Частина 1

Я хаотично нишпорила по коробках у пошуках фломастера, щоб підписати листівку до дня весілля подруги. Мабуть, треба було спланувати переїзд заздалегідь. Або підняти свій лінивий зад і таки розібрати речі завчасно. Вже кілька днів вони лежать горою посеред квартири. Подивилася на годинник – таксі приїде з хвилини на хвилину.

- А взагалі, хто читає ті листівки? – спробувала заспокоїти себе я.

Запхала неслухняне пасмо волосся назад у зачіску і, втягнувши живіт, поправила сукню. Треба було зібратися, бо попереду на мене чекала почесна місія подружки нареченої. Якщо чесно, святкового настрою я не мала через власні проблеми, але спробувала забути про них заради Ніки. Врешті я викинула листівку на купу іншого мотлоху, схопила подарунок та вирушила на свято.

Таксист не переставав теревенити. Діставав питаннями про те, куди я, така гарна, зібралась. Чи не потрібен мені кавалер, а мамі зять і все інше у такому ж дусі. Під кінець дороги мені це настільки набридло, що я сказала прямо:

- А ви могли б помовчати?

- Що? – стрепенувся той.

- Та нічого, просто ви мене починаєте бісити. Чайові вже точно не отримаєте.

Водій насупив брови, мабуть, образився. Та чхати мені хотілося на його почуття. Головне, що хоч трохи можна було проїхатись у тиші.

- Ближче не під’їду, там сотні машин, - стиха промовив він.

Я окинула поглядом довгу чергу з автомобілів перед нами.

- Добре, зупиніться тут, далі сама дійду, - тицьнула гроші та вийшла.

Дійсно, на весілля Ніки та Марка приїхало більше народу, ніж проживає у моєму рідному місті. Я йшла уздовж траси, що вела до заміського ресторану. Десь попереду лунала музика, а це означало, що я вже катастрофічно запізнювалася.

- Вони не почнуть церемонію без тебе! – бубоніла я собі під ніс.

Ноги втомилися від марафону на підборах, а тісна сукня не давала змоги нормально дихати. Навіщо я вмовляла кравчиню підкреслити мої форми? Тепер ці самі форми виглядали спітнілими і зовсім не привабливими.

Нарешті дісталася ресторану. Товстий охоронець в сонцезахисних окулярах уважно подивився на мене й запитав:

- Ви запрошені?

- А не видно? – я вказала рукою на бузкову сукню в тон квітам при вході. – Я, взагалі-то, подружка нареченої.

- Ім’я?

- Оксана Мороз.

Охоронець узяв у руки планшет і став тицяти у нього пальцем.

- Так, бачу, - посміхнувся він. – Проходьте.

Я забігла на подвір’я та ледь не зомліла від краси, яку побачила. Галявина з ідеальним газоном була оточена хвойними деревами, що давали тінь та насичували повітря терпкуватим запахом. Посередині стояла арка для церемонії розпису, прикрашена бузком та маленькими білими трояндами, а до неї тягнулися довгі ряди стільців, затягнутих у шовкові чохли. Кількість квітів навколо просто зашкалювала. Я уявила скільки меду могли б зібрати з них бджоли… Стоп! Які, нафіг, бджоли? Насилу відірвала погляд та пішла далі, до кімнати, де готувалася наречена. Я щиро сподівалася, що добре запам’ятала орієнтири Ніки і потраплю туди, куди треба. Зупинилася перед дверима, стерла з лоба піт та постукала.

- Де тебе носило? – Ніка, притримуючи на грудях свою сукню, впустила мене всередину.

- Зачіску робила! Я потім колготки шукала, бо на минулих стрілка пішла… Матір Божа, яка ж ти гарна! Як Белла Свон на своєму весіллі, тільки в неї волосся було чорне та обличчя цеглиною.

- І наречений мертвий, - нервово кивнула подруга. – Допоможи застібнути. Я вже стала переживати, що мене кинули напризволяще. Мами пішли купити води й зникли.

Я обережно потягнула за блискавку на її спині і візерунок з мережива з’єднався в одне цілісне переплетіння.

- Ти бачила усіх тих людей? – перелякано запитала Ніка. – Я не хочу виходити.

- Заміж не хочеш? – я вклякла на місці.

- Та ні! Виходити з цієї кімнати. Боюся бовкнути зайвого, або зробити щось дурне…

- Тобі треба буде сказати лише одне слово. Просто мовчи, поки не спитають і все.

- Якби то це було так просто… - вона присіла на край стільця, але відразу знову підскочила на ноги, боячись пом’яти сукню. – Я рада, що ти зі мною, не дивлячись ні на що.

- А під «що» ти маєш на увазі Ваню? – при згадці про колишнього у мене виникло знайоме нудотно-болісне відчуття. – Та я вже й забула про нього!

Я посміхнулася, щоб мої слова звучали більш переконливо. Насправді на душі було паршиво. Не через самого Івана, його я пробачила. А через причину нашого розриву. Ось це вже неможливо просто забути, з цим доведеться миритися до кінця життя.

- Це добре, - Ніка торкнулася мого плеча. – На його місце прийде інший, сама побачиш. А щодо діагнозу…

- Все! – трохи різко перервала її я. – Сьогодні твій день. Тому ми не будемо розмазувати мої шмарклі по підлозі, відкладемо це на потім. Час веселитися!

- Як скажеш.

Весілля моїх найкращих, та єдиних, друзів було казковим. Під час урочистої церемонії абсолютно всі плакали. Навіть шафер, молодший брат Ніки, крадькома шморгав носом. Я дивилася на закоханих і не могла повірити, що буквально рік тому вони були абсолютно чужими один для одного. Я щиро бажала їм щастя, але час від часу з глибини моєї підсвідомості виринала заздрість. Мені навряд чи світить щось подібне. І чим довше я перебувала на цьому святі, чим більше посміхалася оточуючим, тим сильніший відчай наростав у мені.

В мене навряд чи буде весілля, а якщо й буде, то на нього не приїдуть батьки. Вони знову заливатимуть горлянки самогоном і гнитимуть у власній норі. Та чого взагалі думати про весілля, коли для нього потрібен наречений? Хто захоче мати дружину з дефектами? Добре, один я замаскувала татуюванням, а інший… Що робити з ним? Узяти хоча б Івана, у нас були практично ідеальні стосунки, до того часу, поки я не зробила обстеження і не дізналася, що травми, отримані в дитинстві, зробили мене безплідною. Спочатку він удавав, наче це не важливо, але потім зрозумів, наскільки все серйозно. Я ніколи не зможу подарувати своєму чоловікові дитину, ніколи не матиму справжньої сім`ї.