Тимур
Оксана вже десять хвилин стукала кулаком у вікно і волала, як ненормальна:
- Відкрий двері, я тобі сказала! Придурок, тут же холодно!!! Я захворію!
- Моїм здоров’ям ти не переймалася, коли виганяла. Тож тепер сама постій там.
- Тебе не шкода!
Балкон закривав невеличкий дашок, але це не рятувало Оксану від дощу. Вона, як гусінь, замоталася у ковдру, але волосся все одно встигло намокнути. При найменшому подуві вітру воно падало їй на лоба, роблячи схожою на стрьомну дівчину із “Дзвінка”. Хто ж захоче пускати таке страхіття у будинок?
- Тимуре, блін! Я тебе вб’ю, обіцяю!!! - ніяк не замовкала Оксана.
Я згадав про шокер. Вона точно скористувалася б ним при першій же нагоді. Понишпорив рукою в неї під подушкою і знайшов цю “зброю”. Як передбачувано.
- Це не твоє! Поклади на місце!!!
Мені подумалося, що було б непогано хоч разочок вжалити і її струмом, щоб хоча б зрозуміла, як це неприємно. Я лише побоявся, що у контакті з мокрою шкірою це може стати небезпечним.
- Шокер поки що побуде в мене, - сховав його у свій наплічник. Оксана не повинна була полізти туди, якщо мала хоч краплину гордості.
- Я ненавиджу тебе!
- Це в нас взаємне.
Вона ще якийсь час сипала погрозами. Потім почала вмовляти мене, пропонуючи мирову угоду, і нарешті затихла. Присіла навшпиньки, притулилася головою до дверей і просто дивилася на мене крізь вікно. Олег стрибнув на підвіконня жалібно занявчав, захищаючи свою хазяйку.
- Добре! Я тебе пускаю назад, - не витримав я. - Тільки без істерик, ясно?
Оксана кивнула.
Я відчинив двері й відразу відійшов убік, готуючись до того, що та захоче вимістити на мені свою лють.
- Козел, - кинула, заходячи у кімнату.
В неї від холоду цокотіли зуби, мені навіть стало трохи шкода її. Оксана набрала сухого одягу та пішла у ванну. Я скинув її постіль на підлогу, а сам зручно влігся на дивані, який після старого матрацу здавався королівським ложем. Оксани не було більше, ніж півгодини, мабуть, грілася під теплим душем. Я вирішив більше не чекати на неї. Вимкнув світло, закрив очі та майже моментально провалився у сон.
- Ти спиш? - почувся шепіт.
Оксана обережно торкнулася мого плеча. Дати мені спокій було вище її сил.
- Що тобі треба? - запитав, помітивши у темряві її силует.
- Я просто подумала… - вона на крок відійшла від мене. - ЩО ТИ ЦЕ ЗАСЛУЖИВ, СКОТИНА!
Від неочікуваного верещання я аж підстрибнув на місці. І в цей самий момент мене накрило хвилею льодяної води. Мало того, що вона набрала холодну з-під крана, так ще й кинула туди увесь лід з морозилки! Здається, їй досі не давав спокою той Джек із Титаніка, що вона вирішила передати мені усі його страждання під час дрейфу в Атлантичному океані. Чесне слово, краще б вже струмом шарахнула.
Я піднявся з огидної калюжі, яка утворилася на дивані, і почав витрушувати лід з-під футболки.
- Скажи, в тебе зовсім пусто у голові?!
- Ні, - ця ненормальна знову виглядала спокійною, наче нічого не сталося. - Та невже ти думав, що зможеш уникнути помсти?
- Месниця, бляха! Де тепер мені спати?
- Де хочеш, - вона знизала плечима.
В мене виникла думка кинути все і поїхати у готель. Точніше хостел, бо лише такий варіант був мені по кишені. Ось тільки годинник показував початок четвертої ранку, а мені шалено хотілося спати. Я зняв мокрий одяг, навпомацки відшукав перші ліпші штани та, підклавши під голову скрученого рушника, ліг на підлогу. Десь неподалік звернулася калачиком і Оксана.
Зранку ми обоє були злими та невиспаними. В мене нила шия, а моя сусідка скаржилася на біль у горлі. На фоні спільного роздратування ми разом накричали на Олега, коли той почав задовбувати черговим концертом, і уклали перемир’я до наступного скандалу. Оксана навіть пригостила чаєм з шоколадним печивом, а це прирівнювалося до просто неземної щедрості з її боку.
- Ти якась бліда, - помітив я, спостерігаючи за тим, як Оксана кидає у чашку вже четверту ложку цукру.
- Прояв алергії, - пояснила вона. - На тебе.
Я вдав, що не почув цього. Все ж таки моя витримка ставала міцнішою.
- Ти, часом, не захворіла? Є градусник?
- Боїшся, що тебе совість замучає, якщо я зляжу з соплями? - вона відпила чаю і скривилася, коли ковтала його.
- Ні, просто не хочу, щоб ти мене заразила, - насправді мені було трохи соромно за вчорашній випадок. - То де твій градусник?
- Не діставай мене! Я не хвора, - відмахнулася вона.
Просто феноменальна впертість.
- Добре, сам знайду.
- Ану не смій знову ритися у моїх речах!
- Ну так візьми і поміряй грьобану температуру! Невже це так важко?
- Розкричався з самого ранку… Що за людина? Зараз поміряю!
- Невже.
Вона вилізла із-за столу та дістала з шафи для круп аптечку. Знайшла там градусник, повертіла його у руках, потрусила і насупилася.
- Я не можу його збити.
- Дай сюди цей раритет, - вирвав з її рук прилад. - Увесь світ вже перейшов на електронні та безконтактні.
Я кілька разів махнув градусником у повітрі, повертаючи ртутну шкалу до мінімальної позначки.
- Раз плюнути.
- Герой. Неси щоденник - поставлю зірочку! - яке ж воно нестерпне. Навіть, коли здається хворим.
- Так! Тримай і засунь його собі… під пахву.
Я поклав градусник на стіл перед Оксаною. Вона відкрила рота, щоб відповісти мені. Мабуть, вже вигадала якусь образливу фразу, котра поєднувалась би зі словом “засунь”. Я готувався відбивати її подачу. Тому ніхто з нас не помітив, що градусник скотився з нерівної поверхні. Тихенько цокнувши, він впав на підлогу та розколовся навпіл.
- Йой… - я розгубився. Чув, наскільки небезпечною може бути ртуть. Не вистачало ще заробити собі проблем зі здоров'ям.
Я відскочив від уламків і почав згадувати шкільні уроки з ОБЖ. Що там треба робити? Зібрати? Тікати? Викликати рятувальників?