Частина І

На стелі весело стрибали сонячні зайчики. Береза за вікном хиталася від вітру і промені сонця щоразу мали шукати новий шлях між її вітами, аби потрапити в кімнату. Був літній ранок, світило тільки піймалося над горизонтом і його промені під гострим кутом летіли вгору, повідомляючи всьому живому на землі, що настає новий день.

Олена ледь відкрила очі, розглядаючи через мереживо вій білу стелю, на якій вигравало світлове шоу. Глибоко вдихнувши носом повітря, вона відчула какофонію запахів пустої квартири, в якому відчувалися нотки пилу і сирості, невловимі аромати чужого життя, які залишились від попередніх господарів,  та пахощі їжі, що залітали через відкриту кватирку з сусідської кухні. Олена стала принюхуватися, аби зрозуміти, що там, за стіною готують. «Картоплю смажать», - прийшла до висновку дівчина. Олена впізнала ще й запах смаженої цибулі і здивувалася, що він її зовсім не дратує. Ніщо не може сьогодні зіпсувати її хорошого настрою, адже вона вперше в житті прокинулася у власній квартирі!!!

Майже рік Олена чекала цього моменту. Не так просто придбати в Полтаві квартиру, не маючи хоча б двадцяти тисяч доларів. А в неї не було жодного! Була лише садиба батьків у Гадячі та тітчина спадщина – маленька двокімнатна квартирка в Охтирці. В Олени не було хисту до операцій з нерухомістю, продати два житла і придбати за виручені кошти квартиру здавалося для неї справою неймовірної складності. Спочатку Олена публікувала в місцевих газетках Гадяча і Охтирки оголошення про продаж нерухомості, їй телефонували потенційні покупці, але розмови закінчувалися одним і тим же – вони піднімали на сміх її ціну, лаялися, що вона не сповна розуму, якщо хоче такі великі гроші! Олена губилася і йшла на поступки, вислуховувала від покупців довгі переліки недоліків її майна і, як результат, пропозиції віддати його майже за безцінь. Олена нічого кращого, ніж взяти паузу на роздуми, не знаходила, а потім не відповідала на дзвінки цих покупців, аби знову не переживати негативних емоцій.

Порадитися їй не було з ким, батька не було вже три роки. Вона була пізньою дитиною від шлюбу, який був і для її батька і для її матері другим. Олена народилася в коханні і була жаданою дитиною. В дитинстві вона не мала відмови ні в чому: ні в іграшках, ні в розвагах. Щоліта вона з батьками відпочивала на морі, кожної зими – в Карпатах. Оленка була допитливою дитиною, в школі вчилася залюбки, ходила в гурток народних танців у Кульок (так прозивали Гадяцьке училище культури). Все було чудово, доки не захворіла мама. ЇЇ діагноз був одночасно вироком – рак. Ось тоді, в тринадцять років Олена стала дорослою. Два роки війни з хворобою закінчились їх поразкою, вони з татом залишилися удвох. Дівчинка бачила, як у тата збільшувалась кількість сивого волосся і зморшок на обличчі, як часто він став важко зітхати, як мало він став їсти і багато палити і в її серці поселився страх втратити єдину рідну людину. Олена відчувала відповідальність за батькове здоровя, тому однозначно вирішила йти в медицину і негайно! Щойно вона закінчила дев’ять класів, одразу подала документи на вступ до Полтавського медичного коледжу. Отримувати середню освіту, а потім вступати в медінститут – для неї це був довгий шлях, адже татові було за шістдесят!  Тому вона збиралася стати спочатку медичною сестрою, а згодом вчитися на лікаря.

З перших днів проживання в Полтаві (Олена отримала місце в студентському гуртожитку) вона закохалася у її тінисті каштанові алеї, у вузенькі вулички старого міста, в широкі шосе, якими мчали потоки автомобілів, поважно рухалися тролейбуси і зухвало шастали маршрутні автобуси в гонитві за пасажирами. Тут майже на кожному розі вулиць можна було наткнутись на якесь історичне місце, чи на пам’ятник. Олена відчувала себе землячкою Панаса Мирного, Івана Котляревського, Марусі Чурай… Вона любила гуляти з однокурсниками на Білій Альтанці, звідки відкривався чудовий краєвид на Хрестовоздвиженський монастир, на житлові райони Подолу, на Інститутську гірку, де знаходився Технічний уніврситет, в приміщеннях якого колись був Пансіон благородних дівиць. З подивом Олена дізналась, що в Полтаві є гравіаметрична обсерваторія і тут проводять спостереження за небом і «слухають» Землю. Якось  в коледжі для студентів організували вечірню екскурсію в обсерваторію, під час якої вони могли б заглянути в об’єктив телескопу і побачити зорі. Від такої пропозиції важко було відмовитись, Олена одразу записалась в групу. Яким же був її подив, коли на умовлене місце збору прийшло тільки шість студентів. Викладач, який організовував екскурсію, підморгнув їй:

• Менше народу – більше часу на зорі дивитиметеся.

І додав:

• До речі, ми там будемо не одні, я знаю, що будуть студенти з педагогічного, у них там заняття по астрономії.

Спочатку вони їхали тролейбусом до зупинки «5 школа», а потім пішли пішки, звернувши з центральної вулиці в провулки між приватними будиночками: направо, знову направо, потім наліво… Олена досить швидко втратила орієнтацію і просто йшла слідом за групою, пильнуючи в сутніках кам’яну дорогу під ногами аби не перечепитися. Вона очікувала що ось-ось перед її очима виникне будівля зі скла і бетону як у фільмах про інопланетян, але вийшло інакше: вони зайшли у великий двір, де в заростях старого саду були розкидані невеликі будиночки. Їх зустрів науковий співробітник обсерваторії, біля якого вже стояла група молодих людей. Науковець повів їх в глибину двору до круглої будівлі з куполоподібним дахом, де знаходився телескоп, якийсь час чоловік говорив про історію виникнення обсерваторії, вичікуючи коли повністю стемніє, а потім завів всіх в приміщення і наказав розміститися біля стіни. Телескоп знаходився в центрі і міг обертатися. Далі астроном натиснув кнопку, купол розкрився і крізь щілину на них глянули зорі, наче цікавилися – хто ж буде сьогодні за ними спостерігати. Один за одним молоді люди підходили до окуляру і заглядали у небо, слухаючи розповіді про космічні об’єкти, на які був наведений телескоп.