Розділ 10

Дорога від Лондона до Ліверпуля зазвичай займає близько п'яти годин, але таратайка діда Гліба ледве вичавлювала вісімдесят. До того ж Гліб зовсім не мав умінь гонщика «Формули-1», та й поважний вік давався взнаки: він раз у раз пригальмовував, довго вдивляючись у дорожню темряву.
У підсумку наша подорож розтягнулася на цілих вісім годин. У цьому був свій плюс — ми встигли трохи виспатися, хоч і втратили дорогоцінний час. Глорія й Гліб висадили нас у тихому житловому кварталі, подалі від шумних околиць і вокзальної метушні. Старий зі скрипом відчинив дверцята, вибрався назовні й сонно потягнувся. Я вперше побачив на його обличчі щось схоже на усмішку: примружившись, він почав нагадувати задоволеного вусатого кота. Чиркнув сірник, і в ранковому повітрі поплив тютюновий дим.
Тим часом бабуся Глорія по черзі обіймала нас, ще не до кінця прокинутих, і давала нескінченні настанови: бути обережними й у жодному разі не лізти в халепи. Вона повторювала кожному, як сильно хвилюватиметься, і в якийсь момент мені щиро здалося, що вона — моя рідна бабуся.
Ми лише крадькома перезиралися, чудово розуміючи, що без халеп не обійдеться, але слухняно обіцяли в разі небезпеки одразу повернутися до Лондона, під захист місіс Ешфорд.
Фургончик заторохтів, дідусь Гліб кілька разів неголосно вилаявся, ударив по керму, і вони зникли за поворотом.
— Ну і куди ми тепер? — запитав я, згораючи від нетерпіння якнайшвидше відшукати Кристину й ту відьму.
— Ой, навіть не знаю, — Івінн потерла очі, намагаючись остаточно струсити залишки сну. — Я не була в цій частині міста років тридцять, тут усе зовсім змінилося.
— Ти жартуєш?
— Звісно, жартую. Ходімо.
Вона впевнено закрокувала вперед тротуаром, повз сонні вітрини й замкнені двері. Патрік, помітивши моє збентеження, легенько штовхнув мене в плече:
— Ха! Бачив? Спритно вона тебе.
Ми йшли недовго, намагаючись рухатися переважно вузькими провулками, поки не зупинилися біля масивної будівлі з темного каменю. Вона виглядала похмурою й непривітною, ніби зберігала в собі надто багато чужих таємниць.
Швидко проминувши гулкий під'їзд, ми піднялися сходами й завмерли перед дверима однієї з квартир. Коридор був занурений у напівморок, і кожен наш крок віддавався ледь чутною луною.
— І хто тут живе? — запитав Патрік, витираючи рукав від павутини.
Івінн не відповіла. Вона до чогось прислухалася, і її обличчя сильно напружилося, ніби вона відчула якусь небезпеку, про яку не хотіла нам говорити.
— Івінн? — стривожено покликав її Патрік.
— Коли я зайду, ви повинні поводитися тихо. Максимально тихо. Так, ніби від цього залежать ваші життя.
Ми навіть не встигли ні заперечити, ні розпитати докладніше, що ховається за дверима.
— Aperio, — прошепотіла вона, спрямувавши паличку на замок.
Пролунав неголосний клац, і двері безшумно відчинилися.
Ми завмерли як статуї, боячись навіть дихати. Вона почала повільно, майже невагомо пробиратися вглиб передпокою, тримаючи паличку напоготові.
У неї це чудово виходило: ми не чули жодного шурхоту, хоча самі були вкрай насторожені. Тим часом дівчина підкралася до важких завіс, що заміняли міжкімнатні двері. Обережно, кінчиками пальців відсунувши їх убік, вона ковзнула всередину. Патрік навшпиньках пішов за нею, щоб знову відсунути завісу яка, закривала нам огляд.
У просторій кімнаті, зануреній у непроглядну темряву, спиною до нас сидів чоловік років тридцяти. Закинувши руки за голову, він завмер на дерев'яному стільці — коротка стрижка, звичайна футболка й шорти робили його вигляд підкреслено домашнім. З динаміка телефона біля нього долинав спокійний голос, що читав аудіокнигу. Диктор розмірено вимовляв слова, наповнюючи кімнату затишним шумом.
Івінн рухалася в його напрямку. Її рухи були відточеними й безшумними, але саме тієї миті, коли вона вже готова була змахнути паличкою, чоловік повільно опустив руки.
— Ти закриваєш своїм друзям увесь огляд, Івінн, — промовив він чистим, упевненим голосом.
— О чорт! Колись я все-таки зумію застати тебе зненацька.
Напруження, що скувало нас у дверях, одразу спало.
— Заходьте, не стійте в дверях. Але взуття зніміть, — кинув він нам, не обертаючись.
Ми слухняно роззулися й гуртом ввалилися в кімнату. Щойно вхідні двері зачинилися й світло з під'їзду остаточно перестало проникати в квартиру, тут стало абсолютно темно.
— Сідайте, — він указав на стільці, розставлені в різному порядку в центрі кімнати.
— Ми б раді, — несміливо промовив Патрік. — Але тут нічого не видно.
— Ах так, — почувся тихий шурхіт, і за мить у його руках тьмяно затеплилася паличка, вихопивши з темряви обриси меблів і його спокійний профіль.
Коли ми сіли, він запитав:
— Хочете чаю?
І, не чекаючи нашої відповіді, недбало змахнув паличкою. На маленькому столику біля нього одразу заметушилися порцелянові чашки, чайник сам собою загудів, випускаючи струмінь пари, а заварка слухняно пірнула в склянки. За хвилину в кожного з нас у руках був чай.
— Сто років тебе не бачила. Як ти? — Івінн сіла навпроти нього.
— Думаю, ти вже й сама все чула.
Тільки тепер, коли він повернув голову, я помітив його очі. Абсолютно білі, позбавлені зіниць, вони нагадували дві гладкі перлини. Господар був сліпий, що миттєво пояснило відсутність світла у квартирі — воно було йому просто не потрібне.
— Представиш мене своїм супутникам? — він безпомилково «подивився» в бік Івінн.
— Звісно. Це Джейк, Патрік, Мілл і Емма, — вона по черзі вказала на кожного з нас. — Вони не маги. А це Едді Фейрвуд, мій дуже старий друг.
Ми невлад привіталися, все ще почуваючись трохи скуто в цій дивній обстановці.
— Світло в тебе хоч знайдеться? — Івінн узяла свою чашку й, обернувшись до нас, змовницьки підморгнула. — Зараз ви побачите дещо особливе.
— Ображаєш, — Едді ледь помітно усміхнувся.
Він повільно підняв паличку й почав обертати нею над головою, виконуючи майже ритуальні рухи. Те, що сталося наступної миті, змусило моє серце пропустити удар: у безпросвітній темряві на стінах почали проступати тонкі сяйні контури, ніби невидимий художник торкався стін пензлем. Стелю й стіни почало затягувати живим полотном, що випромінювало світло. Спершу воно було зовсім темним, але світилося все яскравіше й яскравіше.
Лінії почали сплітатися в дивовижні сюжети, набуваючи об'єму й руху: химерні птахи з довгими шлейфами хвостів розпушували свої різнокольорові пера, сидячи на гілках дивних дерев; скелясті гори зі сніговими вершинами й бурхливими ріками виростали з порожнечі.
Величні сині кити плавно «ковзали» стінами кімнати, пропливаючи крізь гущу зелених лісів. На сусідній стіні візерунки перепліталися між собою — гори заселяли суворі азійські воїни, які сиділи півколом біля вогнища, далі їх змінювали люди з яскравим африканським орнаментом і химерною тибетською в'яззю. Малюнки набували разючої глибини, ставали об'ємними й лячно живими.
З кожним новим витком палички кімната все сильніше наливалася сяйвом — ніби стара фарба через багато десятиліть раптом згадала свій справжній колір, а потім ставала дедалі яскравішою й насиченішою. Це світло не просто освітлювало простір навколо нас, воно ніби виливалося із самих образів і водночас зовсім не било в очі.
— Дивовижно... — ледь чутно видихнув вражений Мілл.
— Неймовірно, — в один голос, наче луна, відгукнулися Емма й Патрік.
Едді задоволено дивився на нас, буквально купаючись у променях власного чаклунства, і на його обличчі грала легка, ледь помітна усмішка.
— Радий, що вам подобається. Але це ще далеко не все.
Раптом друга рука злетіла вгору, а долоня різко злетіла вперед — жест, схожий на рух диригента, що закликає оркестр до потужного крещендо. Стіни миттєво здригнулися, і малюнки не просто ожили, а буквально вирвалися з площини, набуваючи плоті, звуку й дихання. Кімнату наповнив шум справжнього вітру: він завив, заплутуючись у гілках примарних дерев, які зашурхотіли й хитнулися під його невидимим поривом. Химерні птахи, розправивши сяйні крила, зірвалися з насиджених місць на шпалерах і закружляли над нашими головами, обдаючи прохолодним повітрям, перш ніж знову пірнути в намальовану глибину.
Світ навколо почав пульсувати, стрімко розширюючи межі кімнати. Тепер вона була неймовірно величезною. Японські селянки в шовковому вбранні смиренно схилилися над безкраїми рисовими полями, африканська савана відгукнулася низьким, горловим співом, і караван крихітних слонів, ніби зійшовши зі сторінок давніх фресок, неспішно перетнув стіну.
Прямо по каменю задзюрчали живі струмки: прозора вода стікала вниз і безслідно зникала, вбираючись у ворс килима. Над горами за одну мить спалахнули далекі зорі, і між ними, залишаючи довгі фосфорні хвости, неквапливо попливли ліниві комети.
Над нашими головами, лякаючи своїми велетенськими розмірами, велично пропливли сині кити, чиї пронизливі пісні вібрували в самому повітрі, відгукуючись тремтінням у грудях. Стіни остаточно зникли: кімната перетворилася на безкінечний, дихаючий всесвіт, а ми відчули себе крихітними піщинками в самому центрі цього грандіозного торжества життя.
— Ти перевершив сам себе, — сказала Івінн.
— Це точно... Просто магія?.. — заворожено запитав Патрік.
На його плече опустився крихкий метелик, трепетно змахнув крильцями й розтанув у повітрі.
Під нашими ногами мерехтів бездонний океан, і ми продовжували сидіти на своїх стільцях, боячись навіть ворухнутися, повністю поглинуті цим величним танцем стихій.
Минуло не менше години, перш ніж заціпеніння почало потроху спадати, повертаючи нас у реальність. Едді продовжував усміхатися: він явно відчував наше потрясіння, хоча його очі, як і раніше, залишалися нерухомими й безжиттєвими.
— Вибач за нетактовність, — почав я, — але ти ж... зовсім нічого не бачиш?
— О, не хвилюйся, — легко відмахнувся він, угадуючи моє збентеження. — Хочеш запитати, навіщо сліпому оточувати себе такою розкішшю?
— Так.
— Я сліпий, — Едді трохи нахилив голову, прислухаючись до нашого дихання. — Але мій дар дозволяє мені відчувати те, що випромінюють ваші душі. Я відчуваю кожну швидкоплинну емоцію, кожен найменший рух вашого енергетичного поля.
Він ледь помітно повів паличкою, і шоста чашка, плавно пропливши повітрям, опустилася просто йому в долоню.
— За сотні років, які я прожив, це приїлося. Люди, що мене оточували, рідко відчували нові емоції, а змусити їх це зробити... як я міг? Я не можу змусити когось подорожувати чи спробувати щось нове. Так я думав. Поки не спробував малювати. Я черпаю сили у вашому захваті перед тим, чого сам позбавлений. Я ніколи не побачу велич гір чи безмежну синяву моря, чи ось таку кімнату. Але я можу прожити їх через вас — відчути той захват, який відчуваєте ви, дивлячись на все це. У такі миті я бачу світ вашими серцями.
Я впевнено кивнув. Тепер ця кімната-галюцинація набула нового, щемкого сенсу.
— Ти сказав сотні років. Скільки тобі зараз? — подав голос Патрік.
— Уже більше семисот, — буденно відповів Едді.
— Нічого собі...
— У часових петлях люди не старіють, це правда. Але рано чи пізно кожен втомлюється від такого життя. Або, що гірше, божеволіє, — Едді знову пригубив чай. — Я вийшов із петлі, щоб зустріти старість і померти. На самоті й... з гордістю.
Він сумно опустив голову.
— Чому ж ти досі при своєму розумі? — запитав Мілл.
— Бо я сліпий, як уже сказав. Люди в петлях божеволіють від перевантаження мозку. Він не може так довго бачити, так довго пам'ятати, так довго знати. Середня тривалість людського життя — років сімдесят, ну вісімдесят. У рідкісних випадках хтось доживає до ста. Але щоб двісті чи триста... Тоді людина вже живе не своє життя, а бере в борг у природи.
Він важко зітхнув.
— Але я не бачу. Взагалі нічого. Тільки відчуваю. Через це мій мозок не так перевантажений. Хоч іноді мені здається, що я все ж божеволію — час від часу чую дивні звуки. Власне, це частина причини, чому я тут. Мій час настав. Пора постаріти, як і належить нормальній людині.
— Та-а-ак, — протягнула Івінн, — власне, навіщо ми тут.
— Навіщо ж? — Едді скосив на неї погляд.
— Нам потрібно декого знайти.
— Кого ж?
— Торговку чорною магією...
Едді раптом голосно розсміявся, і його сміх луною розкотився по всій кімнаті. Минуло не менше десяти секунд, перш ніж він зміг опанувати себе й витерти сльози, що виступили на очах.
— Навіщо?! Невже ви не знайшли інших, простіших способів накласти на себе руки?!
— Я серйозно, Еде, — Івінн не усміхалася. — Саме для цього ми тут. Ти знаєш, як її знайти.
Він миттєво посерйознішав.
— Навіть якби знав — не сказав би.
— Але чому?
— Бо вона вб'є вас тієї ж миті, щойно ви переступите поріг її чудо-магазину.
— Цього не станеться, якщо з нами будеш ти, — м'яко промовила Івінн.
— З вами не буде мене. Я хочу дожити свій вік тут і більше не мати справ із магією.
— Тоді хоча б відведи нас до неї. Або просто скажи, в якому напрямку шукати.
— Ні. Єдине місце, куди я готовий тебе відвести, — це поріг твоєї школи.
— Ґе-е-е... — Івінн загарчала. — До чого ж ти нудний!
— Нам справді дуже потрібна твоя допомога, — я наважився втрутитися в їхню суперечку. — Ми зовсім не просимо тебе ризикувати разом із нами, просто скажи, де це місце.
— Та ніде, — він спокійно відпив із чашки. — Я й сам не знаю, де вони знаходять одне одного. Мені вдається знаходити їх тільки завдяки своїй особливості — відчувати енергетичні поля. З роками я навчився робити це на відстані, але вміння не настільки сильне, щоб накрити ціле місто.
Я розгублено перезирнувся з друзями, не знаючи, за що зачепитися.
— Може, ми могли б запропонувати тобі щось натомість? — з надією запитав Патрік.
Едді повільно підняв на нього свої білі, позбавлені зіниць очі.
— І що ж ти можеш запропонувати людині, яка прожила сімсот років?
Івінн рішуче стукнула чашкою по столу, привертаючи до себе увагу:
— Зустріч із форсіарієм.
— Ха-ха, — саркастично протягнув він. — Зустріч із форсіарієм? А чому не з Мерліном одразу?
— Слово чарівниці. Обіцяю тобі зустріч із форсіарієм, якщо допоможеш нам.
Він миттєво замовк, кинувши на неї пильний, оцінювальний погляд. Івінн сиділа нерухомо, і в кожній рисі її обличчя читалася непохитна рішучість. Господар дому повільно подався вперед, від його колишньої відстороненості не залишилося й сліду. Риси обличчя загострилися, а в позі проступила погано прихована тривога.
— Ти брешеш, цього не може бути...
— Ще й як може! І на додачу — тисяча люмінесів!
Він знову відкинувся на спинку стільця, придушивши емоції, що нахлинули.
— У існування форсіарія я ще міг би повірити, але люмінеси — це вже якась суцільна нісенітниця.
— Ці немаги бачили їх на власні очі. Більше того, світлячки навіть урятували йому життя, — Івінн виразно вказала пальцем у мій бік. — Якщо не віриш на слово, перевір сам.
— Це правда? — він звернувся до мене.
— Так, — я трохи завагався, підбираючи слова. — У певному сенсі так воно й було.
На кілька секунд настала тиша.
— Ти ж не брешеш мені? Пам'ятай, я безпомилково відчуваю будь-яку брехню.
Едді блискавично схопився зі стільця і в два кроки подолав відстань між нами. Завмерши за якихось два сантиметри від мого обличчя, він змусив мене в усіх моторошних деталях роздивлятися його білі очі.
— Ти. Не. Брешеш. Мені? — повільно, карбуючи кожне слово, повторив він.
— Я не брешу, — твердо відповів я, намагаючись не відводити очей.
Він повільно відійшов і сів на своє місце.
— Нічого собі! Чорт, чорт забирай, оце так! — Едді весь наче засяяв ізсередини від раптового, майже дитячого захвату. — І ти справді обіцяєш мені зустріч із ним? — це питання вже було до Івінн.
— Із нею. Форсіарій — дівчина.
— Неймовірно... просто неймовірно...
— Що в ній такого? — енергійно засовався Патрік. — Це через її силу Бога?
Едді м'яко усміхнувся й указав кінцем палички в дальній кут кімнати. Там, трохи осторонь від основних сюжетів, був зображений чоловік, оточений цілим роєм сліпучо-яскравих світлячків — тих самих люмінесів. Малюнок тулився в тіні, тому ми не одразу змогли розгледіти його серед буяння барв.
— Розумієш, Патріку, як би тобі це краще пояснити... Ти все життя провів у звичайному світі й знав про магію лише зі старих книг або фільмів. Люди часом відчайдушно шукають чаклунство, щиро вірять у нього й іноді навіть знаходять, але трапляється таке вкрай рідко. І ось тепер ти сам опинився в цьому самому магічному світі. Але уяви: навіть у ньому існує інший, ще більш магічний світ. Він схований від нас, чарівників, так само, як від вас, немагів, схований наш світ. А форсіарій — це свого роду провідник туди.
Едді знову замовк, ненадовго занурившись у власні думки.
— Досі форсіарій вважався не більше ніж красивою легендою, адже востаннє його бачили добру тисячу років тому. Про нього розповідають різне: хтось називає його чудовиськом, що сіяв навколо лише хаос, хтось — великим захисником. Я народився через три століття після його зникнення, але завжди вірив, що він ніс у собі тільки світло. І тепер ви приходите й стверджуєте, ніби він повернувся.
Едді натхненно, на повні груди вдихнув, і в його голосі зазвучала боязка надія.
— Я б дуже хотів його побачити. Або, точніше сказати, попросити про дещо.
— Про що саме? — запитав Патрік.
— Відомо про що. Я хотів би хоч раз у житті по-справжньому побачити те, що бачите ви на цих стінах. Тільки стіни...
Він різко замовк, усмішка зникла з його обличчя, а стіни в одну мить згасли, зануривши кімнату в темряву.
— Це ж не виглядатиме нахабно, правда? Тільки стіни.
— Чорт, звісно ні, друже. Ми обов'язково відшукаємо цю дівчинку, і ти сам зможеш її про це попросити, — Івінн підійшла до нього й міцно обійняла за плечі.
— Що ж, добре. Але як ви впораєтеся з торговцем чорною магією? Твої друзі — звичайні люди, та й ти зовсім не бойовий маг.
— Ми щось придумаємо, — відгукнувся Мілл, намагаючись звучати впевнено. — Нам не обов'язково вступати у відкритий бій, наша мета — визволити Кристину.
— Гаразд. Добре. Ідіть за мною.
Едді рушив до виходу, і ми пішли слідом, однак замість очікуваних дверей на вулицю він звернув углиб квартири. Житло виявилося напрочуд величезним. Господар упевнено крокував в абсолютній темряві, тоді як ми покірно плелися позаду, постійно спотикаючись і ледь не падаючи. Нарешті ми дісталися потрібної кімнати, де під стелею ледь-ледь спалахнула самотня лампочка.
— Це єдина кімната, де є світло, не питайте чому, — відмахнувся він. — Просто так треба.
Усередині не було меблів — увесь простір займав величезний макет міста, розкладений просто на підлозі й зібраний із найнеймовірнішої всячини: обривків паперу, обгорілих сірників і зовсім уже дивних предметів на кшталт поношеного капця чи дитячої пляшечки. Таким химерним способом Едді позначав на своєму макеті житлові будівлі й музеї, хоча варто визнати, що деякі споруди були виконані зі звичайного паперу по-справжньому майстерно. Я погано знав карту Ліверпуля, але одразу здогадався, що це вона.
— Чому замість королівського палацу в тебе шматочок дзеркала? — Емма з явним інтересом почала роздивлятися це дивне творіння.
— Я складаю карту тільки з тих місць, де був особисто. Мені простіше запам'ятати маршрут, якщо залишити на схемі річ, яку я там знайшов. Оце, наприклад, порт, — він указав на пом'яту бляшанку з-під гороху, — а ось це — театр «Емпайр».
Тут варто було віддати йому належне: паперовий макет театру був склеєний із разючою точністю і опрацюванням найдрібніших деталей.
— І ти справді зможеш знайти їх за цією картою? — Івінн недовірливо схилила голову.
— Звісно. Я гуляв цими вулицями, збирав предмети, залишені людьми, і тепер фізично відчуваю енергетику кожного провулка. Відійдіть трохи.
Едді підняв руки над імпровізованим містечком і почав обережно переступати через крихкі паперові будиночки.
— Це буде просто, навіть занадто, — він повільно кружляв руками над паперовим містом. — Сила продавця чорної магії настільки велика, що її слід у просторі здається майже відчутним.
Він завмер, прислухаючись до власних відчуттів, і на мить прикрив очі, ніби зчитуючи історію вулиць.
— Здається, тут вони проходили зовсім недавно. Дивно... Відчуваю навіть запах обсмажених зерен. Схоже, вони зайшли випити кави.
— Кави? — здивувався Мілл.
— Вони чудово маскуються під звичайних людей, — відгукнулася Івінн.
— Не заважайте... — Едді зробив ще кілька обережних кроків між паперовими будиночками, а потім завмер і примружився, ніби вдивляючись у порожнечу. — А ось тут щось дуже дивне. Я не відчуваю звичної, порожньої душі торговки, — він перевів незрячий погляд на нас. — Точніше, вона є, але з нею перемішалася якась нелюдська, звірина злість.
Івінн помітно напружилася:
— Що це може бути?
— Ми знаємо, що це може бути, — подав голос Патрік.
— Чорт, так, — я кивнув. — Це моя тітка.
— Гарна в тебе сімейка, — усміхнувся Едді. — Вони просто розминулися, але хтось із них явно ховався. Ось! — Він знову махнув рукою і різко завмер над бляшанкою з-під гороху. — Це тут, я впевнений.
— Будівля порту Ліверпуля? — Мілл підійшов ближче.
— Так, вона сама.
Емма недовірливо схилила голову.
— Вони ховаються просто там? У самій гущі людей?
— Вона спеціально ховається там, де її не будуть шукати, особливо коли відчуває небезпеку. А вона її відчуває, не сумнівайтеся. Вам варто поспішити, щось підказує мені, що вона там неспроста. У продавців чорної магії широка мережа магазинів по всій Європі. Їй ніщо не завадить заскочити на найближчий пором і відплисти разом із товаром.
— Ти не підеш із нами? — з надією запитала Івінн.
— Ні, з мене досить. Я надто старий і надто втомився від чужих битв.
Едді на мить відсторонився, занурюючись у себе, але тієї ж миті раптом стрепенувся, і його обличчя освітила колишня жива усмішка. Він заговорив своїм звичним веселим, дзвінким голосом:
— Утім, не будемо про сумне! Ідіть до мене!
Він по черзі згріб нас в обійми, міцно притискаючи кожного.