Частина 2

Тимур

Я зачинив кав’ярню, вимкнув світло та повалився на стілець біля порожньої барної стійки. За усіма прогнозами цей бізнес вже мав окупити себе та почати приносити дохід, але ні. Мої спроби досягти фінансової незалежності стрімко котилися коту під хвіст. Прибутків ледве вистачало на зарплатню персоналу, а ось борги не переставали зростати.

Дістав стос квитанцій й почав підраховувати, скільки грошей пішло на господарські витрати цього місяця. Коли цифра вкотре стала чотиризначною, я узявся за голову. Кепські справи. Захотілося здатися, плюнути на все та закрити цей заклад. Стримувала тільки думка про те, що через мене десяток людей може залишитися безробітними.

Мобільний, вібруючи, став їздити по столу. Я подивився на екран та побачив до болю знайомий номер.

- Тільки тебе зараз не вистачало… - промовив я, гіпнотизуючи поглядом телефон. – Слухаю.

- Мирошниченко, - почувся уїдливий голос одного з моїх, так би мовити, інвесторів. – Як у тебе справи?

- Нормально, - дупою відчував, що ця розмова мені не сподобається.

- А я вже було подумав, наче с тобою трапилася якась біда…

- Чого б це?

- Бо давненько мені на рахунок не поступали гроші. Ми про що домовлялися? Шість місяців

- Так, але… - почав виправдовуватись я.

- А пройшло вже дев’ять. Серйозні хлопці так не роблять, Тимуре. Зрозумій мене правильно, я хочу отримати своє назад.

- Отримаєш.

-Десь  я таке вже чув… А точно! Від тебе, - він прокашлявся та змінив тон на більш суворий. – Даю ще тиждень, зрозумів?

- Так.

- Бо в іншому випадку розмовлятиму з тобою не я, а мої люди.

- Ось тільки не треба мене залякувати!

- Тебе ще ніхто не залякував. Ми с тобою люди цивілізовані, до розбірок не будемо опускатися, правда ж?

- Сподіваюся.

- Ну і добре… Бувай, малий.

Короткі гудки сповістили про закінчення розмови.

А мене ж попереджали стосовно Павла Коваля. Він був одним з колишніх депутатів міської ради. Збагатився на перепродажі нерухомості, побудував підпільну мережу казино і почав надавати кредити таким йолопам, як я. Хто вчасно повертав йому гроші, не мав жодних проблем. Я ж, гонимий ідеєю власного бізнесу, навіть не припускав, що той може стати провальним. Пройшовся то кільком банкам, отримав відмови, та, не довго думаючи, звернувся до Коваля. Як тепер розгрібати наслідки своєї тупості – навіть не знаю.

Я стиснув пальці у кулаки, намагаючись вгамувати прилив гніву. Що там казав мій лікар? Перемкнути увагу, відволіктись? Спробував думати про щось інше, але у голові була повна каша. Всі думки зводилися до питання про те, де узяти гроші. Набрав повітря у легені і повільно видихнув. Потім згріб квитанції у купу і почав оплачувати одну за другою через мобільний термінал. Кредитка тріщала по швах, як і моя нервова система.

Додому повернувся вже за північ. Моя квартира завжди здавалася місцем спокою, сюди я приповзав зализувати рани та набиратися сил, коли доля в чергове давала копняка під зад. У голові промайнула думка, що скоро доведеться відмовитися від оренди цього житла. Воно стало мені не по кишені.

Будильник розривався біля вуха, сповіщаючи про те, що настала сьома ранку. Я й не помітив, як заснув. Роздумував про різні варіанти виходу зі своєї фінансової кризи, розглядав найвідчайдушніші варіанти, окрім того, щоб попросити допомоги у батьків, бо то було б крайністю. Навіть шукав інформацію про мікрозайми, але все одно заходив у глухий кут.

Поки я був у душі, отримав сповіщення з нагадуванням про візит до психотерапевта. Переодягнувся, перекусив кількома сосисками з хлібом та поїхав. Наші сеанси більше нагадували переливання з пустого в порожнє. За пів року вони не принесли жодної користі, окрім усвідомлення того, що в мене таки є проблеми з контролем гніву. Я спеціально припаркував авто за пару кварталів від клініки, щоб ніхто зі знайомих випадково не дізнався, куди я навідуюся щосереди.  

- Радий вас бачити! – промовив лікар, дивлячись на мене поверх окулярів. – Сідайте і заповніть анкету.

Він поклав переді мною листок із переліком запитань, на які я відповідав майже кожного разу. Вони були однотипними та зводилися до того, чи не сильно пацієнт психував протягом тижня, а якщо все ж зривався, то що при цьому відчував. Цього разу я не міг похвалитися успіхом. Занадто багато усього звалилося на голову.

Я дійшов до питання про те, коли в останнє відчував бажання накричати на людину та чим вона мене спровокувала на таку реакцію. Тут і думати не було про що. Оксана. Та грубіянка з весілля Марка. Вона дратувала мене навіть тоді, коли просто знаходилася поруч. Вперше ми зустрілися на дні народження Ніки. Ще тоді вона здалася зарозумілою та пихатою, а на весіллі взагалі поводилася, як хвора на голову. Від однієї згадки про неї мені ставало зле.

- Розкажіть докладніше про цю особу, - попросив лікар, вчитуючись у мою писанину.

- Ви серйозно? – здивувався я. – Ми ж маємо працювати над тим, щоб подавити мої приливи гніву, а не викликати їх знову.

Чоловік поблажливо посміхнувся.

- Мені треба дізнатися подробиці. Та й вам це піде на користь.

- Я знаю, що піде мені на користь, - не витримав я. – Знайти собі іншого психотерапевта.

А й дійсно. Лікування було дуже дорогим та безрезультатним. Я все так само міг зірватися на людину, вдарити її, або наговорити такого, про що потім жалкував. Оксана тоді не потрапила під роздачу тільки через те, що вчасно пішла. Вже не раз питав себе навіщо продовжую відвідувати ці дурнуваті сеанси. Мабуть, для того, аби відчувати менше провини перед колишньою дівчиною, яку так сильно образив. Спочатку хотів показати їй, що зможу виправитися, потім сам відчув гостру потребу в тому, щоб навчитися керувати своїм гнівом. Напевно, якби не проблеми з фінансами, я б і далі удавав слухняного пацієнта. Але борги підштовхнули мене до закриття цієї лікарської годівнички.