Частина 4

Тимур

Я узяв звичку час від часу приїжджати до будинку, де поселилися моя колишня дівчина. Знаю, звучить це дещо дивно, проте не варто робити завчасних висновків. Впевнений, ні вона, ні її хлопець про це навіть не здогадувались. Я тримався осторонь та не показувався їм на очі. Ні, в мене не було мети повернути Поліну. Я давно проаналізував наші стосунки та змирився з її вибором. Навіть спогади про те літо більше не спричиняли болю, тільки сором та розкаяння. 

Знаходячись поруч з Поліною, нехай і не помітно, я в котре нагадував собі про наслідки своєї поведінки. Щось типу: «Дивись, дурень, кого ти втратив через брак клепки у голові». Це протвережувало розум, давало хорошого копняка під зад, щоб і надалі працювати над своєю проблемою. Це безвідмовно працювало більше року. Поки туди не переселилася Оксана.

Ну чому?! Харків – це ж не хутір з трьома хатами. Як же так вийшло, що з мільйонів мешканців міста у ту квартиру переїхала саме Оксана? Це якийсь дурний та жорстокий жарт долі. Іншого пояснення я просто не мав.

Оксана

Я ніколи не любила їздити в електричках. Бруд, сморід і половина пасажирів напідпитку. Та цього разу моя подорож побила усі свої антирекорди. Настрій був настільки поганим, що хотілося вовком вити. Я поставила на коліна кошик з котом та стала чесати його за вухом, щоб той трохи заспокоївся, бо його шипіння вже почало дратувати оточуючих.

Треба було дослухатися до інтуїції та не відвідувати батьків. Невже я очікувала на те, що вони раптом виправилися? Наївна. Кожного разу, коли тітка розповідає про них, то мені здається, наче нижче їм падати нема куди. Але ж ні! Вони знаходять способи дивувати знову і знову.

Я узялася спостерігати за краєвидом, який ледь проглядався крізь заляпане вікно. Намагалася сконцентруватися на природі і не думати про сьогоднішній день. Та що б я не робила, подумки вкотре поверталася до нещодавньої зустрічі з ріднею.

 По дорозі до батьківського дому я купила букет  для мами. Ще з дитинства пам’ятаю, що вона любить ромашки, тому й обійшла увесь базар, у пошуках саме цих квітів. Дійшла до похиленого дерев’яного забору, який востаннє фарбували ще за часів Кучми, та стала перед хвірткою, не наважуючись зробити наступний крок. Будинок виглядав вкрай захаращеним, здавалося, що там вже давним-давно ніхто не живе. Сухі бур’яни у перемішку з молодими паростками диких вишень утворювали непрохідні джунглі, і тільки вузенька стежка між ними дозволяла пройти до порогу.

Я подумки порахувала до десяти. Набрала повітря у легені, та пройшла вперед. На зустріч мені вибігла маленька кульгава собачка. Вона почала заливатися голосним тявканням, сповіщаючи господарів про гостю.

- Хто там? – почувся хриплуватий голос батька. Серце болісно стиснулося, але це тривало лише мить. Так вже склалося, що образа на батьків в мене була більшою за любов до них. – Жулька! Та закрийся ти нарешті!

Тато виглядав хворим та набагато старшим за свій вік. Йому цьогоріч мало виповнитися п’ятдесят чотири, але горілка зробила з нього справжнього старигана. Я зустрілася очима з його затуманеним поглядом. Батько похитнувся, притулився до одвірка і діловито засунув руки у кишені спортивок.

- Тань! – вигукнув він. – Подивись, кого до нас принесло.

З вікна висунулося обличчя мами. На неї було важко дивитися. Сиве, коротко обстрижене волосся, опухле лице, синець на правій вилиці. Типова п’яниця. Таких, зазвичай, намагаються обходити третьою дорогою.

- Ксюха? – вона примружила очі. – Ти чи ні?

- Я.

- Ну… так заходь, якщо вже прийшла.

Дуже щирий прийом, нічого не скажеш. Я, намагаючись триматися впевнено, підійшла до тата, той лише відступив убік, пропускаючи мене у будинок.

- Сказала б, що приїдеш… - заметушилася мама, - Ми б підготувалися.

- Та я не на довго, - згадала про квіти та простягнула букет на відстані витягнутої руки. – З Днем народження.

- Дякую.

Повисла незручна пауза. Я озирнулася у пошуках місця, куди б можна було присісти, але все навколо було вкрите липким брудом та собачою шерстю. На єдиному стільці у кімнаті спав смугастий кіт, я вирішила не тривожити його сон та залишилася стояти на місці.

- Я тут ще трохи гостинців принесла, - я знала, що у батьків немає грошей на святковий стіл, тому купила палку ковбаси, батон, сир, кілька банок консервів та печива. Стала гіркою викладати продукти на стіл, щоб вони якомога менше торкалися до масної поверхні.

Кіт прокинувся щойно відчув запах ковбаси. Він одним стрибком подолав відстань між нами та почав жалібно волати. Пухнастий був настільки голодним, що спробував перехопити хоч щось. Блимнув зеленими очиськами та впився зубами у край батону. Заричав, захищаючи свою здобич, та потяг її зі столу.

- Бляха! – мама схопила тварину за шкірку. Вирвала з його рота хліб, а самого кота жбурнула через усю кімнату. Той вдарився об стіну та забіг за холодильник, щоб йому не перепало ще більше.

Я ошелешено перевела погляд з нього на маму.

- Він же просто голодний… - обурилася, не розуміючи такої агресії.

Тато голосно вилаявся. Він підійшов до мене і промовив:

- Котик голодний! Тобі його шкода?

- Так.

- А рідних батьків не шкода? Тебе взагалі не цікавить, як ми з мамою живемо? Може ми  самі тут з голоду пухнемо. Приїхала раз за два роки, пакет жратви привезла… І що тепер? Маємо тобі в ноги кланятися?

Я була шокована.

- А не пробували на роботу піти замість того, щоб пити з ранку до ночі? Може б тоді і на їжу гроші знайшлися.

- Як ти з батьком розмовляєш?! – заволала мама, стаючи на захист чоловіка.

- Як і він зі мною.

Я подивилася на цю пару другими очима. Вони більше не були моїми батьками. Алкоголь зруйнував їх, виїв з середини, перетворивши на примітивних істот. Мені було незручно, гидко та боляче знаходитися у місці, яке колись вважала домом. Я підійшла до холодильника, нахилилася та витягла з-за нього кота. Сховала його в обійми та, не озираючись, пішла з хати.