Розділ 16

Дід виявився напрочуд дивним. Цілий місяць ми нічого не вивчали, і мої дні проходили в нескінченних клопотах: я носив воду, пас овець і кіз, грався з Мурчиком. Було нестерпно нудно. Я жодного разу не бачив, щоб Шекерик використовував магію — ні в побуті, ні в роботі, він узагалі її не застосовував. Щоразу, приносячи воду з річки, я дивувався: навіщо гріти її на справжньому вогні, якщо можна зробити це одним рухом палички, як Роза у своєму кафе?
На всі мої розпитування Шекерик лише відповідав, що в магії «немає життя». Я не розумів, про яке життя він говорить — невже про життя старої печі, в якій він готує обід?
Сам по собі старий був небалакучий. Точніше, він охоче теревенив на будь-які теми, крім магії. У якийсь момент я навіть почав сумніватися, що він справді чарівник і що місіс Ешфорд прислала мене за правильною адресою. Аж поки одного дня, коли розгулялася справжня буря з громом і зливою, Шекерик не вийшов під дощ і просто завмер, ніби чогось чекав. Я спостерігав за ним із вікна. Він підняв руку до неба — і в неї з гуркотом ударила блискавка, неабияк мене налякавши, але старий лише задоволено всміхнувся, ніби це принесло йому саму втіху. Розряди били в нього ще кілька разів: грім гримів так, що тремтіли стіни, а вівці в хліві перелякано забекали.
Довелося кинути спостереження й іти їх заспокоювати. Відтоді я більше не сумнівався в силі господаря дому, хоча зрозуміти сенс його дивного способу життя так і не зміг.
З вівцями я потоваришував найбільше. Вони виявилися неймовірно розумними створіннями — миролюбними й по-своєму веселими. Поки я пас їх у горах, вони заміняли мені співрозмовників, і я не бачив у цьому нічого дивного — мені просто було дуже нудно. Трьох улюбленців, які завжди трималися ближче за інших, я назвав на честь друзів: Патрік, Емма і Мілл.
Так минув місяць, і до нас нарешті прийшла місіс Ешфорд.
День тоді видався дощовим — та й узагалі погода тут змінювалася швидше, ніж настрій у Мурчика. Щогодини сонце змінювалося зливою, і майже завжди дув холодний, пронизливий вітер. Шекерик уранці виходив на поріг, задумливо дивився на схід сонця й повторював одну й ту саму фразу:
— Скоро зима.
Одного такого вечора я сидів біля печі, грався з котом і думав про своє. Шекерик улаштувався біля вікна й маленьким ножем вирізав візерунки на саморобній сопілці. «Це наша місцева культура», — якось пояснив він, показуючи мені роботу. Я вже збирався лягати, коли у двері пролунав виразний стукіт.
На порозі стояла місіс Ешфорд. Вона увійшла, струшуючи краплі з одягу, і з усмішкою в голосі промовила:
— Що, містере Ноченко, думали, я кину вас тут із цим буркотливим старим?
Я швидко підвівся, допомагаючи їй зняти промокле пальто. Радість від її візиту була такою сильною, що я ледь не кинувся їй на шию. Вони привіталися з Шекериком як старі друзі. Дід щиро зрадів гості — він тут же розлив по чашках уже улюблений для нас абрикосовий узвар.
— Ну, що там чути у великому світі? — поцікавився Шекерик, сідаючи до столу.
— О, якби ти хоч іноді зазирав до нас, то все знав би сам, — Кетрін зробила ковток і примружилася від задоволення.
— Ні, це не для мене, — відмахнувся старий. — Я краще вас, молодих, послухаю.
— Дуже смачний узвар, — похвалила місіс Ешфорд, і Шекерик задоволено розплився в усмішці.
— У нас усе як завжди, — продовжила вона, влаштовуючись зручніше. — Місіс Гарді днями прихворіла, а містер Ломес знову дозволив дітям пожартувати над собою за допомогою закляття підвішування за труси.
Старий тихенько розсміявся, а Кетрін лише виразно постукала пальцем по лобі:
— Ну не дурень? Здавалося б, дорослий чоловік, викладач... І все одно не можу його звільнити...
— Місіс Ешфорд, — не витримав я, — а що з моїми друзями? Як там Мілл, Патрік, Емма й Івінн?
— О, твої друзі... — вона на мить поставила чашку й відвела погляд. — Вони пішли зі школи того самого дня, що й ти. Я гадки не маю, де вони зараз.
Я завмер, відчуваючи, як усередині все похололо.
— Як це — пішли?..
— Та я жартую, — хихикнула місіс Ешфорд. — У школі вони, сумують за тобою. Батьки кожного з них дали згоду на навчання, тож усе законно. Щоправда, ми все ще чекаємо, коли бодай у когось із них проявиться особливість.
Я з полегшенням видихнув, відчуваючи, як напруга в грудях відпускає.
— Значить, вони поки не чаклують?
— Ні, поки тільки теорія.
«Ну, хоча б так, — подумав я. — Це все ж краще, ніж якби їм заборонили вчитися».
— А як твої успіхи, Джейку?
— О, його успіхи просто чудові! — дід весело підняв брови й закивав, ніби я вже щонайменше навчився літати.
— Але я ж іще нічого не навчився, — заперечив я.
— Ось як? — Кетрін підняла брову, вдаючи здивування.
— Саме так. Я навіть не знаю, в чому моя особливість.
Місіс Ешфорд перевела погляд на старого. Той усе так само впевнено кивав, спершись на свою сучкувату палицю.
— Джейку, якщо Шекерик каже, що все йде як треба, значить, так воно і є. Повір мені.
Я абсолютно нічого не розумів. Цілий місяць я тільки й робив, що пас худобу та грався з котом — чого тут можна навчитися? Місіс Ешфорд пробула в нас ще кілька годин, балакаючи про шкільні справи й спільних знайомих, а потім пішла, залишивши мене з гірким відчуттям розчарування й купою запитань без відповіді. Коли двері за нею зачинилися, я твердо вирішив: якщо за наступний місяць нічого не зміниться, я просто повернуся до школи. Який сенс у моєму перебуванні тут, у цих хоч і красивих, але до неможливості нудних місцях?
За тиждень я сидів із лозинкою посеред густої висохлої трави, спостерігаючи за отарою й упівголоса розмовляючи з вівцями. Мене все ще злило, що Кетрін отак просто пішла, нічого й не пояснивши, а Шекерик, як і раніше, не давав мені до рук навіть найнікчемнішої книжки заклять.
— Ці темні маги ж захоплюють цілі країни, — звернувся я до овечок, передусім до Мілла й Патріка, поки сонце намагалося зігріти холодне гірське повітря. — Значить, у них є порядок, свій правитель... може, навіть клани. Вони сильні й організовані. І якщо хтось із них з'явиться тут — або, скажімо, моя тітка Лора, — що я зможу їм протиставити? Буду кидатися в них вами, чи що?
Вівці мирно бекали, продовжуючи жувати сухі стебла.
— От і я так думаю, — зітхнув я. — Безглуздо це все. Треба вивчити бодай одне закляття.
Я підвівся й дістав паличку, яку тепер завжди носив за поясом.
— Так-с, — я спрямував її вдалечінь, у порожній простір між пагорбами. — Лакнорте! — тиша. — Ку-кута! Лярара! — знову нічого.
Це безглуздо. Я опустив руку й розчаровано сів на траву, сунувши до рота м'який колосок.
Може, варто спробувати Перкутум? Воно в мене точно виходило раніше.
Спрямувавши паличку вдалечінь, я раптом помітив, як одна овечка відбилася від отари. Вона відійшла занадто далеко — майже до самого узлісся, саме туди, куди я цілився. Довелося опустити руку. Шекерик суворо-пресуворо забороняв підводити тварин до лісу: хаща там була така густа, що звір міг загубитися за дві секунди. Мені ж дозволялося гуляти де завгодно, аби я повертався.
Я вдивлявся в глибокі тіні між деревами, розрізняючи там лише білу пляму. На овечку воно не було схоже — надто дрібне. Може, заєць? Але зайці не завмирають так нерухомо. Вони інстинктивно пригинаються, ворушать вухами, постійно перебувають у русі, а ця істота просто застигла на місці.
По спині пробіг холодок. Я нутром відчув: воно спостерігає за мною. Це був не хижак — інакше вівці вже занепокоїлися б, але й на звичайну травоїдну істоту звір не скидався. Він просто чекав, вивчаючи мене так само пильно, як і я його.
Окинувши поглядом отару й переконавшись, що тварини спокійні, я повільно рушив до лісу. Незнайомець був менший за вівцю, а отже, серйозної загрози не становив. Я лише боявся, що він злякається й сховається в хащі, а я не зможу кинутися навздогін, залишивши стадо без нагляду.
Але істота не рухалася. Здавалося, вона спеціально чекала, поки я підійду ближче. У голову кольнула тривожна думка: а раптом це приманка, щоб відволікти мене, поки хтось інший нападе на овець?
Я ще раз окинув отару поглядом — абсолютний спокій.
— Гаразд, — пробурмотів я й продовжив шлях.
Суха трава приємно лоскотала ноги, поки я підходив усе ближче й ближче. Звірятко не рухалося, і невдовзі я розгледів його крихітні ріжки: напевно, це було дитинча кози чи барана, хоча розмір у нього був дивний — не більший за зайця. Зробивши ще кілька кроків, я завмер: маленький, зовсім крихітний козлик стояв на задніх лапках і дивився мені просто в очі.
Це був камат. Я впізнав його за картинками з тієї товстезної книги, яку знайшов у нашій із Міллом кімнаті, — здається, вона називалася «Що приховують камати». Тієї миті я пошкодував, що не прочитав і десяти сторінок: інформації там було море, а зараз у пам'яті спливали лише уривки. Ми просто стояли один навпроти одного.
«Що ж там радили робити? — гарячково міркував я. — Точно не атакувати. Може, спробувати заговорити?»
— Привіт, — неголосно промовив я.
Камат не поворухнувся. Може, його варто погладити? Я тут же осікся, не наважуючись підходити впритул, поки не зрозумію його намірів. Натомість я зробив два кроки й сів на траву, схрестивши ноги по-турецьки. Камат виглядав зовсім безпечним і милим. Він довго вивчав моє обличчя, а потім перевів погляд на пастуший посох, що лежав поруч.
— Хочеш це? — я повільно простягнув палицю, поклавши її перед собою.
Звірятко впевнено підійшло, переступило через посох і продовжило йти просто до мене. Від несподіванки я подався назад, спираючись руками об землю, щоб не завалитися на спину.
Тим часом камат наступив копитцями мені на ноги й підняв мордочку до самого мого обличчя.
Було страшно й водночас дивовижно приємно — ніби цікавий кіт хоче обнюхати твій ніс, тільки це був зовсім не кіт. Він притулився до мене, смішно сопучи, і я мимоволі всміхнувся. Нарешті камат зістрибнув із моїх колін і відійшов на кілька кроків. Спритно підхопивши передніми копитцями мій посох, він простягнув його мені.
— Дякую, — я здивовано прийняв інструмент.
Він кумедно пирхнув, ніби чхнув, знову підійшов ближче й почав незграбно підштовхувати мене, намагаючись підняти на ноги.
Якщо ще кілька хвилин тому я сумнівався, чи він справді налаштований дружньо, то тепер це миле створіння викликало в мене лише симпатію. Я підвівся. Камат тут же розвернувся й подався дрібними кроками в бік лісу.
— Вибач, я не можу піти з тобою, — гукнув я його, вказуючи на стадо. — Мені треба пасти овець.
Камат зупинився, озирнувся на овець і, ще раз голосно пирхнувши, упевнено рушив уперед. Про що він у цю мить думав, залишалося тільки гадати, але я слухняно пішов за ним. Ми минули отару й попрямували просто до дому Шекерика.
Старий сидів на лавці у дворі, зосереджено перетираючи ягоди у великій мисці. Помітивши наше наближення, він завмер і пильно придивився до несподіваного гостя. Коли ми підійшли зовсім близько, камат зупинився, з цікавістю вивчаючи житло.
— Це камат! — вигукнув я, ніяково повівши плечима. — Я читав про них у книзі. Вони ніби... добрі.
— Я знаю, хто це, — Шекерик навіть не поворухнувся, заворожено дивлячись на звірятко й зовсім забувши про своє заняття.
Камат тим часом розвернувся й неквапливо рушив геть, у бік лісу.
— Мені заганяти овець?
Від мого запитання дід аж підскочив на місці, випадково перекинувши миску. Ягоди, які ми старанно збирали весь учорашній день, розсипалися по землі.
— Ні, я сам! Іди за ним!
— Шекерику, ягоди! — я вказав на червоне місиво під ногами, намагаючись напоумити старого.
— Та Бог із ними, з ягодами! — він замахав руками, випроваджуючи мене з двору. — Іди, іди за каматом!
У душі заворушилася радість — нарешті хоч якась пригода після довгих тижнів нудьги. Я кинувся навздогін. Ми знову пройшли повз овець, заглибилися в ліс, минули густий підлісок і перейшли вбрід швидку гірську річку. У якийсь момент я усвідомив, що ми вже дуже далеко від дому. У голову закралася тривожна думка: чи зможу я знайти дорогу назад у цих заростях? Але все ж, раз Шекерик наказав іти, я продовжував іти.
Невдовзі попереду почувся ледь вловимий гул цивілізації — рідкісний шум моторів і далекий гомін голосів. Камат зупинився біля краю схилу й указав копитцем у бік звуків.
— Ти хочеш, щоб я пішов туди?
Звірятко кивнуло.
— Ти мене розумієш?
Він знову кивнув. Я подивився в бік населеного пункту.
— Чекатимеш тут?
Він кивнув утретє й роздратовано зітхнув, ніби дивуючись моїй нетямущості.
— А що мені там робити?
Камат опустив лапку, підійшов до мене й почав штовхати в ногу, наполягаючи, щоб я вже йшов.
— Ну добре...
Я спустився схилом і невдовзі вийшов на вузьку сільську дорогу. Час від часу повз проїжджали старі машини, обдаючи мене пилом. На узбіччі стояв самотній магазинчик. «Дійду до центру, а потім одразу назад», — вирішив я про себе.
Місце нагадувало звичайне село. Тротуарів тут не було, тож рідкі перехожі йшли просто краєм проїжджої частини. Повсюди, куди сягав погляд, росли густі вишневі дерева.
— Здоров був, юначе! — крикнув мені якийсь чоловік, що відпочивав на лавці біля свого паркану.
Я не зрозумів жодного слова його мовою, тому просто видав невизначений звук, який часто чув від Шекерика:
— Е-еех!
Це спрацювало — незнайомець дружньо всміхнувся. Невдовзі я дістався місця, яке прийняв за центр: тут стояли одразу три магазини, а далі виднілися лише житлові будинки й виїзд із села.
І що я мав тут робити? Я відчув себе трохи ніяково, ніби потрапив у якусь квест-гру, де не розумів правил, але все одно мусив щось зробити. Трохи покрутившись на місці, я вирішив пройтися назад, аж раптом помітив на протилежному боці дороги, просто під деревом, маленьку чорно-білу пляму. Через високу траву я не бачив її раніше, але тепер розгледів чітко: на узбіччі лежало цуценя. Вочевидь, бідолаху збила машина.
Я перебіг дорогу й схилився над ним, відчуваючи, як усередині все стискається. Малюк ледве дихав. Я обережно, намагаючись не завдати зайвого болю, підняв його на руки.
— Ей, маленький, ти як? — тихо покликав я, але він не видав ні звуку й навіть не розплющив очей.
Із боязкою надією я рушив до чоловіка, який усе так само сидів на лавці біля свого дому.
— Добри день... Ви можете йому допомогти? — я насилу підбирав слова англійською.
Чоловік підвівся й спантеличено почухав потилицю.
— Англійський? — запитав він із важким акцентом.
— Так. Допоможіть йому, будь ласка!
Місцевий житель кинув короткий погляд на цуценя й скривився жалісливою гримасою. Потім склав руки навхрест і відрізав:
— Ні. Капут.
— Сам ти капут! — обурився я і, не бажаючи більше слухати подібне, рушив геть.
Тепер залишалося тільки повернутися до камата, і я йшов, потай сподіваючись, що він усе ще чекає мене на узліссі й не зник у лісовій хащі. Зворотний шлях через село до лісу промайнув майже непомітно, і, на моє полегшення, камат справді опинився на колишньому місці. Побачивши цуценя, він видав дивний горловий звук, не відкриваючи рота, — це було схоже на тонкий спів китів: протяжний, вібруючий і сумний.
— Ти можеш йому допомогти? — я обережно опустив поранену тварину на траву.
Камат лише заперечно похитав головою, змусивши мене важко зітхнути: ну і навіщо я тягнув його сюди через усе село?
— І що нам тепер робити?
У відповідь камат простягнув копитце, вказуючи на мій пояс, де була захована паличка.
— А... — я невпевнено витяг її й спрямував на цуценя.
Тільки от що далі? Жодного відповідного закляття в моїй голові не було, а паніка вже починала підступати — грудна клітка малюка ледь здіймалася.
— Ти знаєш якісь закляття? — я з надією подивився на камата.
Той мовчав. Я судомно намагався згадати, як Івінн допомагала Патріку, коли той був поранений. Здається, вона згадувала щось про зцілення... Зосередившись, я торкнувся кінчиком палички чорно-білої шерстки.
— Зцілення.
Нічого. Я повторив закляття знову, потім ще раз і ще, але нічого не відбувалося. Мені стало нестерпно шкода цього цуценяти. Здавалося страшенно несправедливим, що такі крихітні створіння мають помирати. Узагалі ніхто не має, але вони — особливо.
— Будь ласка, допоможи мені...
Камат спокійно підійшов ближче, взяв мене за руку й поклав мою долоню на шорсткий стовбур дерева, що стояло поруч. Тепер я сидів, однією рукою торкаючись старої кори, а в другій стискаючи паличку над цуценям. Задум став ясний.
— Зцілення, — промовив я, але знову безрезультатно.
Камат відступив на кілька кроків, даючи мені простір. Я заплющив очі, намагаючись угамувати тремтіння й вирівняти дихання. Вдих. Видих.
— Зцілення...
І тоді це сталося. З боку дерева в долоню влилося щось густе й тепле. Цей потік пройшов крізь плечі, перетік у другу руку й заструменів у паличку. Вона м'яко засвітилася в моїй руці — дихання цуценяти стало глибшим і рівнішим.
— Молодець, — ледь чутний шепіт камата змусив мене здригнутися.
— Ти говориш?! — я мало не скрикнув від несподіванки, але вчасно прикусив язика, боячись обірвати крихкий зв'язок із деревом і перервати магію.
Ми просиділи так кілька хвилин, поки цуценя не заворушилося й не спробувало підвестися. Щойно я прибрав руку, пес весело схопився й почав обнюхувати мої черевики, виляючи тоненьким хвостиком.
— Дякую, — я підвівся й озирнувся, шукаючи камата.
Він стояв біля дерева, притиснувши копитце до стовбура й низько схиливши голову. Отже, він дякував йому за допомогу, і мені варто було зробити те саме. Зробивши крок назад, я притиснув долоню до шорсткої кори й ледь чутно прошепотів:
— Дякую.
Цуценяті камат дуже сподобався. Усю дорогу до дому Шекерика він крутився навколо нього, стрибав, намагався лизнути в ніс і всіляко кликав до гри. Камат, попри свою звичну незворушність, раз по раз осяювався м'якою усмішкою.
— Ой, та ви тільки подивіться на нього! — я взявся завзято піддражнювати лісового мешканця. — Не усміхається він, не розмовляє...
Але камат того дня більше не зронив ані слова.
Невдовзі показалася хатка Шекерика. Старий, мабуть, стомився, пораючись із ягодами, і тепер безтурботно спав на лавці, підставивши обличчя теплому сонцю, яке не так уже й часто балувало ці краї. Дивлячись на цю милу картину, я спіймав себе на думці, що після англійського шуму й вічної міської метушні життя наодинці з природою та буркотливим, але добрим дідом починає мені подобатися. А тепер у нас ще й з'явився цей чорно-білий шибайголова.
Щойно ми ступили у двір, цуценя одразу кинулося обнюхувати сплячого господаря. Я обернувся до камата:
— Ти вже йдеш?
Він коротко кивнув.
— Ти повернешся?
Мій лісовий друг лише знизав плечима. Він підняв копитце, вказав спершу на мене, а потім у бік лісу.
— Я можу приходити до тебе в гості? — урочисто сказав я. — Але як мені тебе знайти?
Камат неголосно постукав копитцем по землі.
— Просто постукати? Але як ти зрозумієш, що це саме я, а не хтось інший?
Замість відповіді він підійшов ближче й тепло притулився до моєї ноги Я присів і обережно обійняв його обома руками.
— Дякую. Я обов'язково прийду.
Камат ще раз кивнув, кумедно чхнув на прощання й зник поміж дерев.
⸻
Шекерик прокинувся лише за кілька годин. На той час я вже щосили намагався спорудити з підручних матеріалів щось схоже на собачу будку. Мені, звісно, хотілося, щоб цуценя жило в домі разом із Мурчиком, але я був певен, що старий не схвалить таку компанію в чотирьох стінах.
Сонце повільно хилилося до заходу, забарвлюючи небо в м'які тони. Позаду почулися важкі кроки — підійшов Шекерик.
— Ну, що сьогодні сталося? — голос його звучав тривожно.
Я відклав інструмент і витер руки об сорочку.
— Ви проспали весь день, ось що.
— Угу, — по-старечому пробурчав він. — Дуже дивний сон мені наснився, ох і дивний... А головне — ніби наяву все!
— Дайте-но вгадаю з трьох разів: вам наснився вовк?
— Ха! Мимо! — він завзято клацнув пальцями.
— Ну, може, лисиця?
— Ха-ха, знову ні! — старий явно входив в азарт.
— Тоді, виходить... камат?
— Ха... ха... — він затнувся, недовірливо дивлячись на мене. — Так. То це був не сон? Де ж він? Ти все-таки пішов за ним?
— Так. І він допоміг мені врятувати цуценя.
— Якого ще цуценя?
Замість відповіді я неголосно свиснув. Тієї ж миті з кімнати кубарем вилетів чорно-білий клубок, застрибав навколо моїх ніг і взявся старанно облизувати мені обличчя.
— Я ще не придумав йому ім'я, — я ласкаво потріпав малого по голові, — але коли мені настане час іти, він залишиться з вами.
Обличчя Шекерика розпливлося в найширшій усмішці.
— Буде підмога. Це ж, виходить, вівчарка німецька, так?
— Чорно-біла? — я з сумнівом подивився на знахідку. — Та точно ні.
— Старий я став, — зітхнув Шекерик, дивлячись на прудкого пса. — А знаєш що, назвімо-но його Портос.
— Гарне ім'я для такого красеня, — погодився я.
Так у нашій компанії з'явився Портос. Він виявився неймовірно кмітливим: схоплював усе на льоту, швидко приструнив норовливих овець і навіть зумів подружитися з Мурчиком. З його появою мої будні стали куди менш тужливими.
Щовечора, коли ми сідали біля каміна з кухлями гарячого узвару, дід просив мене знову й знову переказувати історію нашої зустрічі з каматом. Його цікавила кожна дрібниця: і шлях уздовж річки, і те, як саме лісовий мешканець допоміг зцілити собаку.
— Ви знаєте, хто вони такі насправді? — запитав я одного разу, спостерігаючи, як Шекерик неквапливо відламує крихітні шматочки від скибки хліба.
— Це чарівні створіння, — старий задумливо промимрив. — Дуже рідкісні. Майже легендарні.
— Я читав в одній книзі, що їх не бачили вже тисячі років.
— І це чиста правда. Після того як майже все їхнє плем'я знищили чорні маги, вони пішли в саму глушину й більше не показувалися людям.
— Чому ж тоді зараз один із них вийшов до мене?
Дід відклав хліб і важко опустив руки на стіл. Якийсь час він мовчав, дивлячись на танцюючі язики полум'я.
— Я не певен, що зможу пояснити правильно. Думаю, місіс Ешфорд розповість тобі про це краще.
— У сенсі? Чому?
— Бо я не певен.
Вогонь у каміні потріскував, і мені раптом здалося, що в домі стало надто тихо, а тіні по кутках згустилися.
— І все ж, чому вона має бути певна?
Шекерик помовчав, задумливо розправляючи сиві вуса, а потім уважно подивився мені в очі.
— Послухай, Джейку... Мені здається, твоя особливість — це зв'язок із чарівними істотами.
— Чарівними істотами?
— Тобі ніколи не здавалося, що тварини поводяться поруч із тобою якось інакше? Не так, як з іншими?
Я замислився, перебираючи в пам'яті події останніх місяців.
— Так... у мене були дивні випадки з воронами.
— От-от! — старий оживився й багатозначно закивав. — Здавна, ще коли я молодий був, вважалося, що ворони — провідники між світом живих і світом мертвих. І якщо одна з них допомогла тобі, то це не випадковість.
— А камат?
— А камати не відкриваються ні звичайним людям, ні навіть сильним чарівникам. Вони приходять тільки до тих, у кому відчувають дар Провідника. У давнину вони жили пліч-о-пліч із людьми, лікували звірів і охороняли ліси, але для спілкування зі світом їм завжди була потрібна така людина, як ти.
— Така, як я?
— Саме так, Джейку. Ти — перший власник палички з кореня дерева. Перший, до кого вийшов камат за багато століть. І перший, кого ворона повернула з того світу.
— Правду кажучи, мене повернула не зовсім ворона...
— Це зараз неважливо, — відмахнувся Шекерик. — Важливо, що сили природи на твоєму боці.
Він ще трохи подався вперед, дивлячись на мене:
— Скажи мені чесно, що ти відчуваєш тут, у горах?
— Я сумую за друзями.
Дід невдоволено цокнув язиком і кумедно витягнув губи, передражнюючи мій тон:
— «Сумую за друзями»! А коли ти в лісі? Коли говориш із каматом або блукаєш серед трав з овечками — що тоді?
— Тут красиво, — я неохоче відвів погляд від вікна. — Але як я можу просто милуватися краєвидами, коли моїм друзям загрожує небезпека? Я маю вчитися магії.
Шекерик повернувся до свого хліба й спокійно підняв брови:
— Можливо, ти й маєш рацію. По-своєму.
⸻
Місіс Ешфорд цього місяця так і не з'явилася.
Дні тягнулися одноманітно: я проводив час із Портосом або йшов у лісову глушину до камата. Мій незвичайний наставник учив мене розбиратися в дарах лісу, терпляче показуючи, які ягоди можна збирати, а які приховують у собі смертельну небезпеку. Говорив він рідко — лише коли потрібно було пояснити тонкощі змішування трав.
Одного разу він розповів, що якщо поєднати гриб-шапочник із ягодами глоду, залити їх крутим окропом і настоювати рівно добу, вийде зілля туманного бачення. Той, хто його вип'є, приречений цілий день дивитися на світ крізь непроглядну білу пелену, як у тумані. Я тоді лише всміхнувся про себе, подумавши, що це найбезкорисніше зілля у світі.
Ніби прочитавши мої думки, камат дзвінко тріснув мене копитцем по нозі — даючи зрозуміти, що в цьому світі не буває нічого безкорисного.
Для всього є своє місце і своє застосування.
Третій тиждень другого місяця бушував сильний вітер. Вівці, здається, зовсім його не помічали, чого не можна було сказати про нас із Портосом. Нам доводилося раз за разом кружляти навколо стада, намагаючись зібрати його докупи, але докричатися до тварин крізь гул стихії було неможливо. Шекерик, який довго спостерігав за моїми муками з ґанку, зрештою не витримав.
— Коли ж ти здогадаєшся використати паличку, Джейку? Ти ж хотів учитися — от і вчися!
Увесь наступний день я, як дурень, розмахував паличкою, стоячи посеред трав'яного степу, намагаючись то послабити вітер, то спрямувати його, як це робила Івінн, то перемістити овець, що відбилися, ближче до стада. Але все закінчувалося однаково: я опускав паличку і, видихаючи, біг щодуху до чергової вівці, яка встигла відійти вже занадто далеко й могла загубитися.
У цих нескінченних клопотах я майже перестав стежити за часом. Очікування місіс Ешфорд притупилося — зрештою, вона директорка, і в неї напевно вистачало справ важливіших, ніж навідувати мене в цій глушині. Зате думки про Англію не відпускали. Дзеркальце, що лежало біля ліжка, щоранку й щовечора мовчки нагадувало про друзів і про дім, куди я мріяв повернутися хоча б на годину.
— Спробуй «Левіатано», здається, так, — порадив Шекерик і по-старечому похихикав. — Тільки не підіймай їх високо.
Наступного ж дня всі вівці левітували й голосно бекали. Їм це навіть подобалося — вони самі бігли до мене, просили ще, і я був не проти. Якщо якась овечка відбивалася від отари, я легко повертав її на місце закляттям. Іноді промахувався через відстань, але з другого чи третього разу все виходило.
Одного тихого похмурого дня я сидів на сухій траві, думаючи, що давно не навідував камата. Треба це зробити, а то ще образиться.
Підвівшись, я помітив удалині чорну пляму — овечка знову відбилася від стада й забрела доволі далеко.
— Левіатано! — я звично змахнув паличкою.
Мимо. Я спробував ще раз, потім знову, але «овечка» раптом дивно смикнулася... стала на ноги й випросталася — зовсім як людина.
Я отетерів, не розуміючи, що відбувається. Невже знову якась чарівна істота? Зробивши кілька кроків назустріч, я знову вигукнув закляття, але фігура в чорному зробила точний круговий рух рукою і легко відбила магічний спалах.
Це була не вівця. До мене наближалася людина у довгому чорному плащі. Серце здригнулося: переді мною був чарівник.
— Місіс Ешфорд?.. — я постарався надати голосу твердості, хоча всередині все стиснулося від поганого передчуття.
Але навіщо їй капюшон? А якщо це саломеєць? Чому він один?
Незнайомець мовчки йшов на мене. Поруч завмер Портос — він увесь напружився, перетворившись на натягнуту струну, і чекав лише моєї команди. Коли між нами залишилося не більше ста метрів, я підняв паличку й наказав фігурі завмерти.
Людина повільно зупинилася, потягнулася до капюшона й відкинула його назад, відкриваючи обличчя. Усмішка незнайомки була такою знайомою.
Це була Емма.