Розділ 13

Я спав як убитий — страшна втома останніх днів усе-таки взяла своє. У грудях тягнуло й нило після нищівних ударів Маргарет, а Патріку дісталося ще сильніше. Я всерйоз підозрював у нього численні травми або щось гірше, але вчора ми одностайно вирішили спершу просто виспатися. А якщо вранці стан погіршиться — поїдемо в лікарню й скажемо, що він украй невдало скотився зі сходів.
Першою прокинулася Кристина і, не гаючи часу, уже встигла в усіх барвах розповісти Еммі й Міллу про події минулої ночі. І хоча дівчинка прийшла до тями лише тоді, коли битва з відьмою вже завершилася, це анітрохи не заважало її натхненню. Жвавий дитячий розум у поєднанні з вродженим потягом до вигадок упорався із завданням на відмінно.
— Ти поневолив лісових духів і змусив їх спалити стару на вогнищі? — Емма нависла наді мною, щойно я розплющив очі.
— Ну, не зовсім так, — я потягнувся й неохоче почав підводитися з теплого ліжка.
— Ти цілувався зі старою? — Мілл за спиною Емми мав максимально серйозний вигляд.
— Що? Ні.
Я перевів погляд на Емму, відчуваючи певну ніяковість:
— Мені треба вдягнутися.
— Ой, вибач! — вона вихором вискочила з кімнати.
— Це той випадок, коли мета повністю виправдовує засоби.
— Міллі, ні.
— Та годі, — він підвівся й підійшов до дверного прорізу. — Тобі хоч... сподобалося?
— Міллі...
Він усміхнувся й вийшов із кімнати.
На кухні вже хазяйновито порядкував Патрік. Попри тугі шари бинтів, що щільно стягували його поранені груди, тримався він на диво бадьоро й навіть намагався допомагати Еммі біля столу.
— Ну і як ти почуваєшся? — запитав я, підходячи ближче.
— Жити точно буду, — Патрік обернувся, насмішкувато й трохи втомлено всміхаючись. — А ти як? Виглядаєш так, ніби тебе переїхав той самий рейсовий автобус.
— Здається, я розпадаюся на дрібні частини з кожним кроком.
Кристина тим часом зосереджено спустошувала тарілку з вівсянкою, яку Емма, судячи із запаху, присмачила чимось солодким.
— Ну і як тобі перший день твого офіційного буття чарівником? — запитала дівчинка, ледве даючи раду занадто повній ложці.
— Вражаючий. Я б навіть сказав — незабутній, — я обережно притулився плечем до дверей.
— А що сталося насправді? — Мілл зручніше всівся за стіл. — Мені здається, наш маленький свідок трохи все... як би це м'якше сказати... — він упіймав її суворий погляд, — прикрасила.
— Нічого я не прикрашала! — обурилася Кристина.
— Гаразд-гаразд, скажімо так: не прикрасила, а трохи додумала.
— Я все розповіла як було! — Кристина вперто подалася вперед, ледь не зачепивши тарілку.
— Гаразд, добре, здаюся.
Патрік зручніше влаштувався за столом і, обхопивши долонями чашку з чаєм, почав відновлювати події минулої ночі. Він розповів про темний ліс, про хащі, про те, як ми знайшли місце, де колись проводили свої обряди давні кельти, згадав чарівний дуб на лузі й сумну історію Маргарет, яка втратила своїх дітей. Розповів він і про нашу сутичку з нею, і про паличку, яку дерево довірило мені в найпотрібніший момент.
Він зробив невеликий ковток, дивлячись кудись поверх чашки, ніби знову переживаючи ті події.
— Якоїсь миті я був упевнений, що це кінець. Промінь із її палички уже летів просто в мене, але Джейк устиг схопити її за кулон і зірвати його з шиї. Як тобі взагалі це спало на думку?
— Не знаю... — я лише невизначено знизав плечима. — Само якось.
— У підсумку Джейк здолав Маргарет, — його пальці помітно здригнулися. — Івінн якийсь час лежала без свідомості. Я намагався їй допомогти, робив масаж серця і на кілька секунд по-справжньому повірив, що вона померла. Але саме в цю мить вона отямилася. А потім був політ на створеному нею килимі-літаку й Чумацький Шлях, який показала нам Кристина... Ось так ми й опинилися вдома.
Мілл рішуче відсунув тарілку вбік.
— Вирішено. Наступного разу в ліс піду я.
— Та хоч сьогодні.
— Значить, ми повертаємося додому? — перелякано запитала Кристина.
— Зовсім ні, — Івінн ласкаво приобійняла її за плечі. — Ти поїдеш зі мною до школи. У нас чудова директорка, вона обов'язково про тебе подбає.
Дівчинка сором'язливо кивнула, приймаючи пропозицію, і відразу з цікавістю обернулася до мене:
— Джейку, а яка в тебе особливість?
Я на мить розгубився.
— Мені здається, це якось пов'язано з воронами.
— Як це — з воронами? — здивувався Патрік.
— Я ще не до кінця розібрався, але саме ворона показала мені паличку й вела через увесь Лондон до твого дому, коли я був привидом. Тому я й думаю, що між нами є зв'язок. Може, я здатен розуміти їхню мову?
Івінн скептично похитала рудою головою.
— Якби це було так, ти б уже давно про це знав.
— Тоді що ж це?
— Не маю уявлення, але ми можемо запитати в місіс Ешфорд, щойно побачимо її.
Я перевів погляд на Кристину — маленьку дівчинку, яка стала для мене справжнім порятунком. Ще вчора божевільна стара бабця ледь не спалила її живцем, а сьогодні вона як ні в чому не бувало наминала вівсянку, ніби всі пережиті жахи залишилися в якомусь безмежно далекому минулому. Івінн мала рацію: найкращим рішенням було передати дитину під опіку директорки. Якщо Кристина справді має рідкісну силу форсіарія, то в цьому світі їй загрожує небезпека від кожного, хто забажає використати такий дар у своїх цілях.
— А що з цього приводу скаже Суд Саломеї? Якщо Кристина житиме в школі магії, будучи форсіарієм... Сумніваюся, що вони це схвалять.
Івінн поставила чашку на стіл і насупилася.
— Про це я не подумала. Вони напевно виступлять проти й спробують її забрати, а місіс Ешфорд навряд чи стане ризикувати всіма учнями заради однієї незнайомої дитини.
— Вона могла б приховувати свою особливість, — запропонувала Емма. — Скажемо всім, що вона ще не до кінця опанувала свої сили, хоча здібності мага в ній уже прокидаються. Так же можна?
Івінн задумливо потерла підборіддя, обмірковуючи ідею.
— Так... дуже рідко, але подібне трапляється. У такому разі нам доведеться поїхати в ліс і знайти їй відповідну паличку.
— Я люблю ліс! — Кристина засяяла. — А ви?
— Не дуже... — пробурчав Патрік.
— Інших варіантів немає. Щоб приховати її природу форсіарія, потрібно продемонструвати класичні здібності, а без палички цього не зробити.
Емма кинула на Патріка тривожний погляд.
— Вас двох треба виходити, ви ледве на ногах тримаєтеся.
— Дурниці, ми в повному порядку. Так, Патріку?
Замість відповіді Патрік раптом похитнувся й із важким гуркотом звалився зі стільця. Ми відразу кинулися до нього. Мілл миттєво підхопив друга, поклав його голову собі на коліна, а Івінн уже вихоплювала паличку.
— Зцілення, — промовила вона, і над непритомним Патріком заструменіло м'яке світло.
Його груди почали повільно й важко підніматися. Коли він ледь відкрив очі й спробував щось нерозбірливо промимрити, Івінн коротким жестом його зупинила.
— Мовчи, моя магія надто слабка для таких ран. Треба якнайшвидше доставити його до місіс Ешфорд, вона знає, що робити.
— А не швидше буде в міську лікарню?
— Швидше, але там йому нічим не допоможуть. Його поранила чарівниця, на рані напевно лежить темне закляття.
Патрік на той час почав дихати рівніше й повністю прийшов до тями. Мілл обережно торкнувся його плеча.
— Як ти?
— Наче зараз помру, — прохрипів той.
— Не дочекаєшся, друже.
Ми взялися поспіхом збирати речі, на щастя, їх було небагато. Власний біль у ребрах і грудях тепер здавався справжньою дрібницею порівняно зі станом Патріка.
— Пливемо поромом? — Мілл на ходу затягував шнурки, уже стоячи біля самих дверей.
— Ні, — відрізала Івінн. — Я створю портал крізь дзеркало, і за мить ми опинимося в Лондоні.
— Чому б не зробити це просто зараз?
— Тут суворо заборонено використовувати магію. Працівники хостелу миттю помітять наше зникнення, складуть два плюс два, — вона затягнула шнурок, — і мені кінець.
Ми збігли вниз сходами, залишили ключі рецепціоністу й якомога швидше пішли вулицею. Я намагався підтримувати Патріка під руку: він усе ще намагався жартувати, але за його гримасами було видно, яких нелюдських зусиль йому коштує кожен крок. На автовокзалі ми кинули фунт в автомат і всією юрбою зайшли в громадський туалет, насилу втиснувшись у тісну, пропахлу хлоркою кабінку.
— Тіснувато тут, — прошепотів Мілл, якого буквально втиснули в кут.
— І смердить нестерпно, — Емма скривилася, прикриваючи ніс долонею.
— Зовсім як від шкарпеток Мілла, — вичавив із себе черговий жарт Патрік.
Івінн дістала з кишені маленьке дзеркальце й спритним рухом витягла паличку з-під куртки. Її губи швидко зашепотіли слова закляття, а потім вона різко скомандувала:
— Усі за руки! Швидко!
Ми ледь устигли вхопитися за її зап'ястя, як світ навколо миттєво потьмянів, перетворившись на вихор тіней. Нутрощі скрутило тугим вузлом, у вухах виник наростаючий, болісний дзвін, і наступної миті ми вже повалилися на підлогу знайомого холу школи Сьюзі Вестфілд.
— Porta aperi! — Івінн, навіть не підводячись, спрямувала паличку в бік масивного входу.
Двері з гуркотом розчахнулися. Дівчина схопилася на ноги й одразу кинулася до Патріка, підхоплюючи його під руку, щоб потягти вглиб будівлі.
— Де місіс Корнех?! — її крик, повний відчаю й гніву, луною рознісся високим вестибюлем.
— У себе, — долинуло звідкись збоку.
Учні, що стояли зграйкою неподалік, перелякано притиснулися до стін, проводжаючи нас здивованими й тривожними поглядами. Ми з Міллом перехопили Патріка, звільняючи Івінн: його ноги тепер майже безсило волочилися бетонною підлогою. Нам коштувало неабияких зусиль втягти його широкими сходами на другий поверх.
— Тепер праворуч! — командувала Івінн, буквально розчищаючи нам шлях самою своєю присутністю. — Розійдіться! Негайно, або перетворю всіх на щурів!
Зустрічні школярі в жаху втискалися в стіни коридорів. Часу на те, щоб роздивлятися обстановку, зовсім не було, але до мого слуху раз у раз долинав приглушений, колючий шепіт:
— Це ж Івінн... Вона зникала... Ну й дістанеться ж їй цього разу...
— Ей, Патріку, — я важко дихав, відчуваючи на плечі вагу друга. — Ти ж так хотів потрапити в школу чародійства. Ось ми й тут. Скоро й сам чаклувати почнеш, чуєш?
Патрік мовчав, і його голова безсило хиталася в такт нашим поспішним крокам. Івінн тим часом приклала паличку до власного горла, і її голос миттєво посилився до оглушливого, вібруючого реву:
— Місіс Корнех! Місіс Корнех!
У дальньому кінці коридору зі скрипом відчинилися важкі двері, і звідти виглянула немолода жінка в білій хустці й строгих окулярах. Поверх старої картатої сукні на ній був щільний фартух, а вигляд у неї був такий, ніби її щойно відірвали від украй важливої справи.
— Якщо ви ще не вмираєте, то якого біса так горлаєте? — прохрипіла вона, недовірливо й похмуро оглядаючи нашу дивну процесію.
— Він вмирає! — крикнула Івінн, ледь не збивши жінку з ніг і промчавши повз неї в палату.
— Прокляття... — вилаялася місіс Корнех і, миттєво змінившись, розгублено вказала нам на вільне ліжко в кутку. — Сюди його, швидше! Що з ним сталося?!
— На нього наклав закляття торговець чорною магією, — випалила Івінн. — Я не знаю, які саме. Учора він був у повному порядку, а зараз задихається й не може зробити й кроку.
Цілителька підскочила до Патріка й узялася за стрімкий огляд: перевіряла реакцію зіниць, заглядала в горло і, приклавши вухо до грудей, вслухалася в хрипкі, уривчасті звуки.
— Це закляття запізненого удушення... Міс Нюстрем, настоянку чешури — негайно!
Івінн метнулася до величезної шафи, що займала всю стіну від підлоги до стелі, і почала гарячково розчиняти одні дверцята за іншими, оглушуючи кімнату гуркотом дерева.
— Міс Нюстрем, швидше, якщо вам дороге життя цього хлопчика!
— Акціо, корінь чешури! — Івінн різко підкинула паличку, і з найвищої полиці просто в її розкриту долоню влетіла маленька баночка з темного скла.
Місіс Корнех одним рухом зірвала корок і влила різко пахуче зілля Патріку просто в рот. Болісний хрип обірвався майже миттєво. Дихання друга вирівнялося, груди почали підніматися спокійно й рівно — він одразу провалився в глибокий сон. Івінн затулила рота рукою, її очі ледь помітно налилися слізьми від переляку.
— Дякую, місіс Корнех... Величезне вам дякую.
— Де зараз темний маг? Я повинна негайно доповісти про все директорці! — цілителька випросталася, суворо поправляючи окуляри на переніссі.
— Не варто, місіс Корнех, — за нашими спинами пролунав спокійний, але лячно суворий голос. — Міс Нюстрем сама мені все розповість.
Я обернувся. Місіс Ешфорд стояла у дверному прорізі, з крижаним обличчям і на межі того, щоб не зірватися на крик.
— Місіс Ешфорд... — почала було виправдовуватися Івінн.
— Тільки дайте мені привід, — вона повільно й уривчасто вимовляла кожне слово. — І моє терпіння лусне, як мильна бульбашка.
— Вибачте, мем.
— До мене в кабінет. Живо. І ви четверо теж. Місіс Корнех, нагляньте за хлопчиком. Дякую.
Розвернувшись, вона змахнула полами чорної сукні й стрімко вийшла в коридор. Ми поспішили слідом, намагаючись не відставати.
Шкільні переходи виявилися тісними, навряд чи ширшими, ніж у звичайній квартирі, але за кожним новим поворотом відкривалося щось дивне.
В одному з прольотів стіни й стеля були повністю сховані густими заростями екзотичних рослин, чиї ліани тягнулися в усі боки, перетворюючи шлях на зелену хащу. З цього листя на нас із цікавістю виглянула маленька дівчинка, але, зустрівшись поглядом, тієї ж миті перелякано зачинила дерев'яні двері. У наступному коридорі нам довелося роззутися: шлях перегороджували невисокі бортики, а сама підлога була залита прохолодною водою до щиколоток. Поки ми хлюпали босими ногами, місіс Ешфорд упевнено крокувала попереду просто по воді, ніби під підошвами була тверда поверхня.
Стіни наступного переходу виявилися суцільно вкриті малюнками — звичайні аркуші з портретами й пейзажами з'єднувалися у величезні полотна, повністю закриваючи саму стіну. Я мимоволі сповільнив крок, вдивляючись у ці живі штрихи.
Коли я порівнявся з дівчинкою років восьми, що сиділа в кутку з пишним бантом у волоссі, вона раптом ледь помітно повела рукою. Намальована на найближчому аркуші пташка підкинула голову, ожила й спурхнула, перелітаючи з одного малюнка на інший. Вона спритно переміщалася всередині цього паперового лабіринту, ніби за межами тонких аркушів існував інший світ. Цей дар дуже нагадував мені здібності Едді, який так само вмів вдихати життя в прості начерки.
— Містере Ноченко, не зупиняйтеся, — голос місіс Ешфорд миттєво вивів мене із заціпеніння.
Ми рушили далі. Деякі коридори виглядали буденно, інші вирізнялися дивами, до яких місцеві мешканці, здається, давно звикли. В одному з прольотів по стінах і підлозі безперестанку копошилася величезна кількість комах, а вздовж стін застигли солом'яні опудала.
Звідусіль на нас сипалися цікаві погляди. Діти, які щойно шумно гралися в коридорах, побачивши суворо крокуючу директорку, замовкали й поступалися дорогою.
Школа була повна незвичайних учнів: ми побачили хлопчика, чиє тіло й обличчя були обліплені ворушкими жуками, але це анітрохи йому не заважало. Трохи далі, просто на стелі, стояла дівчинка, обурено схрестивши руки на грудях, ніби ми завадили якійсь її грі. В одного з хлопців з-під волосся визирали гострі ельфійські вуха, а очі іншого світилися пронизливим синім світлом, наче два маленькі ліхтарі.
Здавалося, ми йдемо вже дуже довго. Я крадькома глянув на друзів — вони розглядали все навколо з тим самим щирим подивом, що і я. У цьому місці все було просякнуте чимось дивовижним.
— Нам ще далеко? — запитав я в Івінн, яка йшла попереду.
Вона лише сумно похитала головою, і я так і не зрозумів, що це була за відповідь. Ми минули сходи і опинилися на третьому поверсі, де вузький коридор раптом переходив у простору, величну залу. Щойно ми подолали останні сходинки, перед нами відкрилася картина: у самому центрі, завмерши один навпроти одного з паличками в руках, стояли двоє хлопців.
— Перкутум! — вигукнув один із них.
— Дормі! — прокричав другий.
Обоє майстерно відбили закляття плавними круговими рухами рук і вже приготувалися до наступного випаду, коли в тиші зали пролунав чийсь застережливий шепіт:
— Місіс Ешфорд тут.
Хлопчики миттєво опустили палички й зі смиренним виглядом відступили до стіни. Ми пройшли слідом за директоркою вглиб приміщення.
— Це дуельна зала, — не обертаючись, кинула Івінн.
Тільки тепер я усвідомив, що учнів тут значно більше, ніж двоє. Із затінених кутків на нас дивилися десятки уважних очей. Підлітки найрізноманітніших національностей, одягнені в неймовірне вбрання, заповнили весь простір. Деякі з них влаштувалися на масивних дерев'яних балках під самою стелею, висота якої сягала добрих двадцяти метрів.
Я помітив юну дівчину з тонкими ногами косулі, точнісінько як у бабусі Глорії. Поруч із нею сидів хлопчик із ледь проклюнутими ріжками, а трохи віддалік — дівчинка, чиє волосся стояло сторчма, наче від статичного розряду. Серед них були й ті, хто на перший погляд здавався цілком звичайною дитиною, але я був певен: за цією простотою ховалися свої особливості.
Одна з дівчат раптом пильно подивилася на Мілла й заспівала. Друг завмер, його погляд засклів, а губи монотонно зашепотіли:
— Кохана... я люблю тебе. Я хочу...
Зала вибухнула дружним сміхом.
— Аріель, підійдіть до мене пізніше, — крижаний тон місіс Ешфорд миттєво обірвав веселощі.
— Що це щойно було? — Мілл тряхнув головою, приходячи до тями.
Майже кожен із присутніх стискав у руці паличку. Я припустив, що нижній поверх відданий молодшим, а тут, нагорі, навчаються ті, хто старший.
Нарешті ми дісталися кабінету самої директорки. Коли ми увійшли всередину, нас зустріла густа темрява.
— Штори, — голосно промовила вона.
Тканина слухняно розійшлася, впускаючи всередину широкі потоки сонячного світла, і кімната в одну мить змінилася. Посеред кабінету височів масивний стіл, завалений акуратними стосами паперів, поруч із якими притулилися витончена чорнильниця й тонке перо. Уздовж стін до самої стелі тягнулися важкі шафи, щільно набиті томами книг у старих, потрісканих палітурках. У повітрі висів густий, обволікаючий аромат чорнила, сушених трав і чогось невловимо терпкого.
Усе тут здавалося «незвично звичайним». У мене виникло дивне відчуття, ніби кімната живе власним життям: нерівно складені книги, здавалося, придивлялися до незваних гостей, а сам простір обволікав чимось таким, що буває лише у спогадах із далекого дитинства.
Це було загадкове місце — неймовірно далеке й водночас дивовижно близьке, ніби я вже бував тут раніше, і весь цей час кабінет лише терпляче чекав мого повернення.
У кутку поблискувала скляна вітрина, де десятки флаконів із зіллями переливалися всіма кольорами веселки.
— Івінн! — я здригнувся від несподіванки: до однієї з полиць була прикріплена жердинка, на якій сидів маленький зелений папуга. — Івінн, привіт!
— Привіт, Кешо, — ледь чутно відгукнулася та.
Місіс Ешфорд підійшла до столу й зупинилася під люстрою у формі глобуса. Вона, люстра, була зібрана із сотні різнокольорових скляних уламків, підвішених на тонких нитках на різній висоті. З одного боку скельця складалися в ідеальну кулю, але варто було трохи змінити кут — і глобус розпадався на хаотичну хмару мерехтливих фрагментів. Я злегка схилив голову, і на мить мені здалося, що він змінює обриси, перетворюючись на живу карту якогось іншого світу. Намагаючись роздивитися вислизаючі деталі, я нахилився ще сильніше й випадково зачепив Емму.
— Джейку! — сердито шикнула вона.
— Вибач, — я поспішно випростався.
— Отже, ви п'ятеро, — місіс Ешфорд важко зітхнула, обертаючись до нас, — де ви були весь цей час?
Я вчасно згадав, що директорка здатна читати думки, а отже, навіть просто думати про те, що Кристина — форсіарій, не варто. Сама дівчинка перелякано тулилася до Емми, виглядала блідою й остаточно розгубленою. І тут я усвідомив: вона ж зовсім не знає про особливість Кетрін!
— Ми просто гуляли з друзями, мем, — Івінн намагалася звучати впевнено. — Просто прогулянка і нічого більше.
— Невже? — місіс Ешфорд примружилася. — Я хочу подробиць.
— Звісно, мем. Той хлопчик, його звати Патрік... Ви повинні його пам'ятати. Розумієте, ми прогулювалися тут, у Лондоні, і випадково зайшли в дивний провулок, де натрапили на крамницю торговців чорною магією.
— І часто з вами таке трапляється?
Погляд місіс Ешфорд був спрямований виключно на Кристину.
— Це був перший раз, мем. Один із них напав на Патріка й сильно поранив його. Ми захищалися як могли, але мої друзі не володіють магією, а самотужки я не могла з ними впоратися.
— Правда?
— Чиста правда.
— Місіс... — я хотів було перервати брехню Івінн, але Кетрін спрямувала на мене паличку.
— Мовчіть, містере Ноченко. Міс Нюстрем, продовжуйте.
— Ці злі чарівники наклали на нього закляття запізненного удушення. Учора ввечері він ще здавався здоровим, а вже сьогодні вранці йому стало зовсім погано, він почав задихатися. Ми одразу кинулися до школи, до вас, по допомогу.
— А що це за дівчинка? — Кетрін указала на нашу маленьку супутницю. — Та сама, про яку ви говорили? Форсіарій?
— Ні, мем. Це троюрідна кузина Емми, ми зустріли її під час бійки. Вона допомогла нам, але в розпалі бою втратила свою паличку.
Директорка повільно перевела погляд.
— Це правда, міс Уайтлі? Ваша маленька кузина має такі видатні навички чарівника, що допомогла вам захиститися від двох дорослих торговців чорною магією?
— Чиста правда, місіс Ешфорд, — підтвердила та, не відводячи погляду.
— Невже?
— Саме так, мем, — підхопила Івінн. — Можливо, ви чули про недавні випадки застосування заклять у Ліверпулі? Це ті самі люди атакували Патріка.
— А що ви робили на стадіоні змагань?
— Ми просто гуляли, мем. Нічого більше.
— І я можу вам вірити, міс Нюстрем?
— Так, мем, звісно можете, — Івінн упевнено закивала. Здавалося, вона сама почала вірити у свій успіх і в те, що їй справді вдалося обхитрити директорку. — Клянуся вам, усе так і було. І тепер ви — єдина надія для цього хлопчика. Тож нам залишається або довіряти одне одному й плисти в одному човнику, або ви вільні вигнати мене зі школи просто зараз.
Івінн випросталася, очікуючи вироку. Місіс Ешфорд почала повільно скорочувати дистанцію, важко й пронизливо дивлячись їй в очі. Якби хтось так довго й пильно дивився на мене, я б, напевно, просто провалився крізь землю.
— Міс Нюстрем, — тихо промовила вона, — вам відомо, що Кристина не знає про мою здатність читати думки?
Івінн урвалася на півслові, так і застигши з напіввідкритим ротом.
Місіс Ешфорд безшумно прослизнула повз неї й різким рухом відкрила двері кабінету. Пролунав глухий удар — важке дерево врізалося в когось, хто причаївся зовні.
— А-а-ай! — скрикнув хлопчисько, відлітаючи назад і обома руками хапаючись за ніс.
— Містере Вейверлі, гадаю, ви теж не горите бажанням плисти з нами в одному чо-вни-ку, — протягнула Кетрін, навмисно розтягуючи склади, — і вилетіти зі школи разом із міс Нюстрем. Правильно, містере Вейверлі?
— Що ви, місіс Ешфорд, ні! Я б ніколи не став підслуховувати! — поспіхом заторохтів світловолосий хлопець, у якому я впізнав нашого старого знайомого. — Я просто хотів ще раз глянути на цих чужинців.
— Містере Вейверлі, я зроблю вам послугу й познайомлю вас із ними ближче. Бачите цю дівчинку? — вона вказала на Кристину, і хлопець цікаво кивнув. — Ось вам ключ.
Кетрін простягнула руку, і в повітрі з порожнечі матеріалізувався сріблястий ключ.
— Проведіть її в одинадцяту кімнату на другому поверсі. Віднині вона навчатиметься магії в нас, і ви особисто відповідаєте за її благополуччя. Вам ясно?
Обличчя Річарда вмить стало серйозним, майже урочистим. Він легко вклонився і простягнув Кристині руку:
— Міс, дозвольте.
Я ледь стримував радісну усмішку. Попри всю очевидну брехню Івінн і попри те, що Кетрін із першого погляду розпізнала справжню природу Кристини, вона все одно взяла її під свій захист.
— Вибачте, мем, — пробурмотіла Івінн, і в її голосі тепер чувся справжній сором.
— О, ви все-таки вирішили плисти зі мною в одному... — Кетрін зробила ефектну паузу й знову по складах додала: — ...чо-вни-ку! Сором від вашого обману, міс Нюстрем, уже давно перекрили щасливі емоції містера Ноченко.
Я усміхався як дурень, навіть не намагаючись це приховати. Кристина й Патрік нарешті були в безпеці, в надійних руках, усі ми нарешті були в безпеці.
— Величезне вам дякую, — щиро подякував я. — Якби не ви, нам довелося б дуже скрутно.
— Особисто вам, містере Ноченко, можливо, й ні, — її голос знову набув холодної серйозності. Двері в кабінет зачинилися самі собою. — А от вашому другу... Він би помер, ви це розумієте?
Я мовчки кивнув.
— Ви усвідомлюєте, на яку небезпеку себе наразили? Та відьма могла не залишити від вас і мокрого місця.
— Мем, ми цілком упоралися, — спробувала вставити слово Івінн.
— Упоралися? — директорка підкинула брови. — Міс Нюстрем, ви лежали без свідомості, і вас ледь не спалили живцем на вогнищі. Як і одного з ваших новоспечених друзів, який невдовзі мало не задихнувся в страшних судомах.
Вона зробила коротку паузу, даючи словам осісти.
— Але й цього вам здалося замало. Вам якимось чином спало на думку, що я здатна відмовити дитині, яка потребує допомоги. І ви вирішили брехати мені в обличчя й приховати той факт, що ця дівчинка — форсіарій!
Івінн відкрила було рота, щоб заперечити, але місіс Ешфорд застережливо підняла руку.
— Саломейці зараз нишпорять по всьому Лондону й Ліверпулю в пошуках того, хто застосовував закляття смерті й присипляння. Будьте певні: вони вас вистежать, і цей слід неминуче приведе їх сюди.
— Але це були не ми, мем, — подала голос Емма.
— Я знаю, що не ви, — відрізала Кетрін, — але ви до цього причетні. Ваша трійця... навіть не смійте думати, ніби змогли здолати справжнього чарівника чорної магії. Та жінка була немічною і слабкою. Вам просто неймовірно пощастило, містере Ноченко, що дерево визнало вас гідним палички, і вдвічі пощастило зірвати той кулон з її шиї. Інакше ви були б уже мертві, повірте моєму досвіду.
— І все ж ми тут, — тихо зауважив Мілл.
Запала ніякова пауза. Кетрін важко зітхнула, прикривши очі.
— Ви тут... але якою ціною, містере Андерсон? Ви розумієте, які будуть наслідки?
— Я не знаю, — прошепотів він.
— Лора все ще жадає вашої смерті, але тепер, на додачу до неї вас шукають найсильніші маги Англії. І я не збираюся перетворювати школу на фортецю заради вашого захисту. Ви покинете цю будівлю вже сьогодні. Ваш поранений друг залишиться тут до одужання, після чого теж повернеться у свій світ. Кристина може залишитися, містер Ноченко теж — у вас прокинулися магічні властивості, і я не можу залишити вас без нагляду.
— Я не залишуся без друзів, — слова вилетіли з мене раніше, ніж я встиг їх обдумати. — Якщо підуть вони, піду і я.
— І я, — луною відгукнулася Івінн, роблячи крок уперед.
— І я! — дзвінко підтвердив папуга Кеша зі своєї жердинки.
— І я! — дзвінко долинуло з-за дверей.
Місіс Ешфорд різко змахнула рукою, і двері в коридор розчахнулися.
— А-а-ай! — почувся вже знайомий вигук Річарда. — Мій бідний ніс!
— Містере Вейверлі! — сердито вигукнула директорка. — Де ви зараз повинні бути?
— Але, мем, вона навідріз відмовилася йти! — почав виправдовуватися хлопець. — Хотіла спочатку дочекатися друзів.
— І тому ви вирішили знову підслуховувати?
— Я... мем... я тільки хотів...
— Проведіть міс Фрост в її кімнату. Негайно!
Річард спробував повести дівчинку за собою, але Кристина вперто завмерла на порозі. Вона підбігла до Емми й міцно обійняла її, всім виглядом показуючи, що не зрушить з місця ні на дюйм.
— Я нікуди не піду без них!
Місіс Ешфорд довго і змучено зітхнула.
— Я працюю з дітьми понад сімдесят років. Невже ви думаєте, що ваші маніпуляції на мені спрацюють?
Вона мала рацію. У її погляді читався досвід сотень подібних сцен, і шукати важелі тиску на цю людину здавалося справою абсолютно безнадійною.
— У такому разі ми йдемо, — я розвернувся й рішуче попрямував до виходу. Уся наша компанія, не вагаючись, пішла за мною.
— Гаразд, залишайтеся! — крикнула нам у спини місіс Ешфорд. — Будете гостями, якщо вже на те пішло.
Ми радісно обернулися.
— Дякую, місіс Ешфорд! — вигукнула Івінн.
— Та вже ж... будь ласка. Річарде, поселите Емму разом із Кристиною. А містер Андерсон і містер Ноченко займуть дванадцяту кімнату, вона поруч.
Вона кинула Річарду зв'язку ключів, і той спритно перехопив їх у повітрі.
— І ще одне. Ваші палички, — вона суворо подивилася на нас. — Здайте їх.
— Але, місіс, це несправедливо! — почала було Івінн, але під суворим поглядом директорки урвалася на півслові.
— Негайно.
Івінн покірно підійшла до столу й поклала свою паличку перед Кетрін. Потім настала моя черга, і я мовчки наслідував її приклад.
— Дякую, — коротко кивнула директорка.
Ми вийшли з кабінету, і лише коли двері за спиною щільно зачинилися, я нарешті зміг видихнути.
Ми в безпеці. Усі ми.
— Чужинці, — хмикнув Річард і широким кроком рушив уперед, ведучи нас до сходів.
Усередині все стислося від передчуття: нам знову належало перетнути ту величезну залу, де зовсім недавно гриміли магічні дуелі.
Однак, коли ми переступили поріг, обстановка змінилася до невпізнання. Підлітки мирно займалися своїми справами: хтось затишно влаштувався з книжкою на дивані, хтось медитував, стоячи на голові просто посеред кімнати, інші азартно грали в шахи, де різьблені фігури самі пересувалися дошкою, слухняні волі гравців.
Тепер це місце нагадувало простору спільну вітальню. На нас майже не звертали уваги, лише кілька учнів недбало кивнули Івінн.
«Добре тут у них», — подумав я.