Частина 6

Оксана

Ми пропхалися крізь інших вболівальників до своїх місць. Нас оточували майже одні чоловіки. Вони були настільки збудженими у передчутті майбутньої гри, наче прийшли дивитися гладіаторські бої. Один ненормальний навіть розфарбував половину свого тіла у кольори улюбленої команди. Я не мала б нічого проти, якби не його пивний живіт, що із зеленим гербом навколо пупка, тепер нагадував глобус.

- Хочеш сфотографуватися разом? - запропонував той, помітивши, що я його розглядаю. - Будеш перед подружками вихвалятися.

Я зробила вигляд, що не почула цього і відійшла якомога далі. Стадіон здавався величезним! Я не уявляла, яка площа поля, та й на правилах гри теж не дуже розумілася. Знала тільки, що футболістам треба забити м’яча у ворота супротивника, а інше мене і не цікавило. Ніка пояснила за яку команду грає Марк, сіла поруч та не відривала погляду від свого чоловіка. Матір Божа, вони такі милі! Ну просто мед з цукром.

Гравці вишикувалися в шеренгу та, поклавши руку на серце, стали підспівувати гімну. Глядачі піднялися й повторили те ж саме. Мене настільки захопила атмосфера цього дійства, що аж волосся на шкірі стало дибки. Чхати на гру, тільки заради подібних емоцій вже варто було йти на футбол.

- Вибачте… Дай пройти, чувак, - якийсь невіглас зухвало псував мить. - Там моє місце.

Я обернулася, щоб зробити зауваження, і напоролася та холодний погляд Тимура. Він, з кам’яним виразом обличчя, пройшов повз мене, коротко привітався з Нікою та опустився у крісло поруч з нею. Тепер подруга слугувала умовним бар’єром між нами.

- Він мене переслідує, - сказала я їй на вухо, коли ми повернулися на свої місця. - Навіть сюди припхався.

- Хто? 

- Тимур! Кажу тобі, він запав на мене.

Ніка не була налаштована на розмову. Вона уважно спостерігала за тим, як Марк бігає з одного кінця поля в інший. 

- Не вигадуй дурниць. Він прийшов підтримати друга. Як і ти, між іншим.

- А чому він тоді шпигував біля мого будинку? - згадала я.

Ніка зітхнула. Вона повернулася до Тимура та без тіні цікавості запитала:

-  Чому ти шпигував біля її будинку.

- Я просто думав, що там досі живе Поліна.

До мене почало доходити, та й Ніка нарешті перемкнула увагу на нас.

- Поліна - це та дівчина, на яку він підіймав руку? - про всяк випадок уточнила я.

- Що?! - Тимур не на жарт обурився. - Де ти про це почула?

- Ніка розповіла, коли запропонувала мені переїхати у квартиру своєї знайомої, - пояснила я. - А що ти брови звів? Не хотів, щоб про це дізналися, то треба було по-нормальному з жінкою поводитись.

- Тебе це взагалі не обходить!

- Замовкніть вже, - шикнула Ніка.

- Трепло, - Тимур ображено склав руки на грудях. Він відсунувся від нас та до кінця матчу не промовив більше ані слова. 

Суддя засвистів, об’являючи про нічию. Вболівальники загомоніли. Хтось радів, співав і розмахував прапором. Хтось казав, що можна було б зіграти краще. А я тупо дивилася по сторонах, не знаючи, як реагувати. 

- Я піду знайду Марка… - сказала подруга, поки ми просувалися до виходу зі стадіону. - Ви почекаєте? Можемо потім поїхати кудись перекусити чи…

- Щось не хочеться, - перебив її Тимур.

- Ну вибач мені! - тупнула ногою подруга. Її, мабуть, починала мучити совість за те, що вона розпатякала секрет Тимура.

Дарма. Тепер я хоч знаю, з ким маю справу.

- Чому придурок - він, а вибачаєшся - ти? 

- Фільтруй слова, - зашипів на мене хлопець.

- Коротше! Ви мене дістали. Обоє, - Ніка наче вибухнула. - Таке враження, що ви прийшли сюди погиркатись. Будь ласка, хоч повбивайте один одного. Я пішла.

Вона розштовхала ліктями натовп та зникла.

- Образилася? - не зрозуміла я.

- Напевно, - Тимур знизав плечима.

Ми нарешті вийшли на простору площу, де ніхто більше не наступав мені на ноги. Я вирішила не чекати на друзів та поїхати додому. Не хотілося бути третьою зайвою, а я завжди почувалася так у їхній компанії. Побачила знак метрополітену та пішла у його напрямку.

- Почекай! Чуєш мене? - вигукнув Тимур. Він невпевнено наблизився до мене.

- Що? - мене напружувала його присутність, навіть коли навколо було більше сотні інших людей.

- Треба поговорити.

- Залиш мене у спокої, психований, - я прискорила крок. - Чому ти йдеш за мною? Зараз поліцію покличу!

- Так зупинись на хвилинку, щоб я не йшов! Мені… в мене є пропозиція для тебе.

Я напружилася.

- Яка?

- Ми можемо обговорити це у місці, де буде менше народу?

- Слова істинного маніяка. Кажи тут, або котись горошком.

Тимур нервово розсміявся. 

- Тільки пообіцяй тримати це у секреті. Від усіх, - він зробив наголос на останньому реченні.

- Не буду.

- Чудово! - він здійняв руки до гори. - Щасливо залишатися. Я так і знав, що з тобою неможливо знайти спільну мову.

Поки я перетравлювала його слова, хлопець встиг відійти на кілька кроків. У моїй голові раптом спалахнула цікавість. І чим більше зусиль я прикладала для того, щоб придушити її, тим яскравішими вогниками сяяли тисячі знаків питання навколо Тимура.

- Ай! Ну кажи вже, що хотів.

Він самовпевнено посміхнувся. Поганець цього і чекав. 

- Пройдемось? - знову запропонував він.

- Тільки людяними вулицями.

- Згоден.

Ми вийшли на широкий проспект. Навколо прогулювалися закохані парочки, діти каталися на самокатах, а пенсіонерки сварилися за місце у черзі на маршрутку. Тимур довго мовчав, мені навіть здалося, що він соромиться почати розмову.

- Ну… - мені вривався терпець.

- Потрібна твоя допомога, - нарешті заговорив він. - Річ у тому, що я маю певні проблеми з контролем гніву. Коли щось йде не по-моєму, то я зриваюся і можу спричинити шкоду близьким. 

- Я і так зрозуміла, що в тебе паскудний характер.