було знову побачити колишнього, як спогади колючими щупальцями почали огортати розум. Всі відчуття, які ми пережили разом, повернулися і, здавалося, роз’їдали мене зсередини. Я зачинилася у спальні, щиро сподіваючись, що Ваня піде, як тільки його напарник закінчить збирати ртуть. Тимур козликом стрибав біля чоловіків, перевіряючи чи досить сумлінно вони виконують свою роботу.

- Можна тебе на хвилинку? - у дверному отворі показалося обличчя Івана.

Я відразу розправила плечі і посміхнулася. Не варто було йому знати про ступінь гнітючості, яку я щойно почала відчувати.

- Так… звичайно.

Ми вийшли на вулицю.

- Який збіг, правда? - ніяково посміхнувся Іван. - Прямо, як в кіно. 

- Угу.

Мені не хотілося зустрічатися з ним поглядом, тому я вдала, що спостерігаю за перехожими.

- То ти тепер тут живеш? А той переляканий? Твій хлопець чи вже чоловік?

- Ніхто. Просто гість, - чомусь почала виправдовуватись я. - Тобі не треба повертатися на службу?

- Можу трохи затриматись. Якщо ти не проти.

- Та ні, - я відчула, як спітніли долоні. - Мені байдуже.

Насправді було настільки боляче, що хотілося вити від жалю до себе.

- Ти все ще ображена? - промовив він, озираючись.

- Ображена, але не на тебе. Скоріше на свою долю… Знаєш, я не хочу говорити про сумне. Як сам?

- Нормально. Хоча, якщо чесно, незвично жити самому. Та й друзі постійно розпитують про тебе.

Таке відчуття, наче в серце встромили іржаву викрутку.

- Це нічого, звикнеш. Я ж змогла… - або ж вдало прикидаюся. - Ой, мені треба бігти! Ледь не забула про зустріч. Рада була побачити тебе. Знову.

- Але… - хлопець торкнувся мого ліктя та моментально відсмикнув руку. - Ясно.

Я пішла геть. Кудись подалі від свого дому та Івана. Стала блукати стежинками серед багатоповерхівок, аж поки не натрапила на порожній дитячий майданчик. Сіла на гойдалку, переконалася, що мене ніхто не бачить, та від душі розплакалася. Що б там не казала Ніка, я маю зробити ту кляту операцію! Хоча б заради того, аби в наступних стосунках не відчувати себе бракованою. Якщо взагалі на них наважусь…

 Я не поверталася додому більше ніж годину. По-перше, хотіла бути впевненою, що рятувальники вже поїхали, а по-друге - відтягувала необхідність спілкування з Тимуром - і так настрій був поганий. Але, що робити? Наостанок я пройшлася навколо будинку, зазирнула у дзеркальце припаркованого біля під’їзду авто, помахала долонями біля обличчя, щоб сліди від сліз скоріше висохли. Нарешті збагнула, що не маю ані ключів, ані телефону. Довелося дзвонити у домофон.

- Хто там? - похмуро запитав Тимур.

- Я.

Почувся довгий писк, двері відчинилися. Тимур зустрічав мене на порозі квартири з дуже невдоволеним виразом обличчя.

- Не пройшло і трьох днів! - зашипів він, пропускаючи мене всередину. - Як це розуміти? Я розрулив ситуацію з небезпекою у твоєму домі, повернувся, щоб поговорити, а ти зникла! Навіть не попередила.

- Просто не знала, що маю узгоджувати з тобою свої пересування містом.

Пройшла у кухню, аби знайти чогось солодкого. 

- Добре розважилася з тим рятувальником? - яким би уїдливим не був тон його голосу, я все одно відчула нотки цікавості.

Можу лише уявляти, наскільки дивним здавалося моє щезнення зі сторони.

- Не дуже, - нарешті знайшла стару цукерку та закинула її до рота. - То був мій колишній.

- О… - від здивування він на мить замовк, але відразу взяв себе в руки і продовжив: - А на перший погляд здався нормальним хлопцем.

- Ти вважаєш, що зі мною міг зустрічатись лише ущербний? 

Не знаю, навіщо я це запитала. Звичайно, саме так він і думав.

- Ну, як мінімум, розумово відсталий, - як неочікувано! - Але цей чувак не безнадійний, якщо додумався вчасно втекти від тебе.

- Втекти...

Як влучно сказано! Так, Іван втік від проблем, від труднощів та відповідальності, які б спіткали нас, якби ми вирішили створити сім'ю. Я це і сама розуміла. Тільки з вуст Тимура подібна фраза прозвучала болючіше. Ніхто не мав права заходити на територію мого особистого життя без дозволу, особливо він. Тонка павутинка, котра ще якось утримувала мене в рівновазі, порвалася.

- Збирай речі, - промовила, сповнюючись рішучості. 

- Що?

- Гра закінчилася. Забирайся звідси до дідька лисого.

Самовпевнена посмішка нарешті сповзла з його вуст.

- Це прикол такий? 

- Ні. Коли ми домовлялися про роботу над твоїми проблемами, ти не попереджав, що увесь цей час принижуватимеш мене! Вибач, але цього ніякі гроші не варті.

- А що я такого сказав? - він почухав потилицю. 

- Дійсно! Ти в нас невинне янголятко, - я почала збирати по квартирі його речі  та скидати їх в одну купу. На щастя, Тимур поки не встиг добряче обжитися і його переїзд не мав зайняти багато часу. - Бігом. Звалюй з моєї квартири!