Частина 3

Тимур

- Так-так… Бачу, стан дійсно непоганий, - промовив чоловік, зазираючи під капот моєї машини.

- Непоганий? Та вона ж практично нова! Два роки, як із салону.

Я не хотів вірити у те, що відбувалося. Красень! Просто геній! Так загрався у бізнесмена, що довелося продавати найцінніше зі свого майна. Для мене це було просто катастрофою, але краще так, ніж потопати у борговій ямі. Я постійно казав, що зможу обійтися без батьківських грошей, зможу довести їм, що й сам чогось вартий. Що не гірший за сестру... І до чого це призвело? Нажив собі ворогів серед місцевих бандюганів. Чому все, за що я беруся, летить шкереберть? Ні кар’єри, ні житла, ні стосунків. Невже я дійсно нічого не вартий без підтримки предків?

- Давайте домовлятись про знижку… - покупець безсоромно всівся на водійське крісло. Я відчув прилив стійкої ненависті до нього. Особливо, коли цей козел почав гладити руками кермо та задоволено посміхатися, наче вперше помацав жіночу цицьку.

- Ніяких знижок, - не мав настрою торгуватись. – Або берете за мою ціну, або до побачення.

Покупець замислився. Він почав барабанити пальцями по панелі приладів, випробовуючи моє терпіння на міцність. А воно і без того було хитким.

- Плачу повну ціну, але витрати за переоформлення та повний техогляд на вас. Підходить?

- Так.

- Домовились.

Я починав зневажати самого себе.

Оксана.

Перерву на роботі я вирішила присвятити пошукам клініки, у якій пройду чергове обстеження. Заварила собі кави та зависла перед монітором, переглядаючи сайти місцевих клінік. Чим більше обіцянок було написано на головній сторінці, тим вищою була ціна за послуги. Я зловила себе на думці, що збираюся віддати половину своєї зарплатні за те, щоб лікарі вкотре пройшлися танком по моїй самооцінці. «Ви ніколи не зможете мати дітей» - для будь-якої жінки це прозвучить, як вирок.

Це у підлітковому віці в мене з’явилося таємне бажання. Я захотіла створити сім’ю. Звичайно, дядько з тіткою та двоюрідні брати теж були для мене дуже близькими, але це все одно не те. Дитина повинна жити з мамою і татом. Забувши, що таке батьківська любов, я сподівалася надолужити це, коли матиму власних дітей. Спочатку на шляху до цієї мети стала власна закомплексованість. Я не підпускала до себе хлопців, бо соромилася бридкого шраму на своєму животі. Приглушала відчай фільмами, серіалами та спостереження за романтичними пригодами сусідки по кімнаті. Сама ж не наважувалася заходити далі віртуального спілкування з хлопцем, який давно мені подобався. Коли випала нагода перекрити шрам татуюванням, я відчула, наче заново народилася. Перестала вважати себе неповноцінною, почала жити на повну і стала по-справжньому щасливою. Та тільки-но я розслабилася, прилетіла звістка про безплідність. Вона розбила мою мрію на тисячі уламків, ще й коханого перелякала настільки, що той втік світ за очі.

- Чому в мого Фенікса такі засмучені очі? – запитав бос. Він підсунув м’який пуф до мене та сів навпроти.

Григорій Круп був людиною, якою я щиро захоплювалася. У сімдесят з гаком років він виглядав крутіше, за всіх моїх знайомих. І справа зовсім не в татуюваннях, які вкривали шістдесят відсотків його тіла. Від нього віяло такою потужною життєвою енергією, якої я сама ніколи не мала. Він був сучасною, активною та стильною людиною. Подекуди шокував своїм прогресивним світоглядом і розкутістю, але це не відштовхувало оточуючих, а навпаки підігрівало цікавість до його особистості.

- Та все нормально, - я спробувала говорити так, щоб мій голос звучав якомога безтурботніше.

- Ні-ні, так справа не піде, - він поглянув на монітор мого комп’ютера. – Консультація хірурга? Щось сталося?

Я швидко закрила сайт.

- Нічого страшного… Я не для себе, просто моїй знайомій потрібна консультація.

Неприродно блакитні очі секунду вивчали моє обличчя, аналізуючи його, як детектор брехні.

- Я зараз, - Круп піднявся та пішов до свого кабінету. Він довго копався у ящиках письмового столу, а потім, помахавши нею у повітрі, поклав переді мною візитку. – Тут працює мій дуже хороший друг. Подзвони туди і скажи, що це я направив тебе до нього. Тобто… твою подругу.

Я узяла картку і стиснула її у долоні.

- Дякую.

- Це найменше, що я можу зробити, дитинко. А тепер посміхнися, бо до тебе вже прийшов клієнт.

Звичайно, друг Крупа працював не у районній поліклініці. Це був приватний медичний центр, який блищав чистотою та викликав довіру у пацієнтів, хизуючись сотнею дипломів на стінах. Я почала розглядати один із них, намагаючись відволіктися від хвилювання. Лікар довго вивчав запис мого УЗД, роблячи стоп-кадри та періодично збільшуючи зображення на моніторі.

- Так, випадок досить складний. Тут і неозброєним оком видно, що тканина зрослася неправильно.

Я й не очікувала почути щось інше, але десь у мені таки жевріла надія, що попередній спеціаліст помилявся. Гірке розчарування підкотило до горла, перекриваючи доступ кисню.

- Але не будемо робити завчасних висновків, - підбадьорив мене хірург. -  Я надішлю ваші матеріали своєму колезі - Якубу Віхновському, щоправда, він оперує у Польші.

- Добре, дякую, - мені здалося, наче він сказав це тільки для того, аби я не почала ридати прямо посеред кабінету. – Скільки я маю заплатити за прийом?

- Та що ви! Нічого не треба… - він скинув маску серйозності. – Для Крупа мені нічого не шкода. Ось тільки скажіть дещо по секрету.

- Що?

- Ви його нова дівчина?

Я ледь зі стільця не впала. Навіть про своє горе на мить забула.

-  Він, звичайно, прикольний чувак, але різниця у п’ятдесят років мене б трохи бентежила, - давлячись від сміху, відповіла я.

- Я теж так подумав! – видихнув лікар. -  Але й Круп ще той перець.

- Старперець.

Хірург розреготався, чим трохи підняв настрій і мені. Нехай цей візит не приніс втішних результатів, проте я дотрималася обіцянки перед тіткою. Треба було навчитися сприймати себе такою, яка я є. Зрештою, не кожному дано стати матір’ю. Без дітей життя буде тільки простішими. Я матиму змогу побудувати кар’єру, зможу подорожувати світом, робити тільки те, що приноситиме мені задоволення. Ні від кого не залежатиму… і залишуся самотньою до кінця життя.