Розділ 11

Будівля порту Ліверпуля монументально височіла над рікою, що вела у відкритий океан. Остерігаючись Маргарет, ми не наважилися йти напролом і вдали із себе звичайних туристів, які гуляють набережною. На щастя, посеред дня натовп був достатньо щільним, щоб у ньому загубитися.
Мілл запропонував розділитися: Маргарет чекала чотирьох, і група з двох чи трьох людей привернула б до себе менше уваги.
— Якщо вона взагалі чекає нас, а не тільки Лору, — з надією додав він.
Ми розійшлися. Я з Патріком вирушив до тильної частини будівлі, а Емма, Івінн і Мілл залишилися чатувати біля головного входу з боку річки.
Патрік ішов поруч зі мною, дивлячись строго перед собою й не повертаючи голови, наче справжній шпигун.
— Що будемо робити? — змовницьки запитав він.
— Чесно? Не уявляю.
Я глибше засунув руки в кишені й натягнув комір куртки майже до самих очей, намагаючись стати якомога непомітнішим.
— Шкода, що цей Едді з нами не пішов, він би зміг її відчути, за цими... енергетичними полями, — буркнув Патрік.
— Ти маєш рацію...
Я крадькома окинув поглядом масивний фасад. Перший поверх здавався цілком доступним для відвідувачів, і зайти всередину, на перший погляд, не становило труднощів, однак значно складніше було зрозуміти, в якому напрямку рухатися далі. Патрік дістав телефон і взявся вивчати список організацій, що займали приміщення в будівлі.
— Фінансові послуги, консалтинг, управління активами, маркетингові фірми... — він скривився, гортаючи назви. — Купа нудних контор. О, арт-виставка.
— Підходить. Офіси сидять тут роками, а на виставках постійно змінюються і люди, і декорації. Ідеальне місце.
— Так. І ще: Едді ж відчував тут Лору, тож треба бути обережнішими.
— Згоден.
Раптом Патрік випростався й жваво кивнув уперед.
— Є ідея! — він схопив мене під руку й потяг до найближчого сувенірного кіоску.
— Куди ми?
— Зараз побачиш.
Біля прилавка нас зустрів засмаглий продавець із тонкими вусиками, який чимось нагадував італійця. Патрік, довго не роздумуючи, тицьнув пальцем на прилавок:
— Нам, будь ласка, он ту кепку й он ті окуляри.
Чоловік спритно виклав товар і назвав ціну. Розплатившись, ми відійшли вбік.
— Що ти задумав?
— Ти зайдеш усередину, — Патрік, не гаючи часу, почав натягувати на мене кепку, старанно поправляючи козирок просто на лобі.
— І ти серйозно вважаєш, що досвідчена відьма не впізнає мене через старомодну картату кепку й дешеві окуляри?
— Купив би кращі, але гроші скінчилися. Ти маєш зайти один і все там розвідати.
— Мені здається... це погана ідея.
— Так, але це єдине, що в нас є. Ходімо до решти.
Біля самої пристані, де вітер здавався особливо лютим, нас чекали друзі.
Мілл, помітно тремтячи, щосили цокотів зубами й виглядав зовсім нещасним.
— Ну й дубар! — прохрипів він, кутаючись у комір. — У цьому вашому Ліверпулі завжди так холодно?
З річки дув такий пронизливий, крижаний вітер, що миттєво пробирав до самих кісток.
— У нас є план, — крикнув Патрік, підбігаючи. — Джейк іде всередину.
— Що це? — запитала Емма, подивившись мені на голову.
— Це моє нове маскування. Патрік придумав.
— Гадаю... вона впізнає тебе в цьому.
— Ні, у нас точно вийде, — сказав Патрік. — Івінн, що скажеш?
Івінн стояла нерухомо, ніби нас не існувало. Лише за кілька секунд вона промовила:
— Стеж за дверима. Одразу кажи, якщо хтось вийде.
Мілл кивнув.
— Ви бачили, який вона має вигляд насправді? Потворний, правда?
— Потворний?! — пирхнув Мілл. — Та це ще м'яко сказано!
— Я її не бачила, але готова посперечатися: зараз вона виглядає як звичайна людина. Як, по-вашому, вона могла стільки разів розгулювати містом і раз за разом вислизати від Лори? Відповідь проста: тільки за допомогою оборотного зілля.
— Тобто вона зараз у чужому тілі? — здогадалася Емма.
— Саме так.
— А Кристина?
— Кристина навряд чи погодилася б випити таку настоянку добровільно. Куди простіше й надійніше було б обернути її на якусь дрібну істоту — скажімо, на собачку чи кішку, щоб було зручно нести на руках, — вона смикнула плечима. — Або взагалі на крихітного жука. У такому разі вистачило б і звичайної сірникової коробки.
— Тоді... що нам робити? — запитав Патрік.
— Чекати, поки вона сама вийде.
— Так, але як ти зрозумієш, що це вона, якщо вона буде в образі чужої людини? Це ж може бути хто завгодно.
— Запах. Єдине, що залишається незмінним під дією оборотного зілля, — це запах і голос. Ти можеш набути вигляду поважного офісного клерка й спробувати загубитися в натовпі, але якщо від тебе тхне стічними водами, тебе рано чи пізно викриють.
Ми замовкли, осмислюючи почуте. На наших обличчях проступили несміливі усмішки: Маргарет, сама того не знаючи, загнала себе в пастку, з якої її скоро виженуть.
— Ви обходили будівлю? Там точно немає іншого виходу? — Емма обернулася до нас із Патріком.
— Ні. Це єдиний шлях.
— Добре, тоді не варто маячити тут усією юрбою. Нам треба розосередитися, — вона поправила шарф.
— Зачекайте, а що потім? — запитав Патрік. — Ну от вийде вона, і?
Питання повисло в повітрі важким тягарем. Ми й справді не продумали наступний крок. Влаштувати магічну дуель посеред вулиці не можна — навколо люди. Спробувати вкрасти Кристину, не знаючи, який вона зараз має вигляд? Занадто ризиковано. Маргарет точно не спускає з неї очей, у цьому ніхто не сумнівався.
— Не знаю, що буде потім, — Мілл нервово озирнувся на всі боки. — Ми й так надто довго стирчимо в усіх на виду. Будемо вичікувати слушний момент, а там вирішимо по ситуації.
Заперечувати ніхто не став. Завдяки моїй безглуздій картатій кепці й темним окулярам я міг дозволити собі підійти до самого входу й майже впритул чекати нашу таємничу гостю.
Друзі швидко розійшлися, намагаючись виглядати природно. Патрік всунув мені чиюсь забуту газету, Емма спустилася до самої краю води, а Мілл із Патріком зайняли вільну лавочку віддалік. Івінн завмерла на зупинці, вдаючи, що чекає автобус.
Я розгорнув перед собою пожмакану газету. Вітер раз у раз намагався вирвати її з рук або захлопнути сторінки, і мені доводилося міцно стискати краї паперу замерзлими пальцями. Поки я вів цю безмовну боротьбу, в голову мимоволі пробиралися їдкі сумніви. Якщо нам доведеться простояти так годину чи дві, ми просто-напросто перетворимося на бурульки. З чого ми взагалі взяли, що цей задум спрацює?
Чи міг я всього рік тому припустити, що стоятиму отак, на пронизливому морському вітрі, ховаючи обличчя за уривками новин, аби мене не помітив торговець людськими органами? А моїм головним завданням стане порятунок десятирічної дівчинки, яка виявилася провідником між магічними світами.
Ну й ну. Я різко струснув газету, імітуючи жвавий інтерес до якоїсь колонки, щоб не видати свого збентеження.
Краще було не занурюватися в ці думки надто глибоко, інакше можна було остаточно втратити розум. Я все ще не міг до кінця усвідомити справжнє призначення Кристини. Для мене вона залишалася просто маленькою, доброю дитиною, на чию долю випали важкі випробування. Де були її справжні батьки? Можливо, Фіона й Лора холоднокровно позбулися їх, щоб забрати дівчинку собі. Що ж, якщо так, то свого вони домоглися.
Я знову струснув газету й мимохідь, самими очима, глянув на друзів: кожен і далі залишався на своєму посту. Тієї миті я твердо вирішив, що хоч би чого мені це коштувало, я врятую Кристину. А потім... її можна було б передати під опіку місіс Ешфорд, у Дім магії, адже вона належала їхньому світу. Повернути її в мою звичну, буденну реальність уже не здавалося можливим: навряд чи вона змогла б ходити у звичайну школу, приховуючи свої лячні й дивовижні сили.
Мої роздуми обірвав різкий, сухий звук — просто за моєю спиною з важким стуком зачинилися вхідні двері.
Я застиг на місці, не в силах відвести погляду від сторінки. Мої очі машинально зачепилися за слово «олово» в колонці, присвяченій важкій промисловості, але вся увага була поглинута важкими, розміреними кроками людини, що спускалася сходами просто за моєю спиною.
Тієї ж секунди в ніс ударив різкий, нудотний запах гнилої риби, миттєво перебивши свіжий морський бриз. Коли незнайомець порівнявся зі мною, я побачив чоловіка найнеохайнішого й найвідразливішого вигляду: типовий волоцюга в брудному лахмітті, з пожовклими зубами й скуйовдженим волоссям. Він викликав інстинктивну огиду.
Чоловік пройшов повз, навіть не глянувши на мене, і закрокував у бік причалу. Те, що його виставили з будівлі порту, було очевидно. Як його взагалі туди впустили — залишалося питанням.
Я обережно, намагаючись не робити різких рухів, склав газету й почекав, поки він відійде на достатню відстань, перш ніж рушити слідом. Мілл із Патріком одразу піднялися з лавки й пішли протилежним боком вулиці, тоді як Івінн і Емма трималися трохи попереду від них.
Наша група здавалася надто численною й помітною, але іншого вибору просто не лишалося. Варто було комусь із нас опинитися попереду цього чоловіка, і він ризикував залишитися позаду саме тієї миті, коли чоловік вирішить звернути в один із провулків. А він зверне — одразу, щойно запідозрить стеження.
Утім, поки удача була на нашому боці: ми спокійно просувалися вздовж пристані, вдаючи звичайну прогулянку. Я почав навмисно відставати, поступово скорочуючи дистанцію між собою та Івінн, поки ми не порівнялися.
— Ти можеш використати магію прямо зараз? — ледь чутно запитав я, не дивлячись на неї.
— Ні, — вона відповіла коротким, майже непомітним кивком. — Ми могли б напасти, скориставшись моментом, я б її обеззброїла... Але тут надто людно. Залишається тільки йти.
Я пройшов трохи вперед, марно намагаючись угамувати наростаючий мандраж. Маргарет, схована в тілі безхатька, не поспішаючи плелась вздовж каналу, вдаючи, що захоплено розглядає пришвартовані яхти й пороми. «Шукає свій транспорт», — здогадався я. Едді мав рацію у своїх підозрах: вона справді збиралася найближчим часом покинути Ліверпуль.
Ми наближалися до масивної будівлі терміналу, звідки регулярно відходили рейси на острови й до Ірландії. Ситуація вимагала негайних дій, але я був розгублений. Можна було б підійти впритул і спробувати обшукати кишені волоцюги, але це здавалося цілковитим божевіллям. Кристина могла бути обернена на кого завгодно, хоч на крихітну мураху, а на цьому чоловікові було стільки шарів брудного одягу, що сховати в них комаху не становило жодних труднощів.
Раптом мені в спину, просто між лопаток, уперлося щось тверде.
— Продовжуй крокувати й удавай, ніби нічого не відбувається, — пролунав за спиною до болю знайомий і просякнутий злістю голос тітки Лори.
Моє серце на секунду зупинилося.
— Зізнаюся, знайти Маргарет було складно, але ти... — вона хихикнула. — Ти до біса добре мені допоміг. Моя паличка зараз біля твого серця, Джейку. Один різкий рух — і я пошматую тебе так, як живодер шматує свинину. Ти мене зрозумів?
Я коротко кивнув.
— Добре. Де твої друзі?
— Я сам, — я спробував пришвидшити крок, за що одразу отримав важкий потиличник.
— Крокуй повільно й не здумай хитрувати. Я знаю, що ти брешеш. Де вони всі? Де Кристина?
— Чорта з два тобі, а не Кристина, — прошипів я, після чого заплющив очі й нарочито голосно, на всю пристань, чхнув.
Маргарет, що йшла попереду в образі волоцюги, різко зупинилася й повільно обернулася на звук. У ту мить я відчув шалене полегшення. Ми теж завмерли. У руці незнайомця блиснула паличка — вона була значно витонченіша за ту, що я бачив у Івінн, прикрашена тонким срібним гравіюванням у вигляді тюльпана.
Маргарет повільно перевела погляд мені за спину, оцінюючи загрозу.
— Значить, твої друзі там... Як цікаво, — прошипіла Лора, мертвою хваткою вчепившись у мій рукав.
Вони завмерли одна навпроти одної, готові до миттєвої атаки, але ніхто не наважувався завдати першого удару. Вочевидь, навіть для таких, як вони, існувало якесь негласне правило — не чаклувати при немагах. І я, змушений виконувати роль живого щита для Лори, був безмежно вдячний долі за це правило.
Повз нас і далі проходили люди: хтось поспішав на свій рейс, хтось просто насолоджувався прогулянкою, і зовсім ніхто не звертав уваги на застиглого підлітка в безглуздій кепці та жінку, що стояли навпроти смердючого волоцюги.
Вітер на мить стих, і лише пожовкле листя кружляло маленькими вихорами в порожньому просторі між нами.
— Позаду тебе ще кілька, — вишкірився волоцюга, блиснувши провалами на місці передніх зубів.
— О, я в курсі, — прошипіла у відповідь Лора, не зводячи з нього напруженого погляду. — Просто віддай мені дівчисько, і ми розійдемося.
У цю саму мить повз нас, зберігаючи повний спокій, пройшла Івінн. Я очікував від неї чого завгодно — стрімкого кидка, сліпучого закляття чи хоча б попереджувального крику, — але вона просто пройшла повз, не відриваючи погляду від води, ніби нас узагалі не існувало. Сказати, що це виглядало дивно, — не сказати нічого.
— Дівчисько? — Маргарет, схована в чужому тілі, криво всміхнулася. — Тобі доведеться за неї померти.
Лору помітно затрясло від люті. Саме в цю мить із натовпу за спиною старої раптом виринула Фіона. З паличкою напоготові вона швидко скорочувала дистанцію, сподіваючись застати ворога зненацька, але та, чутко вловивши стукіт підошов по каменях набережної, зреагувала миттєво.
— Не так швидко! — відьма різко розвернулася, наводячи свою паличку на нову ціль.
Фіона різко застигла, витріщивши очі від страху.
— Сьогодні тут точно хтось помре! — регіт старої пролунав неприродно гучним басом, від якого по шкірі пробіг мороз. — Ну, хто з вас буде першою? Ти, Фіоно? Тінь матері, вічна невдаха, яку з ганьбою вишвирнули зі школи? Чи ти, Лоро? — Маргарет хижо оскалилася, переводячи погляд з однієї на іншу. — Убивця власних батьків і сестри... а тепер, цілком можливо, ще й власного племінника!
Лора закричала, занесла паличку над головою й різким рухом спрямувала її на Маргарет. Сяйний промінь із довгим світловим хвостом прорізав повітря. На обличчі чоловіка, в чиєму тілі ховалася відьма, на мить відбилося замішання, яке одразу змінилося крижаною рішучістю.
Коли закляття майже досягло цілі, стара одним коротким круговим рухом руки буквально розвіяла його на пил. Не втрачаючи ні секунди, вона розвернулася й метнула два чорні спалахи в бік Фіони. Та не встигла навіть захиститися: удари прийшлися просто в груди, і дівчина рухнула на землю.
Скориставшись моментом, я вирвався з рук Лори й повалився на землю. Повітря між противницями здригнулося від магічних розрядів.
— Перкутум!
— Некросум!
— Перкутум!
Закляття стикалися, розлітаючись сліпучими іскрами й штовхаючи простір важкими ударними хвилями. Після короткого обміну ударами обидві завмерли, важко дихаючи й не зводячи одна з одної очей.
— Бувай, — Маргарет хижо всміхнулася чужими губами й почала повільно відступати, перш ніж остаточно зірватися на біг і зникнути в лабіринті портових споруд.
Лора, навіть не дивлячись їй услід, кинулася до Фіони. Вона поклала її голову собі на коліна, вихопила зі складок сукні люстерко й швидко почала щось шепотіти, занісши над ним долоню.
Я швидко підвівся. Патрік уже був біля мене.
— Де Івінн?! — запитав я.
— Не знаю. Я за нею! — крикнув він і з цими словами побіг.
Зараз був найкращий момент, щоб роззброїти тітку Лору. Вона втратила пильність: її паличка лежала на траві неподалік, поки вона щось нашіптувала над дзеркалом. І як на зло, Івінн не було поруч. Залишалося тільки одне: я почав швидко підбиратися ближче.
Фіона, долаючи біль, привідкрила очі. Вона була знесилена, але все ж зуміла спрямувати кінчик своєї магічної зброї на мене й ледь чутно прохрипіла:
— Тільки спробуй...
На секунду я зупинився, оцінюючи ситуацію. Вона виглядала надто слабкою, щоб завдати серйозної шкоди, а до цілі залишався всього крок, і я кинувся вперед.
— Перкутум, — слова були дуже тихі, майже нечутні.
Величезний, сліпучий промінь світла вирвався з її палички. Я встиг лише інстинктивно відсмикнути голову, і весь нищівний удар влучив мені просто в плече.
Мене з такою силою відкинуло назад, що я відлетів на кілька метрів і знову впав на каміння.
На кілька секунд дихання повністю перехопило. Місце удару відгукнулося нестерпним печінням і таким гострим болем, що свідомість попливла; здавалося, я остаточно втратив контроль над власним тілом, і мене ось-ось мало вивернути від шоку.
Біль стрімко розповзався з плеча на ребра й спину — за відчуттями це було схоже на те, ніби мене живцем розчавлює величезний слон.
«Якщо вона вдарить ще раз, я не виживу», — промайнуло в голові.
Я насилу підняв голову. Лора закінчила свій обряд і судомно озиралася, ніби чекала появи чогось жахливого. Вона схопила свою паличку, ледь торкнулася люстерка, і тієї ж миті воно ніби втягнуло їх усередину, викрививши простір навколо.
Вони зникли, залишивши після себе лише легке коливання повітря.
Мілл підбіг до мене й підхопив під пахви. Від нестерпного болю я остаточно обм'як, безпомічно повиснувши на його плечі.
— Тримайся, хлопче. Час валити.
Емма підхопила мене з іншого боку, і разом із Міллом вони потягли моє тіло геть від місця сутички.
Навколо запанував справжній хаос: перехожі в німому шоці косилися на нашу процесію, хтось перелякано тицяв пальцем, найцікавіші з них уже щосили знімали все, що відбувалося, на телефони.
Раптом нізвідки почали з'являтися рослі чоловіки у високих циліндрах і довгих чорних плащах. Вони виникали з найнесподіваніших місць: виходили з-за стовбурів дерев, зі старих телефонних будок, із тіні припаркованих машин. Один із них став у центрі, здійняв паличку до похмурого неба й вигукнув:
— Вітреа аула!
Угору з гулом ударив сліпучий стовп світла, і над площею, перекриваючи шум порту, почав стрімко розростатися прозорий купол.
Решта незнайомців у плащах швидко розосередилися в натовпі. Вони методично спрямовували палички на застиглих обивателів, повторюючи одне й те саме слово: «Облівіоне». Люди миттєво затихали, їхні погляди тьмяніли, і вони залишалися стояти на місці, мов укопані.
Емма перелякано глянула на Мілла, і в її очах відбився відчай:
— Що нам тепер робити?
— Допоможи мені... швидше! — Мілл не витрачав часу на пояснення.
Він щосили потяг мене, і за секунду ми вже опинилися біля сміттєвих контейнерів. Емма застрибнула в один із баків і простягнула до мене руки, Мілл підхопив мене за ноги, і разом вони буквально запхали моє тіло всередину.
Мілл застрибнув останнім і зачинив за собою кришку.
Звиваючись від гострого болю в плечі, я щосили намагався не видати ні звуку, щоб не привернути уваги цих дивних людей у плащах. Ми тихо зачаїлися серед відходів: на щастя, бак був заповнений лише наполовину, але сморід у замкнутому просторі стояв нестерпний.
Емма міцно стискала мою долоню, уважно стежачи за кожним моїм вдихом. Мілл обережно, буквально на кілька міліметрів, підняв край важкої кришки, вдивляючись у те, що відбувалося зовні.
— Що вони роблять?
— Найімовірніше, стирають пам'ять, — Емма перейшла на шепіт.
— Цілком можливо, — Мілл опустив кришку назад, занурюючи нас у напівморок. — Як ти, Джейку?
Біль потроху відступав, залишаючи по собі лише тупе ниття, але я все ще дихав важко й уривчасто — по моєму плечу ніби проїхалася навантажена вантажівка.
— Згадав. Ці чоловіки в чорному, — тихо сказав я, намагаючись зайвий раз не ворушитися. — Це ті самі «колеги» мого батька: у дитинстві я вже бачив їх у нас удома, і тоді вони нібито допомагали моїй родині, хоча зараз, зізнаюся, виглядають вони куди менш дружньо.
Мілл помовчав, прислухаючись до кроків зовні.
— Сподіваюся, Патрік устиг звалити до того, як вони наклали купол.
— Він устиг. Точно тобі кажу.
— Добре. Тільки не ворушися.
Мілл втомлено відкинувся на стінку бака, і ми завмерли в тиші, затиснуті між смердючими пакетами й мокрими коробками. До нудотного запаху з часом вдалося звикнути — принаймні шлунок перестав судомно стискатися.
⸻
Так минула тягуча година, але за відчуттями — ціла вічність. Ззовні долинали приглушені розмови, звук важких кроків і різкі вигуки заклять. Раптом зовсім поруч пролунав строгий, позбавлений емоцій чоловічий голос:
— Це все, пані Каллас.
— Добре, — відповіла йому молода жінка з крижаною владністю. — Ви знайшли їх?
— Ні, мем, але ми шукаємо.
— До-бре, — промовила вона по складах. — Зніміть купол і розставте охорону по всьому периметру. Ми згортаємося.
Невдовзі все стихло. А за мить до нас долинув звичний, живий шум великого міста: віддалений гул машин і свист вітру в провулках. Мілл застережливим жестом наказав нам чекати. Треба було пересидіти ще щонайменше пів години на випадок, якщо маги залишили засідку.
— Чорт, ну й канікули видалися, — Емма раптом тихо й нервово розсміялася, дивлячись у стелю нашого сховку. — Батьки твердили: «Зроби вже грьобану помилку». Вуаля — я в сміттєвому баку.
Ми з Міллом теж тихо хихикнули.
Я дивився на їхні бліді обличчя у смердючому напівмороку й чітко розумів: вони ж могли просто кинути мене, піти й сказати, що все це їх не стосується. Але вони залишилися тут, зі мною.
Нарешті Мілл обережно привідкрив кришку й озирнувся.
— Начебто чисто, охорони поблизу не бачу.
Ми насилу вибралися назовні, розминаючи затерплі кінцівки. Плече все ще неприємно нило при кожному русі, але кістки, на моє велике полегшення, здавалися цілими.
— Добре хоч обійшлося без перелому, — Емма взялася обтрушувати мій одяг.
— Треба поспішати, — Мілл уже щосили прикидав у голові маршрут. — З ними могло статися що завгодно.
Ми рушили на пошуки.
⸻
Біля самої пристані, на тлі стрімко темніючого неба, невдовзі показалися знайомі силуети. Патрік і Івінн стояли на самому краю пірса, міцно тримаючись за руки. Вітер несамовито тріпав довге волосся дівчини, кидаючи його просто в обличчя Патріку, але той, попри обставини, виглядав абсолютно щасливим. Помітивши наше наближення, вони одразу зірвалися з місця й кинулися назустріч.
— Живі! — Патрік уже широко розкрив обійми для привітання, але раптом різко відсахнувся. — Я, звісно, безмежно радий вас бачити, але... чому від вас тхне, як від міського смітника в спекотний полудень?
— Довелося ненадовго обжити сміттєві контейнери, — відрізала Емма, поправляючи розтріпане волосся. — Ви їх наздогнали?
— Ми бачили, як вона зійшла на борт і відпливла на поромі.
— Чорт! На якому саме?
— Той, що вирушає на острів Мен, — відповіла Івінн. — Наступний рейс через чотири години. Ми пливемо ним.
Я відчув, як усередині все неприємно стиснулося.
— Чотири години... Ви вже купили квитки?
— Джейку, ну ти чого, — Івінн хитро усміхнулася. — Я ж, зрештою, чарівниця.
Вона спритним рухом руки розгорнула перед нами п'ять бездоганно начаклованих квитків.
— Ну слава Богу, дякую тобі, — я полегшено видихнув.
— Івінн, що це були за люди? — запитав Мілл. — Коли ви пішли, звідки не візьмись почали з'являтися типи в довгих чорних плащах і циліндрах, розмахувати паличками направо й наліво і кричати закляття. І як тобі взагалі вдалося просто пройти повз? Ти стала невидимкою?
— Ні, — усміхнулася та, — обидві відьми просто не знають про мене й думають, що вас четверо. От я і пройшла повз.
Вона легко підсмикнула плечима, але тієї ж миті з тривогою додала:
— Між Лорою й Маргарет була сутичка?
— Щось типу того. А що?
— Саломейці, — вона вимовила це слово так, ніби воно мало смак попелу. — Пам'ятаєте, я якось розповідала вам про Суд Саломеї? Так от, це були саме вони.
— Але чому вони опинилися там саме тоді, коли там були ми? — Емма нервово озирнулася на набережну.
— Вони контролюють усю магічну активність в Англії. У великих містах буквально на кожному розі розставлені «спостерігачки» — зачаровані предмети, що працюють як чутлива сигналізація. Це може бути що завгодно: кинута порожня пляшка, птах на карнизі або навіть звичайне підвіконня. Варто тільки застосувати магічну силу, і тієї ж секунди до департаменту Суду Саломеї надходить сигнал. На місце миттєво прибуває каральний загін гвардійців, щоб заарештувати чарівників, які порушили закон, і стерти пам'ять усім випадковим немагам. Вам же в цій ситуації, — вона окинула нас поглядом і зняла з плеча Емми застиглу жуйку, — нечувано пощастило.
— Фу, яка гидота, дякую.
— Але це не найгірше. Найгірше те, що тепер вони не зупиняться й шукатимуть порушника по всьому Ліверпулю. А це означає, що наступні чотири години ми не повинні висовувати носа далі воріт.
— Що? — перепитав Патрік.
— Це означає не привертати уваги, — пояснила Івінн.
Тут вона забула додати, що складно не привертати уваги, коли вас п'ятеро, і троє з вас смердять гірше за скунса.
— Сховаємося в якомусь барі, знімемо верхній одяг — ніхто й не помітить, — запропонував Мілл.
— Гарна ідея, — підтримала Емма. — Івінн, тут поблизу немає такої самої школи магії, як та, що була в Лондоні?
— Може, й є, але я про неї не знаю. Ми ретельно приховуємо школи навіть одна від одної. Принцип «менше знаєш — менше зможеш розповісти на допиті» тут працює. Та й місіс Ешфорд мене, мабуть, уже з ніг збилася, шукаючи мене.
— Виходить, тепер нашим слідом ідуть не тільки Лора й саломейці, а й вона, — підсумував Мілл.
При згадці цього імені Івінн здригнулася. Здавалося, директорки вона боїться більше за саму смерть.
— Схоже на те, — підтвердила дівчина.
Патрік тим часом заметушився, незграбно нишпорячи по кишенях, аж поки нарешті не витяг телефон.
— Вибачте, мене не було вдома кілька днів. Треба подзвонити мамі.
Він відійшов трохи вбік, даючи собі трохи простору для розмови. Емма одразу дістала свій мобільник:
— Так, мені теж варто.
Івінн запитально глянула на Мілла, очікуючи, що й він зробить те саме, але той лише задоволено усміхнувся:
— Мої батьки у відпустці, не буду їм заважати.
Емма завершила свою розмову майже одразу й повернулася до нас, а от Патрік надовго застряг на лінії. Коли загальне терпіння нарешті урвалося, ми підійшли до нього зі спини. Він саме договорював останні фрази:
— Так, ми добре їмо, мамо. Так, я тепло одягнений. Ні, Мілл не курить і не п'є. — Патрік приречено підвів очі до неба. — Ні, він точно нормальний. Решта теж. Ні, тобі не треба приїжджати! Ми не вплутуємося в погані компанії. Так, мамо... я теж дуже сумую. Усе, давай, цілую.
Він голосно цьомкнув у слухавку й нарешті натиснув відбій, із полегшенням видихаючи.
— Ну й ну! — Івінн завзято присвиснула, оцінивши масштаб материнської турботи.
Патрік поспішно сховав телефон у кишеню й винувато подивився на нас:
— Питала, як там шкільний проєкт.
— Передавай їй привіт, — сказав Мілл.
Патрік лише нервово усміхнувся.
⸻
Чотири години ми перечікували в «Макдональдсі», без труднощів загубившись у натовпі тінейджерів, а коли призначений час настав, уже стояли на палубі порома «Мен». На моїй пам'яті це була перша подібна подорож, та й для решти друзів, якщо не рахувати Івінн, теж усе було в новинку.
Я дивився на безкрайню синю гладінь і білі гребені хвиль, що розбивалися об борт, і раптом згадав те саме відчуття з дитинства: ніби ти заплив надто далеко від берега, а під тобою вже не вода, а чуже, бездонне життя світу, про який ти нічого не знаєш. Скільки ж у цьому світі ще залишалося невідомого...
Шлях до острова мав зайняти близько трьох годин, але осіння погода примхлива: якщо почнеться шторм, капітан навряд чи зможе втримати попередній графік.
Палуба була абсолютно порожньою, бо всі пасажири воліли сховатися від пронизливого холоду всередині. Мене рятувала величезна, місцями подерта куртка із секонд-хенду, куплена Міллом кілька годин тому — до цього моменту я продовжував ходити в тому самому костюмі, в якому мене поховали.
Вітер прошивав наскрізь, навіваючи невеселі думки про те, як довго друзі зможуть іти за мною, адже рано чи пізно їм доведеться повернутися до звичного життя, до батьків і шкільних занять. Чи впораюся я сам? Навряд чи. Якби тоді саломейці схопили Емму й Мілла, їм би просто стерли пам'ять, а от Івінн або місіс Ешфорд чекала б в'язниця чи смерть. Єдиний шанс залишитися разом був би тільки в тому разі, якби в когось із друзів теж виявилися ті особливості, про які говорила Івінн.
— Ти в порядку? Стоїш тут сам, — із думок мене вирвав Патрік, який підійшов і важко обперся на поручні поруч.
— Так, усе гаразд.
— Там свинина на шведському столі, — задумливо промовив він.
— Дякую, я не голодний.
Це була брехня: шлунок настирливо нив, але після останніх подій я просто не міг їсти. Думка про те, що Кристину можуть продати на органи, випалювала апетит ущент.
— Та годі тобі, усе буде добре, — Патрік ніби прочитав мої думки й підбадьорливо хлопнув мене по плечу.
— А якщо ні? Якщо ми вже запізнилися? — я повернувся до нього, відчуваючи, як усередині все стискається від погано прихованого страху. — Раптом її серце вже продали?
— Я не знаю, Джейку...
— Ну й холодрига! — ззаду почувся швидкий тупіт і дзвінкий, тремтячий від холоду голос Емми. Вона підійшла до нас, помітно щулячись. — Чого ви тут застигли? Усе з твоєю Кристиною нормально, повір. Вона за себе постояти може. Вона ж цей... люмінпес, чи як там його?
Емма весело блиснула чорними очима, і я мимоволі всміхнувся, заражаючись її незрозумілим оптимізмом.
— Так, ви маєте рацію. Просто намагаюся збагнути, що нам робити на острові. Патріку, у тебе немає якихось прихованих талантів?
— Ну-у... — він театрально задер підборіддя й зімітував пихатий голос якоїсь телезірки з популярного шоу. — Я неймовірно красивий. А ви, міс Уайтлі?
Емма одразу набрала поважного вигляду й подивилася на нас зверхньо, ледве стримуючи усмішку:
— А я віднедавна можу перетворити людину на равлика. Серйозно.
— Та ну! Покажи.
Вона урочисто підняла руку, спрямувавши вказівний палець просто на Патріка, і задерла підборіддя з найсерйознішим виглядом.
— Абра-кадабра! — промовила вона змовницьким тоном, а потім дзвінко розреготалася на всю палубу: — Усе, Патрік тепер равлик!
— Ха-ха, дуже по-дорослому, — Патрік із удаваною нудьгою закотив очі й відвернувся.
— Ну не ображайся, — Емма примирливо потягнула його за рукав куртки.
— Патрік — равлик! Патрік — равлик! — затягнули ми дуетом.
Він не витримав і стримано хихикнув, дивлячись на наші старання.
Тим часом на горизонті вже чітко показалася темна, сувора смужка острова.