Розділ 9

Чоловік середніх років бере мене на руки й підносить до високого дерева. Навколо пахне хвоєю, і яскраве сонце пробивається крізь густі гілки ялин.
— Ось тут вона живе, — він показує на глибоке темне дупло.
— А чому її немає?
— Мабуть, пішла у свої білчині справи.
Він обережно опускає мене на землю. Я ще секунду дивлюся в його блакитні очі — і з радісним сміхом тікаю в ліс шукати білку.
⸻
— Прокинься і співай! На тому світі виспишся, сонько, — Патрік проспівав це просто над моїм вухом, і його веснянкувате обличчя схилилося наді мною в широкій усмішці.
— Ти до неможливості настирний, — буркнув я.
Друзі вже були на ногах. Емма прибрала постелі й принесла всім по чашці чаю, одну простягнувши мені.
— Як спалося? Вибач, місця за столом усім не вистачає, будеш пити на підлозі.
— Так, дякую. Мені наснився дивний сон.
Емма опустилася на свій стілець і з цікавістю витягнула голову.
— І що ж снилося?
— Я був дитиною. У лісі, з якимось чоловіком. Здається, я... ганявся за білкою.
— І як, наздогнав? — хмикнув Патрік.
— Та не в білці справа, а в тому чоловікові. Здається, це був мій батько.
— З чого ти взяв?
— Не знаю. Просто... обличчя здалося дуже знайомим.
— Це добре, — відгукнувся Мілл, який увесь цей час мовчки сидів за столом. — До тебе повертається пам'ять. Це здорово.
— Схоже на те.
— Уже десята ранку. Думаю, можемо виходити, щойно доп'ємо, — сказала Емма.
— Так, назустріч смерті, — підтвердив Мілл і голосно сьорбнув.
— Не будь таким песимістом! — кинула вона.
Ми допили чай. Мілл купив усім квитки через телефон, і, намагаючись не потрапити на очі містеру Уайтлі, ми вислизнули з квартири. Цього разу Лондон зустрів нас привітно. Світило сонце, що, за словами Патріка, було великою рідкістю для листопада.
— Далеко до автовокзалу? — запитав я Мілла.
— Хвилин сорок. А що?
— Подумав, буде краще, якщо ми прийдемо рівно до відправлення. Щоб не стирчати там зайвий час.
— Не хвилюйся, я про це подбав.
Ми намагалися триматися жвавих проспектів і широких вулиць, сподіваючись загубитися в нескінченному людському потоці. Зізнатися, я був навіть радий, що втратив пам'ять: усе навколо здавалося новим і незвичайно красивим.
То тут, то там відкривалися затишні вулички, крамниці, траплялися музиканти й артисти. У повітрі пливли запахи прянощів і свіжого хліба. Кожен будинок був по-своєму особливим. Здавалося, архітектори, які будували це місто століття тому, знали: колись цими вулицями йтиме ось такий Джейк і розглядатиме кожну фреску й кожне різьблене вікно.
Мої супутники, навпаки, цілеспрямовано крокували вперед. Для них величний Лондон був лише звичним фоном, декорацією, яку треба проскочити якомога швидше.
Я ж ніяк не міг змусити себе відірвати погляд від історії, застиглої в камені.
— Патріку, — я порівнявся з ним, — а чому тут так багато оголених статуй?
Він на секунду зніяковів, почухавши потилицю.
— Навіть не знаю, що відповісти. Мистецтво, розумієш... А що, тобі подобається?
— Не знаю. Дивне відчуття.
Я продовжував роздивлятися фасади. На стінах розцвітали фрески — чи то біблійні сюжети, чи то химерні фантазії художників минулих років. Майже кожну будівлю прикрашала ліпнина: атланти, напружуючи кам'яні м'язи, утримували на плечах балкони, а різьблені консолі витончено підпирали карнизи.
Деякі з них починали повторюватися. Кумедно — мабуть, в архітекторів був один проєкт, і вони використали його на кількох будинках.
Мою увагу привернуло широке підвіконня, яке дбайливо підтримували два ангели. Я задивився на тонку роботу майстра, і саме в цей момент у мене хтось врізався.
— Вибачте, заради Бога! — чоловік у сірому пальті ледь не виплеснув на мене свою каву. — Моя вина, задивився в телефон і не помітив вас.
— Нічого страшного, усе гаразд, — швидко зреагував я.
Друзі одразу стали поруч, очікуючи будь-якої небезпеки, але це був просто перехожий. Він ще раз вибачився й зник у натовпі. Лондон — місто, де всі кудись поспішають.
— Джейку, постарайся не дати себе вбити вдруге, — Патрік підозріло примружився, проводжаючи незнайомця поглядом.
— Облиш, я просто задивився на те підвіконня.
— Ходімо, часу обмаль, — скомандувала Емма, тягнучи нас за собою.
Ми пірнули в прохолодну глибину підземного переходу. Від кахельних стін луною відбивалися тонкі, пронизливі звуки скрипки — молода дівчина грала дивовижно витончено, але перехожі проносилися повз, не сповільнюючи кроку.
— Мені не подобається, що всі кудись біжать, — я подивився на Емму. — Ніхто не помічає краси навколо.
— Що вдієш, таке велике місто, — вона байдуже засунула руки в кишені. — Але ти можеш не бути таким, якщо захочеш.
Утім, окрім вислизаючої краси, варто було помітити й інше: тут було бруднувато. У кутках накопичувалося сміття, часом у тінях миготіли пацюки, а вздовж холодних стін, привалившись до бетону, спали безхатьки. Люди ігнорували бруд і злидні з тим самим автоматизмом, із яким пропускали повз вуха музику скрипки. Байдужість тут давно стала нормою, і нікого не дивувало, що просто під ногами ситого натовпу хтось може помирати від холоду чи голоду.
— Ти б хотіла їм допомогти? — я вказав на п'яничку, що згорнувся калачиком.
Емма ковзнула по ньому коротким, безпристрасним поглядом.
— Порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих.
— Так, але ж іноді це не так. Наприклад...
— Наприклад, діти з раком, — закінчила вона за мене.
Я кивнув.
— Так... хотіла б. Але що з того? Що з того, що я просто цього хочу? Хвороба не зникне. Треба щось робити, щоб допомогти. А зараз я в підземному переході мало що зроблю.
Її слова відгукнулися в мені глухою тривогою, занурюючи в легку екзистенційну кризу. Вона має рацію: тут кожен замкнений у коконі власного життя й намагається не зачіпати чужі світи.
Ми вийшли на поверхню, яскраве сонце вдарило в очі, перехід залишився позаду разом із його задухою і красою. На черговій вулиці мій погляд знову впав на знайоме підвіконня з ангелами.
Як я й думав: один проєкт, повторений майстром кілька разів.
Раптом у мене врізався чоловік, ледь не перекинувши паперовий стакан із кавою.
— Вибачте, заради Бога! Моя вина — задивився в телефон.
Я ошелешено завмер. Сіре пальто, акуратна укладка... Той самий.
— Зачекайте, ви не проходили... — я запнувся, не знаючи назви вулиці, — там... Ви не врізалися в мене п'ятнадцять хвилин тому?
— Ні, — чоловік здивовано підняв брови й швидко пішов геть.
Друзі відразу обступили мене.
— Що це було? — Емма понизила голос. — Збіг?
— Ні. Того разу він врізався в мене біля цього самого підвіконня. Ми ходимо по колу.
— Міллі, у тебе є навігатор?
Мілл дістав телефон і гарячково застукав по екрану.
— Не працює. Ні мережі, ні інтернету, ні GPS.
— Чорт, це тітка Лора! — Патрік почав судомно озиратися на всі боки. — Вона нас вистежила. Що нам тепер робити?!
Емма міцно стиснула його плече, змушуючи зупинитися.
— Заспокойся. З моменту першої зустрічі з тим чоловіком минуло вже достатньо часу. Якби це була Лора, вона б уже напала. Навіщо їй грати з нами в хованки?
— Вона має рацію, — підтримав я її, — але все одно... треба вибиратися. Є інший шлях до вокзалу?
— Є. Сядемо на автобус.
Ми дійшли до найближчої зупинки й невдовзі заскочили у великий червоний даблдекер.
Мілл звірився з паперовою картою, що висіла біля крісла водія:
— Нам їхати чотири зупинки.
Автобус важко рушив, вливаючись у потік машин. Але щойно ми загальмували на наступній же зупинці, Патрік зірвався з місця й поспіхом покинув транспорт.
— Виходимо! — крикнув він нам уже на ходу, не чекаючи відповіді.
Ми вискочили на тротуар, двері за нашими спинами зачинилися. Патрік зробив кілька кроків, упер руки в боки й озирнувся.
— Ми тут і сідали, — пригнічено сказав Мілл.
— Саме так, — підтвердив Патрік.
Він не помилявся, перед нами була та сама зупинка, з тим самим рекламним плакатом і тією ж тріщиною на асфальті.
— Як це взагалі можливо?
— Може, розділимося? — запропонував Мілл.
— Виключено, — відрізала Емма. — Це найпевніший спосіб загубити одне одного назавжди.
— Тоді йдемо назад, — я розвернувся в бік, звідки ми прийшли. — Спробуємо вибратися тим самим шляхом.
Ми рушили назад. Знову тісний перехід, пара проспектів — і в мене знову врізається чоловік із кавою.
— Усе гаразд, сер, — я провів його поглядом.
— Пу-пу-пу, — Патрік завмер на місці. — Слухайте, вам не здається, що з магією треба боротися магією?
Мілл скептично вигнув брову.
— Якщо в тебе за пазухою не схована книга заклять, то ми беззбройні.
— Я про іншу магію. Просто робіть, як я.
Патрік гепнувся на коліна просто посеред тротуару й почав голосно читати вигадану на ходу молитву:
— Боже, Боже, поможи...
— Патріку, дорогий, не хочу тебе образити, але... — Мілл спробував підняти його під руку, але той лише відмахнувся. — Гаразд. Почекаємо.
Патрік дочитав свою нескладну молитву й повільно розплющив очі, в яких світилася божевільна надія.
— Тепер пробуємо вийти.
— Угу, пробуємо, — Мілл важко зітхнув, явно не поділяючи цього ентузіазму.
Але не встигли ми зробити й кроку, як мені в спину знову влетів чоловік у сірому пальті, зі своїм вічним стаканом.
— Та хай би вас чорти забрали, містере! Ідіть куди йшли! — вибухнув Патрік.
— Можна й ввічливіше, юначе, — чоловік сердито зиркнув на нього й зник у натовпі.
— Тільки спробуй сказати, що Бога немає! — випалив Патрік, звертаючись до Мілла.
— Здається, зараз Він хоче, щоб ми вирішували свої проблеми самостійно, — я намагався говорити якомога спокійніше, хоча всередині все стискалося від недоброго передчуття.
— Хлопці, не час для теологічних суперечок, — втрутилася Емма, припиняючи назріваючий конфлікт. — Ходімо.
— Куди? — запитали ми хором.
— Не знаю, — вона знизала плечима. — Але стояти на місці не можна.
Тепер ми йшли мовчки й обережно. Місто остаточно перетворилося на лабіринт: однакові фасади, однакові будинки, одні й ті самі обличчя, зупинки — усе навколо було однаковим.
— Котрий раз ми спускаємося в цей перехід? — запитав уже помітно втомлений Патрік.
— Сьомий, — Мілл на секунду задумався. — Або восьмий.
Раптом поруч хтось засміявся. Ми одночасно обернулися. Біля стіни, привалившись до холодного бетону, сидів кучерявий, золотоволосий хлопчик років дванадцяти й із завидним апетитом їв морозиво.
— Ти чого смієшся? — похмуро буркнув Патрік.
— З вас сміюся, — хлопчисько широко усміхнувся, не перестаючи жувати.
— Що ж тут смішного?
— Ви втрапили в дитячу пастку, — він хихикнув. — І блукаєте тут уже майже годину.
Патрік хмикнув.
— Що ще за пастка?
— Ну, це місце.
— Можеш допомогти нам вибратися? — з надією запитала Емма.
Хлопчик почав самовдоволено розтягувати слова.
— Навіть не зна-а-аю. Що мені за це буде?
— Ми купимо тобі морозиво, — запропонував Мілл. — Два морозива.
— Ви й справді дурні. У мене вже є морозиво, навіщо мені ще два?
Мілл невдоволено відсахнувся.
— Добре, розумнику, чого ти хочеш?
Хлопчик задер голову, роздумуючи й розглядаючи небо.
— М-м-м... Хочу в кіно. На всі мультики й фільми, які там є.
— Гаразд, ми купимо тобі квитки, — пообіцяв Мілл. — Тільки виведи нас звідси.
— Е, ні. А раптом ви обдурите? Спочатку квитки, — він недбало вказав пальцем на масивну будівлю кінотеатру, що височіла неподалік.
— Добре, як скажеш, — крізь зуби процідив Мілл, і ми пішли просто за хлопчиськом.
— Який нахабний малий, — прошепотів Патрік.
— Я все чую! — долинуло спереду.
Він і справді був нестерпний, але залишався нашим єдиним порятунком у цьому дивному місці. Ми вже перейшли дорогу до кінотеатру, коли ззаду пролунав владний, різкий окрик:
— Річарде! Ти де?!
Хлопчик, який весело крокував попереду, різко завмер, втягнув голову в плечі й скривився.
— Річарде, маленький шибенику, негайно відгукнися, а не то я...
— Я тут, місіс Ешфорд!
Із переходу до нас піднімалася жінка в строгій чорній сукні й елегантному капелюшку.
— Скільки разів тобі було казано не відбиватися від групи?! А це ще хто?! — вона суворо окинула нас поглядом.
— Мем, — Емма спробувала заговорити якомога м'якше, — ми просто проходили повз і втрапили в цю... пастку. Можете нам допомогти?
— У яку ще пастку? Річарде, ти їх знаєш?!
— Ні... — хлопчик виглядав зовсім розгубленим.
— Навіть чути нічого не хочу! Бігом марш до решти, — відрізала жінка, і хлопчисько припустив униз сходами.
Ми поривалися піти за ним, але місіс Ешфорд, ким би вона не була, рішуче заступила нам шлях.
— Хто ви такі? — строго запитала вона.
— Ми загубилися, — швидко відповіла Емма. — Випадково забрели в це... місце.
— Як можна випадково забрести в просторову петлю?
— Мем, якщо чесно, ми взагалі не знаємо, що це таке.
Місіс Ешфорд здивовано втупилася в нас і схрестила руки на грудях.
— Я чекаю пояснень, міс...
— Емма Уайтлі. А це мої друзі: Мілл, Патрік і Джейк.
— Кетрін Ешфорд, — жінка коротко кивнула, не змінюючи своєї строгої пози.
— Дуже приємно. Ми просто гуляли з друзями містом і, здається, звернули не туди. Усе, чого ми зараз хочемо, — це вибратися звідси й повернутися додому.
Кетрін здивовано зсунула брови:
— З якої ви школи?
— Так з якої?! — зухвало вигукнув хлопчисько, висунувшись за її спиною.
— Річарде, до решти! Негайно! — крикнула вона, і той миттєво змішався з натовпом.
— З християнської школи імені святого Патріка, — відповіла Емма.
Суворість на обличчі Кетрін змінилася живою цікавістю:
— Як цікаво... І давно ви тут блукаєте?
— Уже кілька годин, мем.
— Добре, — більше вона не виглядала суворою, тепер говорила повільно, обдумуючи кожне слово. — Я допоможу вам вийти.
— Дякую, ви нас дуже виручите.
— Нема за що, але вам доведеться відповісти на кілька моїх питань, ви згодні? Кетрін, не чекаючи підтвердження, розвернулася й почала спускатися в перехід.
Емма спантеличено переглянулася з нами, але кивнула:
— Звісно, мем.
Ми рушили слідом. Унизу, на стіні проходу, виднівся круглий барельєф розміром із вікно: кам'яна жінка з піднятою рукою тримала троянду.
— Джульєтто, будьте ласкаві, відкрийтеся, — неголосно промовила Кетрін, звертаючись до каменю.
На мій подив, фігура раптом плавно перевела погляд на жінку й ледь помітно усміхнулася. Барельєф піддався й почав повільно йти всередину, наче важка стулка. Коли стіна розчинилася повністю, за нею виявився точно такий самий перехід.
— Ходімо, — Кетрін переступила через поріг у стіні.
Ми пішли за нею й опинилися по той бік проходу.
— Дивовижно... — тихо сказала Емма.
Кетрін лише ледь помітно всміхнулася й звернулася до зграйки дітей, які чекали на неї в новому переході:
— Ніхто більше не відстав?
— Ні! — хором відгукнулися ті.
— Добре, ходімо.
Дітлахи дружним строєм закрокували до виходу з переходу, і ми з місіс Ешфорд пішли за ними.
— То ви стверджуєте, що навчаєтеся в школі святого Патріка?
— Так, це так, мем, — підтвердила Емма.
— І раніше ви ніколи не бували в просторових петлях? — Кетрін крадькома кинула на неї швидкий погляд.
— Ні, мем.
— І як же ви забрели в цю?
Емма розгублено обернулася на нас.
— Ми не знаємо, мем. Ми просто йшли вулицею і в якийсь момент зрозуміли, що постійно повертаємося на одне й те саме місце.
— Ви навчаєтеся у звичайній школі, — Кетрін вимовила це ствердно.
— Так, у найзвичайнішій, мем. Хіба що заняття онлайн.
— Річарде, не відставайте від групи! — жінка суворо приструнила світловолосого хлопчика.
— Що ці чужаки тут роблять?! — не вгамовувався він.
— Це не чужаки, а наші гості, — вона на мить задумалася, перш ніж продовжити. — А вам, молодий чоловіче, точно варто повчитися манер.
Перспектива опинитися гостями в цієї жінки виглядала обнадійливо, однак думки про Кристину й Ліверпуль не давали спокою — ми безнадійно запізнювалися. Кетрін раптом пильно подивилася мені в очі, ніби змогла прочитати це занепокоєння на моєму обличчі.
— Ви кудись поспішаєте? — поцікавилася вона.
— Ні, мем, усе гаразд. Дякую за допомогу.
Зараз був явно не найкращий час заявляти про свої права. Місіс Ешфорд витягла нас із петлі, а Лора могла підстерігати за будь-яким рогом, тож сваритися з нашою єдиною захисницею було б щонайменше нерозумно.
— З вашого дозволу, я спершу відведу дітей до школи, а потім ми зазирнемо до моєї подруги Рози на чашку кави. Звісно, я пригощаю, — вона усміхнулася нам.
Ми проминули жвавий проспект, звернули на тиху вуличку й невдовзі заглибилися в мережу вузьких провулків. Нарешті перед нами виріс будинок — зовні він мало чим відрізнявся від сусідніх споруд, якщо не рахувати забитих дошками вікон і печатки на дверях. Напис свідчив: «Будівля під знесення. Аварійний стан. Вхід заборонено».
Місіс Ешфорд, зберігаючи повний спокій, витягла з кишені масивний ключ.
— Заходимо, — коротко скомандувала вона.
— Мем, при всій повазі, це не найкраща ідея, особливо для дітей, — Патрік із сумнівом скосив погляд на глибокі тріщини, що бігли фасадом.
— Запевняю вас, юначе, усе буде гаразд.
— Але тут же написано, що дім може завалитися будь-якої миті, — Мілл вказав на попереджувальну наклейку.
— Убік, боягузе, — кинув Річард, гордо проходячи повз.
— Запевняю вас, усе буде добре. Зараз ви самі переконаєтеся.
Ми й ще два десятки дітей насилу втиснулися в крихітний, запилений тамбур.
— Тіснувато тут, — буркнув Патрік, притиснутий до стіни.
— Терпи, — відгукнувся Річард, намагаючись не штовхатися.
— Тихо! — припинила розмови Кетрін.
Вона витягла з-під сукні тонку паличку й плавно змахнула нею.
— Porta Aperi.
Річард нетерпляче штовхнув внутрішні двері, і діти з веселим гамором посипалися всередину. За порогом не залишилося й сліду від пилу чи гнилих балок — нас зустрів просторий, залитий м'яким світлом вестибюль із дорогими меблями й лакованими дерев'яними сходами, що тікали на верхні поверхи.
— Де ми? — я остаточно отетерів від побаченого.
— У петлі. У зовсім іншій петлі, ніж та, в яку ви мали необережність втрапити раніше.
— А це місце...?
— Школа чарівництва імені Сьюзі Вестфілд.
Кетрін дочекалася, поки остання дитина зникне в глибині коридору, зачинила двері й глибоко, з полегшенням зітхнула, ніби скидала з плечей важкий тягар.
— Нарешті ми можемо поговорити в спокійній обстановці.
— Що це взагалі зараз було? — запитав Патрік, усе ще заворожено дивлячись на зачинені двері.
— Я відвела своїх підопічних на заняття, — незворушно відгукнулася місіс Ешфорд, виходячи на вулицю. — А тепер ходімо до Рози.
Ми вийшли назовні й завмерли на порозі. Лондон дивовижним чином «переодягнувся»: звичний гул моторів змінився мірним цокотом копит і дзвінкими вигуками вуличних торговців. Повз проходили чоловіки у високих циліндрах і дами в шурхотливих шовкових сукнях, а бруківкою пробігали босоногі хлопчаки в самих сорочках. Зник нав'язливий електричний шум, і саме повітря стало іншим — воно просочилося запахом вугільного диму й старого, прогрітого сонцем каменю.
— Місіс, де ми?
Кетрін обернулася й усміхнулася краєчком губ.
— Як я вже сказала — у петлі. У часовій петлі. Але не бійтеся, ви тут не застрягнете. Ходімо ж.
— Що це означає, петля? — наздоганяючи її, запитав я.
— Це повторюваний день або навіть година. Шматочок часу, розумієте?
Я кивнув. Я нічого не розумів, але боявся виглядати ще дурніше, якщо знову спитаю те саме.
Ми перетнули жваву вулицю й увійшли в затишне кутове кафе. Усередині було на диво тихо й спокійно, на підвіконнях у глиняних горщиках пишно цвіла герань, а в повітрі плив густий аромат свіжообсмажених кавових зерен. Над дверима мелодійно дзенькнув мідний дзвіночок, сповіщаючи про наш прихід.
— Добрий день, Розо, — Кетрін тепло усміхнулася дівчині, яка стояла за масивною дубовою стійкою, — приготуйте нам, будь ласка, п'ять порцій кави з молоком.
— Одну секунду, — відгукнулася та.
Навіть не відриваючи погляду від розгорнутої книги, вона ліниво змахнула тонкою паличкою. Важкі порцелянові чашки самі собою випливли на стійку, молоко слухняним струменем полилося з глечика — тут усе готувалося саме собою.
— Що за чортівня... — неголосно протягнув Патрік, хмурячись від подиву.
— Юначе, я попрошу вас надалі стежити за своїми висловами, — строго осадила його Кетрін.
— Так, мем. Вибачте.
За кілька секунд кава вже стояла на нашому столику. Ми заворожено дивилися на неї, боячись торкнутися. Першою взяла чашку Кетрін, потім — Емма.
— Ну ж бо, пийте. Чого ви чекаєте? — Кетрін лукаво усміхнулася, явно насолоджуючись нашим замішанням.
Мілл зробив кілька великих ковтків.
— Мем, вона просто чудова!
— Не дивно, — відгукнулася вона, — ці зерна тільки вчора доставили прямо з Бразилії.
— Це чудово, але все ж... Ця дівчина? — він запитально подивився на Розу. — Як вона це зробила?
— Що саме?
— Мем, посуд літав у повітрі! Це якийсь фокус?
Кетрін спокійно відпила з чашки, потім зняла витончений капелюшок і поклала його на сусідній стілець. Нашому погляду відкрилися її густе, непокірне чорне волосся. Здавалося, вона намагалася приборкати його, заплітаючи в коси, але пасма зовсім не слухалися й раз у раз вибивалися, кумедно стирчачи в різні боки.
— Вона чарівниця.
— А якби в цю саму мить із вулиці зайшов випадковий перехожий? — запитав Патрік.
— Не зайшов би. Ми перебуваємо в петлі, і вона зафіксована саме в той день, коли тут не було жодного стороннього відвідувача.
— А той барельєф у переході? Якби хтось збоку помітив, як кам'яна стіна раптом оживає й відкривається перед нами?
— Не помітив би. Перш ніж вийти до вас, я встановила бар'єр, який приховує нас від очей людей.
— Це до біса круто, — видихнув Патрік.
— Так, це до біса круто, — Кетрін задоволено всміхнулася. — То що за подругу ви так поспішаєте рятувати?
Ми одночасно грюкнули чашками об стіл. Ніхто з нас не говорив ні слова про мету нашої поїздки — і вже тим більше про порятунок Кристини. У голові одразу спалахнула думка: це Лора. Вона просто змінила подобу, заманила нас у пастку, а ця чудова кава — звичайна отрута.
Я крадькома глянув на дно своєї чашки, потім перевів погляд на друзів, відчуваючи, як серце починає несамовито калатати.
Кетрін дивилася на мене впритул, невідривно, і від цього погляду ставало не по собі. «Як можна було так безглуздо попастися?» — промайнуло в мене в голові.
— Ні, якби я була нею, я б обрала інший метод, — місіс Ешфорд задумливо подивилася на поверхню своєї чашки. — А не цей смачний передсмертний напій.
Я повільно, намагаючись не робити різких рухів, відсунув каву від себе.
— Місіс, як ви...?
— Я читаю ваші думки.
Ми переглянулися.
— О чорт, — ледь чутно прошепотів Патрік, бліднучи на очах.
Емма вже відкрила рота, збираючись щось запитати, але Кетрін випередила її, коротко кинувши:
— П'ятдесят сім.
— Так, це те число...
Кетрін продовжувала задумливо розглядати чашку.
— То що ж за подругу ви так відчайдушно поспішаєте рятувати? І з якої причини за вами полює Лора?
— Розумієте, мем... — почав було Мілл, намагаючись підібрати відповідні слова.
— Ні, юначе. Ви досвідчений брехун, я відчуваю це майже фізично, — вона вказала чайною ложкою в мій бік. — Я чекаю відповіді саме від вас.
Я мовчав. Брехати справді не мало жодного сенсу: якщо вона здатна читати думки, то напевно вже знає добру половину нашої історії.
— Якщо ви думаєте, що нас так просто залякати! — раптом вибухнув Патрік. — То чорта з два у вас це вийде!
Він різко схопився, із гуркотом перекинувши столик. Порцелянові чашки й столові прибори злетіли в повітря, розбризкуючи недопиту каву. Патрік уже схопився за стілець, збираючись жбурнути його в нашу співрозмовницю, але не встиг:
— Замри!
Час ніби зупинився. Усі предмети застигли в падінні, зависнувши в просторі в найхимерніших позах. Завмер і сам Патрік, застиглий у безглуздому, напруженому пориві. Роза все так само спокійно стояла за стійкою, лише кінчик її палички тепер був спрямований прямо на нашого друга.
— Мем, вам потрібна допомога? — рівним голосом запитала вона.
— Ні, — Кетрін навіть не поворухнулася, продовжуючи з тим самим інтересом розглядати свою чашку. — Дякую, Розо, я впораюся сама.
Дівчина ледь помітно повела рукою: перевернутий стіл, прибори й сам Патрік плавно, наче в уповільненій зйомці, повернулися на свої колишні місця. Патрік сидів, червоний як рак, і тільки важке, уривчасте дихання видавало його внутрішній стан.
— Юначе, мені щиро шкода, якщо моя поведінка здалася вам загрозливою, — м'яко промовила Кетрін. — Моє єдине бажання — допомогти вам. І дозвольте нагадати: саме я витягла вас із петлі, у якій ви могли залишитися назавжди.
— Патріку, зрозумій, у нас просто немає іншого вибору, — Емма сказала це тихо, не відриваючи напруженого погляду від Кетрін. — Скажіть, мем... ми справді можемо вам вірити?
— Ви вільні піти, якщо хочете, — кинула Кетрін і піднялася.
— Чудово. Бувайте! — Патрік тут же схопився, готовий покинути кафе.
— Кристина, — неголосно промовив я. — Її звати Кристина. Вона врятувала нас, і тепер ми хочемо допомогти їй... якщо це, звісно, ще можливо.
Кетрін повільно, майже неохоче опустилася назад на стілець. Патрік, трохи повагавшись, теж сів, хоча в його позі все ще виднілась готовність до втечі.
— Чим же вона вам так допомогла?
Я запнувся, відчуваючи, як усередині борються два протилежні почуття: відчайдушне бажання довіритися цій сильній жінці й інстинкт самозбереження, який буквально кричав, що відкриватися незнайомці небезпечно.
— Допомогла, та й усе! — Патрік знову заступився за мене. — До чого всі ці допити? Чого ви нависли над нами, як хмара над містом?
— Тоді йдіть, — Кетрін байдуже відкинулася в кріслі. — Раз ви не відчуваєте до мене ні краплі довіри, то і я, зізнатися, не бачу причин довіряти вам.
Вона незворушно пригубила каву.
— Але якщо ви й так читаєте наші думки, навіщо тоді питаєте? — подала голос Емма.
— Я не надто люблю зазирати в чужі голови без крайньої потреби. Це здається мені... трохи неправильним, — Кетрін на мить задумалася. — Куди приємніше й чесніше чути історію від самої людини.
— Добре, — я глибоко зітхнув, наважуючись на відвертість. — Моя тітка Лора — чаклунка з Ліверпуля, і вона хоче мене вбити. Ми довго наївно вважали, ніби вона хоче допомогти, але все обернулося катастрофою. Я навіть не до кінця розумію, у чому причина такої ненависті. Останні пів року я взагалі провів у якомусь дивному стані... був чимось на кшталт привида.
Усе могло закінчитися ще вчора ввечері, і тітка Лора напевно добилася б свого, якби не Кристина. Це маленька дівчинка, їй на вигляд років десять, вона вміє керувати світлячками, здається, їх називають люмінесами... Зрештою її потягло якесь моторошне створіння, яке виконує роль продавця в дуже дивному й жахливому магазині. Вам це про щось говорить?
— Ні, мені це ні про що не говорить. І, зізнатися, юначе, ви просто жахливий оповідач. Вам точно варто було б повчитися цьому мистецтву, — Кетрін скептично підняла брови, але в її очах уже не було колишньої холодності.
— Але я розповів вам чисту правду, мем...
— У найдрібніших деталях... юначе.
Кетрін відвела погляд, секунду роздумуючи.
— Гаразд, на автобус ви в будь-якому разі безнадійно запізнилися. Моя тітонька з чоловіком якраз збираються в Ліверпуль своїм фургоном, і я вважаю, що поїхати з ними для вас буде куди безпечніше, ніж добиратися самостійно.
— Дякую, ви й справді нам дуже допомогли, — з явним полегшенням видихнула Емма.
— Однак... — Кетрін задумливо провела пальцем по краю чашки. — Ця ваша Лора... вона ж доводиться вам рідною тіткою? По материнській лінії?
— Так, мем. Ви прочитали це в моїх думках?
Кетрін завагалась, крутячи чашку в руках.
— Ну... майже.
— Насправді місіс Ешфорд прочитала про це в ранковій газеті! — пролунав за її спиною дзвінкий, пронизаний пустощами дівочий голос.
Кетрін стражденно закотила очі й важко зітхнула, прикривши обличчя рукою.
— Мої підопічні напрочуд майстерно вміють залишатися непоміченими. Часом навіть я, попри весь свій досвід, перестаю помічати їхню присутність.
Просто за спинкою її стільця виявилася рудоволоса дівчина, на вигляд — наша ровесниця. Вона широко усміхнулася, показавши жменю задерикуватих веснянок, як у Патріка, і з молодецьким розмахом ляснула на стіл свіжий газетний аркуш.
— Саме так, мем! А газета, як відомо, брехати не стане, — переможно проголосила вона.
— Міс Івінн Нюстрем, — тон Кетрін небезпечно знизився, — ви підслуховували?
— Так, мем, саме це я й робила. І, зізнатися, ані крапельки про це не шкодую! — Івінн гордо підняла підборіддя, анітрохи не злякавшись суворого тону наставниці.
— Чому ви не в школі?
— Бо зараз канікули, мем. А залишатися там у такий час — смертна нудьга.
— І це привід підслуховувати чужі розмови?
— Я повторюся, мем: ані крапельки про це не шкодую, — з роззброювальною чесністю відгукнулася Івінн.
— Чому ж? — Кетрін зсунула брови. — Це щонайменше неввічливо.
— Бо я теж читала ту саму газету. І я знаю, хто цей хлопець.
— Твоя слава тебе випереджає, — ледь чутно прошепотів Патрік.
Кетрін остаточно видихнула, заплющила очі й на мить сховала обличчя в долонях.
— І я вирушаю з ними в Ліверпуль, — закінчила Івінн.
— Виключено! — різко промовила Кетрін. — Якщо помре він — мені байдуже, а от ви, міс Нюстрем, — моя підопічна.
З обличчя дівчини вперше сповзла усмішка.
— Але, мем, я швидше помру від нудьги тут, ніж у Ліверпулі!
— Ні, — твердо відрізала Кетрін.
Івінн хитро примружилася.
— А якщо всі дізнаються, що хлопець з газети тут?
— А якщо я заклею вам рот скотчем, міс Нюстрем? Тоді точно ніхто не дізнається.
Я не витримав:
— Що ще за газета?
— Можна я розповім? — бадьоро запитала дівчина.
— Ні, не можна.
— Але, мем, будь ласка, це ж так цікаво!
— Сядьте ближче, міс Нюстрем.
Та схопилася з місця й кулею помчала до нас, дорогою вправно підхопивши вільний стілець.
— Коротше! — швидко заговорила вона. — Уся твоя сім'я — це клан найсильніших темних магів. Усе почалося ще з твоїх дідуся й бабусі...
— Міс Нюстрем! — Кетрін різко перебила її й подивилася прямо в очі. — Вирушайте до себе.
— Але, мем...
— Негайно!
Івінн понуро піднялася й закрокувала до виходу.
— Я до вас ще зайду! — кинула їй услід Кетрін.
Двері зі звоном дзвіночків зачинилися.
— Мої дідусь і бабуся... що вона мала на увазі?
Кетрін лише застережливо підняла руку, закликаючи до тиші.
— Я схильна вважати що все написане в тій статті не більше ніж вигадками журналістів, охочих до сенсацій. І говорити про це я не маю бажання.
Вона дістала з-під складок сукні старий годинник і подивилася на нього.
— Нам пора. Ходімо, я проведу вас до моєї тітоньки, яка й відвезе вас до Ліверпуля.
Ми покинули затишне кафе й повернулися до «Дому чарівництва імені Сьюзі Вестфілд». Опинившись у тісному тамбурі, Кетрін знову підняла свою паличку й промовила закляття:
— Porta Claudatur!
За секунду простір навколо нас здригнувся, і ми знову опинилися на звичайній міській вулиці. Яскраві барви вікторіанського Лондона зникли: небо стало сірим і непривітним, а в обличчя вдарив сирий, пронизливий вітер, що приніс із собою дрібну паморозь.
Далі ми йшли в повній тиші — говорити не хотілося. Залишалося гидке відчуття недомовленості. Було очевидно, що Кетрін бачить нас наскрізь, читаючи наші страхи й таємниці, наче відкриту книгу, але сама вона навідріз відмовилася прояснити хоч щось про моє минуле чи моїх рідних. Поруч із нею ми почувалися зовсім беззбройними.
— Мем, якщо ви не хочете розповідати, що було в тій газеті... ми можемо почитати її самі? — з надією запитав я.
Вона знизала плечима.
— Можете, якщо знайдете. Стаття вийшла багато місяців тому.
— Чому ж ви її пам'ятаєте, якщо вважаєте вигадкою?
— Бо в нашому світі рідко трапляються гучні події. Але досить питань.
Ми зупинилися біля фасаду зовсім непримітного, потемнілого від часу будинку. Місіс Ешфорд уважно оглянула безлюдну вулицю, потім несподівано задерла голову вгору й на весь голос закричала:
— Тітонько Глоріє! Тітонько Глоріє!
Із цими словами вона з силою тричі вдарила важким набалдашником своєї парасолі по розтрісканому асфальту. Тієї ж секунди у вікні на п'ятому поверсі щось майнуло, і я похолов від жаху: звідти, просто з розчиненого вікна, вистрибнула невисока фігурка. Літня жінка на величезній швидкості, наче кинутий униз камінь, полетіла просто на нас.
— Убік! Бережіться! — несамовито вигукнув Патрік, намагаючись відштовхнути нас від небезпечного місця.
Ми в паніці відсахнулися до стіни, очікуючи неминучого удару, але замість нього на асфальт із гучним, заливистим реготом приземлилася та сама старенька бабця. Вона стала на дві ноги як ні в чому не бувало, ніби щойно здійснила звичайну прогулянку, а не стрибок із запаморочливої висоти.
— Кетрюсю! Племіннице! — проспівала вона деренчливим, але сповненим життя голосом.
Бабуся миттєво уклала Кетрін у міцні обійми й з ентузіазмом взялася розціловувати її в обидві щоки, зовсім не звертаючи уваги на наше заціпеніння.
— Як же рідко ти стала заходити!
— Тітонько, ми бачилися вранці.
— Відтоді минула ціла вічність! Мені стільки всього треба тобі розповісти...
Глорія закінчила обійматися й, примружившись, перевела погляд на нас.
— Це мої друзі, — представила нас Кетрін. — Підвезете їх до Ліверпуля? Ви ж із дядьком Глібом якраз збиралися туди вирушати.
— Звісно! — старенька розпливлася в широкій усмішці й рішуче рушила в наш бік, широко розкриваючи обійми.
Першим у її руки потрапив Патрік — він почервонів і витріщив очі.
— Обережніше, мем... прошу вас, — насилу прохрипів він.
— Та нічого з тобою не станеться, — відмахнулася вона.
Коли настала моя черга, я на собі відчув усю міць її гостинності. Сила, прихована в цій на вигляд крихкій жінці, була зовсім нехарактерною для її поважного віку — здавалося, мене стискають сталеві лещата.
Потім Глорія й Кетрін ще кілька хвилин про щось вкрадливо шепотілися, впівголоса обговорюючи справи, які явно не призначалися для наших вух.
Нарешті бабуся Глорія знову повернулася до нас, сяючи енергією:
— Ну що ж, мої дорогі, зачекайте мене тут. Ми виїжджаємо рівно за годину.
Із цими словами вона востаннє міцно обійняла племінницю й пружно стрибнула вгору. Ми заворожено спостерігали, як вона стрілою злетіла в повітря, без видимих зусиль долетіла до рівня п'ятого поверху й миттєво зникла в отворі розчиненого вікна.
— Нічого собі акробатика, — сказав ошелешений Патрік, потираючи боки. — Як їй узагалі вдається таке витворяти?
— Вона вміє так від народження, — відповіла Кетрін.
— І ви теж?
— Ні, я не вмію. Тільки вона.
Місіс Ешфорд дивилася на нас, не відводячи погляду.
— Гаразд, діти, тепер я вас залишаю. Будьте обережні. І якщо вам раптом знадобиться допомога — ви знаєте, де мене шукати.
— Дякуємо вам за все, мем, — неголосно відгукнулася Емма.
Постать Кетрін швидко почала віддалятися й невдовзі остаточно розчинилася в сірому серпанку безлюдних вулиць. Мілл ще якийсь час задумливо проводжав її поглядом, а потім раптом запитав:
— Ви ж пам'ятаєте, де її шукати?
— Ну, у тому будинку.
— А де той будинок?
Повисла тиша.
— Та й чорт із ним, самі впораємося, — бадьоро кинув Патрік.
— Так, — підтримала Емма.
— Так... — я підняв очі вгору. — Вона сказала за годину?
— Так... — Патрік почухав голову. — Що нам тут робити цілу годину? Запросили б на чай.
Ми всілися просто на холодні сходинки. Щоб хоч якось скоротати томливий час, Патрік із Міллом затіяли гру «бики й корови».
Рівно за годину, коли ми вже почали потроху мерзнути, спокій вулиці було грубо порушено.
З боку перехрестя, здіймаючи в повітря клапті сміття й брудні бризки, на скаженій швидкості увірвався пошарпаний білий мікроавтобус. Ми втиснулися в стіну, боячись потрапити під колеса цього безумного водія. Машина різко загальмувала просто перед нами. Вікно опустилося — всередині сиділа бабуся Глорія.
— А ось і ви! Жвавіше, залазьте всередину! — вона махнула нам рукою, і бічні двері мікроавтобуса з оглушливим гуркотом від'їхали вбік.
Поруч із нею в кабіні показалося суворе обличчя старого діда з навислими густими бровами й намертво затиснутою в зубах димною сигаретою.
— Ну чого розсілися?! — його голос розкотився, наче грім. — Швидко в машину, вам тут не вокзал!
Ми ледь устигли застрибнути всередину, як дверцята зачинилися.
Машина рвонула з місця так, що ми всією купою повалилися на підлогу порожнього салону.
— Обережніше там! — знову рявкнув дід.
— Глібе, тобі треба бути добрішим! — бабуся спробувала перекричати рев мотора.
— Ще чого!
— Вам не варто лежати на підлозі, тут є лавочки.
Ми підняли голови на знайомий голос. У дальньому кутку салону, загадково усміхаючись, сиділа Івінн.
Тим часом машину розгойдувало, як корабель у шторм: кидало з боку в бік і підкидало на кожній ямці. Так-сяк піднявшись, ми плюхнулися на подобу лавки поруч із дівчиною.
— Темнувато тут, — обурився Патрік, потираючи забиту об стінку потилицю.
— Нормально тут усе! Кому не подобається — можуть іти пішки! — долинуло з кабіни.
— Так, сер, вибачте! — вигукнув Патрік.
— Ні, не вибачу!
Бабуся Глорія щось м'яко відповіла діду, але за ревом мотора слів уже було не розібрати. Патрік повернувся до Івінн:
— Як ти тут опинилася?
— Прийшла ногами, звісно ж! — вона присунулася ближче до нього, хитро примружившись.
— Але ж твоя вчителька сказала тобі бути в школі.
— Вона директриса, — важливо заявила Івінн. — Та й узагалі: сказала те, сказала се — набридло! Хочу розвіятися. Тим паче зараз канікули, а нам далі, ніж кінець нашої вулиці, ходити не можна.
Нас ще раз підкинуло.
— А ти Джейк, так? — вона перевела свій чіпкий погляд на мене.
— Так, це я.
Ми потисли одне одному руки, і я, не гаючи часу, вирішив одразу перейти до справи:
— Що за історію ти хотіла розповісти там, у кафе?
— Про тебе і твою сім'ю писали в газетах.
— Ти читаєш газети? — недовірливо запитав Патрік.
— Так! Телевізорів у нас немає, а користуватися телефонами заборонено. Усю інформацію ми отримуємо з преси або від тих, хто приходить із зовнішнього світу.
Емма здивовано округлила очі:
— Вам заборонено користуватися телефонами?
— Вважається, що вони псують мізки. Так, принаймні, каже місіс Ешфорд.
Я нетерпляче подався вперед:
— Ти можеш згадати, що саме там було написано?
Вона нахмурилася й на мить замовкла, перебираючи в пам'яті подробиці подій, що сталися давним-давно.
— Мабуть, так... Давно це було, може, пів року тому. Там цілий сюжет для кіно вийшов: твої дідусь і бабуся були дуже сильними темними чарівниками. Вони практикували пересадку сердець одних магів іншим, щоб ті ставали сильнішими.
— А так... хіба можна?
— Технічно — так, але це карається смертю, — Івінн серйозно кивнула. — Так от, коли твоїй мамі виповнилося вісімнадцять, батьки вирішили зробити їй «подарунок» — вшити серце більш сильного мага, щоб вона поглинула його силу.
Машину знову підкинуло на вибоїні, і нас усіх різко підкинуло вгору.
— І все б нічого, ніхто б про це не дізнався, якби твоя мама не пішла проти сім'ї. Вона вважала їхні методи жахливими й намагалася відмовити батьків від цієї затії, але ті були непохитні й зрештою вирішили застосувати силу.
Івінн на секунду замовкла, ніби звіряючись із невидимим текстом у своїй голові.
— І що потім? — прошепотів Патрік.
— Я й розповідаю. Їй довелося звернутися до суду Саломеї — це наші місцеві стражі порядку. Твій батько тоді працював там у званні капітана, так вони й познайомилися. Під час затримання твої бабуся з дідусем убили кількох гвардійців і загинули самі. А сестра твоєї матері, та сама тітка Лора, стала свідком усієї цієї бійні й поклялася помститися. За кілька років їй це вдалося. Вона вбила твоїх батьків, тебе і ще кілька десятків саломейців. У нашому світі подібні трагедії трапляються рідко, тому галасу було дуже багато.
— Стривай, — перебив я. — Лора? Я думав, моїх батьків убила жінка в червоній хустці.
— У газеті про неї нічого не було, — Івінн знизала плечима. — Там писали тільки про Лору.
— А мої батьки... вони були чарівниками?
— Так, випускники нашої школи.
Івінн кивнула так спокійно, ніби йшлося про щось очевидне.
Я замовк.
До цієї миті батьки існували для мене уривками: мама, релігійна до мозку кісток; батько, вічно зайнятий роботою; переїзди, зачинений кабінет, дивні люди в чорних плащах, яких він називав колегами. Усе це здавалося частиною якогось чужого, незрозумілого дорослого життя. А тепер виходило, що вони не просто щось від мене приховували. Вони були частиною світу магії й намагалися вберегти мене від нього.
— А моя тітка?
— Ні, вона в нашій школі точно не навчалася. Її виховували інші темні маги, навчали заборонених заклять і практик, через що вона стала дуже небезпечною.
Патрік важко видихнув і привалився до спинки сидіння:
— І це саме до неї ми зараз їдемо?
— Так, саме до неї ви зараз і їдете. Ви відважні хлопці і дівчина!
— Та ні... — Патрік втиснувся в сидіння. — Ми зовсім не відважні хлопці і дівчина.
Емма, яка до цього уважно слухала, задумливо похитала головою:
— Усе це й справді звучить як вигадка або сценарій для кіно. Занадто нереально.
— Я й сама так думала, поки не підслухала вашу розмову в кафе.
— Але якщо все так, як ти кажеш... чому тоді я вижив?
Івінн лише невизначено знизала плечима:
— Це я мала б у тебе спитати.
— Якийсь час я взагалі був привидом...
Дівчина на мить задумалася, спрямувавши погляд у вікно на сірі, безликі будівлі, що проносилися повз.
— З подібним мені раніше стикатися не доводилося. Може, твої батьки змогли якось захистити тебе в останню мить? Вони ж теж були сильними чарівниками, одними з найкращих у своїй справі. Мабуть, про це варто розпитати місіс Ешфорд — вона знає абсолютно про все на світі. У газетах писали, що вони до останнього намагалися тебе сховати: постійно перевозили з місця на місце, тримали під охороною і врешті відправили до бабусі Луки.
— Якраз місіс Ешфорд і не виявила жодного бажання нам щось говорити, — невдоволено буркнув Мілл.
Я на секунду втратив дар мови. Значить, батьки не покинули мене, як сказала тітка Лора. Вони намагалися врятувати мене — від неї самої. У грудях щось болісно стиснулося, ніби хтось із силою смикнув за невидиму струну.
— Дякую, що розповіла, — тихо промовив я.
— Та нема за що, — Івінн із задоволеним виглядом відкинулася на спинку сидіння й злегка прикусила губу, явно пишаючись тим, яке враження справила її розповідь. — То який у нас план?
— Правду кажучи... у нас його немає, — несміливо зауважив Патрік.
— Як це — немає?
— Ну... ми здебільшого просто імпровізуємо.
— Так, — підтакнув Мілл, — імпровізація — наше все.
— Ви вже зустрічалися з нею раніше?
— Так! Ми надерли їй дупу! — Патрік раптом підбадьорився й заговорив упевнено. — Джейк використав свої навички, ну, ті, що в спадок передалися. Ну а я... — він глибоко вдихнув і випнув груди, — ну а я за допомогою палички...
— Ти брешеш, — перебила його Івінн.
— Ні, не брешу!
— Тоді дістань паличку й покажи щось.
Патрік на секунду завмер — явно не очікуючи, що його так швидко притиснуть до стінки.
— У тому нерівному бою я її втратив, такі справи.
— Та невже? — Івінн спритним рухом витягла паличку з рукава й простягнула йому. — На, тримай мою.
Патрік неохоче прийняв зброю, відчуваючи на собі наші вичікувальні погляди. Приречено зітхнувши й зібравши в кулак залишки гідності, він різко змахнув паличкою в повітрі й урочисто вигукнув:
— Макароно!
Потім він завмер із кам'яним обличчям, спрямувавши кінчик палички в порожнечу салону, ніби очікуючи негайного дива. Рівним рахунком нічого не сталося.
Ми переглянулися й мимоволі розсміялися, і навіть Івінн, попри всю свою серйозність, не змогла стримати короткого смішка.
— Чому саме «Макароно»? — поцікавилася Емма.
— Макаронів хочу, — Патрік знизав плечима й із гідністю повернув інструмент господині. — Гаразд, тримай, у тебе вона просто якась бракована.
Івінн усміхнулася, ховаючи паличку назад:
— Вона нормальна. Просто будь-який чарівник знає: паличка не служить нікому, крім свого господаря.
— Пф, — пирхнув Патрік, — я знав. Просто підіграти тобі хотів.
У цю мить із переднього сидіння обернулася бабуся Глорія.
— Хто хоче чаю з коньяком, мої дорогі?
— Мем, нам ще не можна коньяку, — промовила Івінн.
— Ах, точно! — вона підняла долоні до голови. — Тоді тільки чай...
Вона важко піднялася зі свого місця й, ледь помітно шаркаючи капцями, попрямувала до задньої частини фургона.
— Знаю, що хочете. На вулиці такий холод...
Вона мала рацію: після години під холодним дощем ми промерзли до кісток. Бабуся смикнула за шнурок, що звисав зі стелі. Тьмяна лампочка вихопила з темряви дивний агрегат, якого ми раніше не помічали.
Ця штука нагадувала старий ігровий автомат: вона вся переливалася різнокольоровими вогнями, пищала, а збоку стирчав масивний важіль. Глорія почала гарячково натискати на кнопки, щось бурмочучи собі під ніс.
— Вам допомогти? — неголосно гукнула її Івінн.
— О ні, люба, дякую, — відгукнулася бабуся, не обертаючись.
Івінн завзято підморгнула Патріку й ледь чутно прошепотіла:
— Дивись, що вмію.
Вона витягнула ліву руку вперед, а праву, зігнувши в лікті, занесла над головою, наче диригент перед вступом оркестру. На її передпліччях чітко проступили вени, обличчя напружилося від концентрації. Поділ довгої, важкої спідниці Глорії раптом здригнувся й почав повільно, сантиметр за сантиметром, повзти вгору, піддаючись невидимому потоку повітря. Івінн примружилася, докладаючи останніх зусиль, щоб утримати контроль.
Коли край важкої тканини піднявся трохи вище щиколоток, я відчув шок від побаченого: замість звичних людських ніг з-під подолу показалися справжні копита.
Івінн різко опустила руки, обриваючи магію, і поділ плавно опав, приховавши побачене.
— Бачив? — вона гордо задерла підборіддя.
Патрік сидів як укопаний, не в силах відвести ошелешений погляд від подолу бабусиної спідниці.
— Що це зараз було?..
— Я підняла поділ силою вітру.
— А що там... унизу?
— А-а, — протягнула Івінн, — у бабусі Глорії вони такі від народження. Її ноги. Через це вона так високо стрибає.
— Стривай... — Патрік раптом зблід і повільно повернувся до мене. — Джейку, це ж вона.
Я згадав. Чітко згадав ту фотографію бабусі з копитами з горища — згадав, як тримав її в руках, сидячи на темному й запиленому горищі.
У цю мить Глорія з силою смикнула важіль. Апарат застукотів, утробно зашипів, випускаючи струмінь пари, і вже за хвилину бабуся з привітним виглядом простягала нам чашки.
— Пригощайтеся! — вона променисто усміхнулася.
— Мем, — звернувся я до неї, — вам випадково не знайома моя мама? Її звати, її звати...
— Марта Ноченко, — допоміг мені Патрік.
— Так, звісно, я знала твою маму, — бадьоро відповіла старенька. — Хороша була дівчина, сильна чарівниця, найкраща на факультеті вирощування рослин і захисту від темних мистецтв. Але так трагічно загинула в такому молодому віці! Співчуваю тобі, співчуваю.
Із цими словами вона повернулася до діда Гліба.
Я залишився сидіти з чашкою в руках, не знаючи, що робити з цим новим шматочком минулого. Мама вчилася в школі чарівництва, її знала Глорія, її, можливо, знала й Кетрін. Хотілося вскочити, наздогнати стареньку й витрусити з неї все, що вона пам'ятає, але фургон труснуло на черговій вибоїні, і я залишився сидіти на місці.
Патрік обережно ковтнув чай, усе ще перебуваючи в стані шоку.
— Як це... з народження? А що лікарі кажуть?
— Бачиш, вона народилася кілька сотень років тому, — недбало кинула Івінн. — У ті суворі часи її одразу хотіли стратити, вважаючи породженням диявола. На щастя, помічниця лікаря виявилася таємною чарівницею: вона вчасно приспала всіх свідків, стерла їм пам'ять і надійно сховала маленьку Глорію. Їй дуже пощастило, подібні збіги — величезна рідкість.
— Цій старенькій кілька сотень років?! — здивувалася Емма.
— Так. У петлях часу люди не старіють. Але з часом вони втомлюються й виходять у звичайний світ, щоб постаріти й померти. Як вони, — Івінн кивнула на передні сидіння.
Патрік перевів погляд на дівчину:
— А ти... ти керувала вітром.
— Направляла, — м'яко виправила вона. — Навіть там, де його немає, я можу його створити. Казати «керувати» — це некоректно.
— Без палички?
— Так, без палички.
— Але як?
— Цього не можна навчитися, — Івінн знизала плечима. — Це моя особиста особливість. У кожного вона своя.
У цю мить мікроавтобус підкинуло на глибокій вибоїні так сильно, що Патрік буквально вилетів зі свого місця й із глухим стуком гепнувся на коліна. Тієї ж миті ми підхопили його під руки й допомогли залізти назад на лавку.
— Особливість... — повторив я. — Тобто вміння керувати вітром, копита, людина з дірою в голові — це все теж особливості?
— Так, усе правильно.
— Виходить, фотографії на горищі... — я запнувся, намагаючись зібрати думку. — Це був не фотошоп і не щось іще. Це був альбом маминої школи. А люди на знімках — ті, хто якось був із нею пов'язаний.
— Схоже на те, — кивнула Івінн. — Учні, викладачі, працівники школи... хто завгодно. Такі альбоми не завжди зберігають тільки випускників.
Я повільно видихнув. Горище, фотографії, мама, Глорія, Кетрін, школа чарівництва — усе раптом почало зв'язуватися між собою. Тільки я все ще не розумів як. У
голові одна за одною спливли старі фотографії з горища. Тепер я згадав їх усі, а не тільки бабусю з копитами: дівчину, яка тримала руку над свічкою; хлопчика, чия тінь дивилася не туди; людину з дірою в голові; й інші дивні обличчя з того запиленого альбому.
Патрік тим часом потирав забите коліно, але в його очах уже загорівся зовсім інший інтерес.
— І як дізнатися, яка в мене? — просопів він.
— Ніяк, інструкції немає. У когось вона проявляється від народження, як у Глорії, у когось — у ситуаціях, близьких до смерті. У деяких, як у мене, просто з часом. Але більшість людей так і проживають свої життя, навіть не здогадуючись, на що вони здатні.
— Але особливість є в усіх, так?
— Так.
Патрік на мить завмер, у його очах загорівся небезпечний вогник:
— А от чисто теоретично...
— Навіть не думай! — перебила його Івінн. — Не здумай створювати ситуації, близькі до смерті. Шанс, що особливість проявиться, менший за один відсоток. Решта дев'яносто дев'ять просто помирають.
— Гаразд-гаразд, — Патрік засмучено зітхнув.
На той час ми виїхали з міста, і машину нарешті перестало підкидати.
— А як ти виявила свою?
— Випадково, — Івінн сьорбнула чаю й відвела погляд. — Але я не хочу про це говорити. Є інші питання?
У нас була ціла тьма питань. Патрік присунувся до дівчини майже впритул:
— Кетрін сказала, що та будівля, де була група дітей... це Дім чарівництва імені Сьюзі Вестфілд?
— Так, правильно.
— Там навчають чарівництву?
— Ну... — Івінн задумалася на секунду. — Так, це щось на кшталт школи.
Патрік повільно перетравлював інформацію. Його очі округлялися все сильніше.
— Тобто ми зараз були в школі... Ну, знаєш, чарівництва. І там є директриса на ім'я Кетрін?
— Е-е... ну так. Найсправжнісінька школа чарівництва.
— І там навчаються діти... і ти?
— Так, усе правильно.
— ЩЕ РАЗ — ШКОЛА ЧАРІВНИЦТВА?! — Патрік зірвався на крик від захвату. — Я ХОЧУ ТАМ НАВЧАТИСЯ!
Івінн дзвінко розреготалася.
— Жарти вбік, я теж хочу! — підхопив Мілл. — Це що, Гоґвортс?
— Ні, — усміхнулася Івінн. — Це Дім імені Сьюзі Вестфілд. Він менший за Гоґвортс, але ні в чому йому не поступається.
У салоні на секунду повисла тиша.
— Ти жартуєш, — видавив я.
— Не жартую. Щоправда, наша будівля разів у двадцять менша.
— Зачекай... Гоґвортс реальний? І Гаррі Поттер теж?
— Так. Абсолютно.
Вона дивилася перед собою з такою незворушністю, що ми ніяк не могли зрозуміти: жартує вона чи говорить чисту правду.
— Гаразд, стривай, — Патрік подався вперед, вчепившись у край лавки. — Як стати чарівником?
— Ого, нескромне питання. Пам'ятаєш, я говорила тобі про особливості?
— Так. Твоє вміння направляти вітер або... копита бабусі Глорії.
— Правильно. Так от: людина, у якої не проявилася її особиста особливість, просто фізично не може стати чарівником. Як би сильно вона цього не хотіла. Тому спершу потрібно її знайти.
Патрік миттєво «здувся», наче проколота повітряна кулька, і безсило відкинувся на жорстку стінку фургона.
— Не засмучуйся. Колись вона проявиться, головне — не здаватися й шукати, — спробувала підбадьорити його Івінн, і додала трохи серйозніше: — До того ж кількість чарівників строго контролюється саломейцями.
— Ти вже згадувала про них... — я спробував вибудувати в голові чітку картину. — Ваші стражі порядку, так?
— Так, вони самі, — підтвердила Івінн. — А заодно — наймогутніша магічна організація в Англії. Вони контролюють буквально кожен подих будь-якого мага.
Вона зробила паузу, і її голос помітно похолодів, утративши недавню грайливість:
— За місцевими законами будь-хто, хто впустить звичайну людину в петлю часу або ризикне продемонструвати їй магію, негайно постане перед судом. Покарання там передбачені найсуворіші: від довічного ув'язнення в магічній в'язниці до смертної кари.
— Але зачекай... Кетрін же впустила нас.
— Кетрін занадто сильна, щоб вони посміли їй щось зробити, — Івінн задоволено всміхнулася й закинула руки за голову. — Кожен у школі мріє бути як вона.
— Гаразд, але ж ми тепер теж знаємо про магію. Що зроблять із нами?
— Цього я не знаю. Стеруть пам'ять, найімовірніше. Усім, крім тебе. Ти ж фактично був мертвий. Мабуть, тепер ти по праву вважаєшся частиною магічного світу.
— Ну нічого собі! — пирхнув Патрік. — Ми його з того світу витягли, нам пам'ять зітруть, а йому — всі плюшки!
— Щастить же комусь, — прицмокнула Емма.
Я не звертав уваги на їхні підколи.
— Може, ти пам'ятаєш щось іще про моїх батьків?
— Я чимало чула про твого батька. Він був дуже сильним магом і відомим мисливцем на темних чарівників. Але більше нічого, мені шкода.
— Може, воно й на краще, що ти його не пам'ятаєш, — тихо вставив Патрік, намагаючись підбадьорити мене.
— Не знаю... можливо.
Він не витримав і знову нахилився до Івінн:
— А що щодо палички? Де можна роздобути таку?
— Ніде. Її не можна просто піти й купити в крамниці. Паличку треба виготовити самому: треба піти в ліс, знайти там своє дерево, воно має саме «обрати» тебе, ніби відгукнутися на твою внутрішню силу.
— Угу. У магазині, значить, не купиш...
Він засовався на місці, не знаючи, куди подіти руки від надлишку питань:
— А ці петлі... чому ви в них живете? І яка різниця між тією, де ваша школа, і тією, в яку потрапили ми?
— Ми мешкаємо в часовій петлі, створеній місіс Ешфорд. Вона перезапускає її кожні двадцять чотири години, тому один і той самий день там повторюється безкінечно. Це зроблено для безпеки, щоб діти могли навчатися стільки, скільки потрібно, не боячись зовнішнього світу. Якщо випадкова людина побачить магію, день просто зациклиться, і завтра ніхто зі сторонніх про те, що сталося, не згадає. А те місце, де застрягли ви, — це просторова петля. Там ви були замкнені в просторі й не могли знайти вихід. Досвідчені чарівники знають лазівки, як покидати такі зони, але не ви. Найімовірніше, цю пастку поставила Лора, щоб упіймати вас.
Раптом Івінн різко напружилася й подалася вперед. Її голос став серйозним:
— Тепер моє питання. Ви бачили форсіарія?
Ми розгублено переглянулися, не розуміючи, про кого йдеться.
— Хто це?
— Ви згадували дівчинку, яка керує люмінесами. Це і є форсіарій. Ви її бачили?
— А, ти про Кристину, — відповів я. — Ну так, ми з нею спілкувалися. Маленька така дівчинка, дуже допитлива й дивна. А що?
Івінн нічого не відповіла й лише поглянула на дощату підлогу фургона, про щось напружено й зосереджено роздумуючи.
— Розумієте... форсіаріїв не зустрічали в нашому світі вже кілька сотень років. Ви точно впевнені, що це не були звичайні світлячки або нічні метелики?
— Та вже ж, ми здатні відрізнити світлячків від люмінесів, — важливо заявив Патрік.
— І вони співали, — тихо додала Емма.
— Захопливо...
— Що це означає? Їх не бачили сотні років, і ось вони тут. Що тепер? — запитав Патрік.
— Я не знаю. Знаю тільки, що людина, яка ними керує, могутня, як сам Бог.
— Кристина зовсім не виглядала такою, — заперечив я, згадуючи маленьку дівчинку.
— Можливо, це лише питання часу і її віку, — припустила Івінн. — І ви кажете, що її викрали?
— Так, її викрала Маргарет. Жінка з крамниці зі всякими моторошними товарами.
— Господиня магазину чорної магії?
— Так, — здивувався я. — Мабуть, це найточніший опис.
— Це дуже погано, — похмурніла Івінн.
— Чому?
— Що чому? — перепитала вона. — Ти ж бачив, чим вона торгує. Вона виріже у дитини серце, щоб забрати її силу, і виставить на продаж.
Повисла секундна тиша.
— Чорт... — Мілл першим порушив мовчання. — Виходить, Маргарет зовсім не збиралася допомагати ні їй, ні нам. Ми послужили живою наживкою, яка вивела її на слід Кристини.
— Найімовірніше, так і було, — підтвердила Івінн.
— Старе мерзотне створіння, — проворчав Патрік. — Схоже, це і була наша плата за книгу. Але, з іншого боку, якби не ця угода, Джейк був би мертвий. Життя за життя.
— Це несправедливо! — обурився я. — Мені не потрібне життя ціною життя іншої людини. Кристина не заслуговує смерті.
— Ніхто не заслуговує, — відрізала Івінн. — Ви ж хочете розшукати її, а не Лору, так?
— Так, — підтвердив я за всіх.
— Добре. У такому разі я знаю, де її шукати.
— Що? Але звідки? Ти ж навіть не бачила її.
Івінн лише самовдоволено всміхнулася.
— Довіртеся мені. У мене свої методи.
Їхали ми ще довго. Я відкинувся на спинку сидіння й почав слухати неквапливу розмову Патріка та Івінн. Він розпитував її про устрій цього нового для нас світу, і його, як людину науки, щиро вражало те, з якою легкістю магія порушує звичні закони фізики.
Він поки не поспішав ділитися своїми науковими знаннями з новою подругою: гіркий досвід давно навчив його, що оточенню це рідко буває цікаво. Однак Емма й Мілл слухали їхній діалог із непідробною увагою, не відриваючи погляду від оповідачки.
Івінн розповідала про особливості. Вона зробила особливий акцент на тому, що «керувати чимось» вона не хоче. Їй не подобалося саме це слово. Вона воліла казати «направляти вітер» — адже керувати його міццю неможливо, він всесильний. Наш друг сперечатися не став.
— А особливості в людей бувають найрізноманітніші, — продовжила вона. — У місіс Ешфорд, наприклад, украй рідкісний дар: вона вміє читати думки й вибудовувати часові петлі. У містера Роксола, їхнього вчителя із зіллєваріння, прямо зі спини ростуть величезні гілки дерев. Він уміє ними ворушити — вони квітнуть навесні й осипаються восени. Вони настільки громадні, що в нього часто виникають проблеми з тим, щоб увійти в деякі шкільні приміщення. Але як учитель він неповторний.
У місіс Нолінґс шкіра змінюється залежно від стихії, з якою вона вступає в діалог: іноді прозора, як вода, іноді мерехтить, як вогонь, а часом тріскається, як суха земля. Вона знає мову кожної стихії, і вони їй відповідають.
У містера Рольта, їхнього нічного сторожа, який стежить, щоб уночі всі спали, у голові величезна діра, і всі діти його страшенно бояться. Та й у самої Івінн він викликає легке тремтіння. Незрозуміло, як він із цим живе, але міркує, бачить і чує він не гірше за будь-кого з нас. Ймовірно, це був той самий сторож із фотографій.
Івінн неквапливо описувала будні навчання в Домі чарівництва. Виявилося, що приборкати магію з першої спроби вдається небагатьом, тому затримка на другий або третій рік тут вважалася справою цілком буденною. Предметів у Домі чарівництва було значно більше, ніж у звичних нам школах, і програма здавалася незмірно складнішою, через що саме поняття «термін навчання» просто було відсутнє.
— Можна вчитися хоч сорок років, хоч п'ятдесят, — спокійно пояснювала вона. — На допомогу приходять часові петлі.
— Нічого собі! — Патрік навіть рота привідкрив. — Це ж ціла вічність!
— Так, — Івінн посерйознішала. — Час у петлі дає свої плоди, але є й мінуси. Якщо застрягти в петлі надто надовго, можна просто зійти з розуму.
— І як довго ви можете там жити?
— По-різному. Двісті, триста років — не більше.
Вона зробила ковток чаю й так само незворушно продовжила:
— Буває, батьки вирішують, що якийсь предмет їхній дитині не знадобиться, і його просто викреслюють із програми семестру. Наприклад, мову каменів або мистецтво викликати дощ.
— Мову каменів? — перепитав Патрік.
— О, повір, вони ті ще балакуни. І їх можна зрозуміти. Уяви: ти лежиш на одному місці тисячоліттями й нічого не можеш робити. Єдине, що тобі залишається, — це говорити. От вони й навчилися обговорювати все на світі: хто проходив повз, які плітки вдалося підслухати... Іноді це вкрай корисна інформація. Можуть у деталях описати битву, яка була на цьому місці тисячу років тому.
— І скільки ти вже так навчаєшся?
— О, я навчаюся вже двадцять сім років, — гордо відповіла Івінн.
Патрік здивовано подивився на неї, намагаючись зіставити її юний вигляд із названим строком.
— Так зачекай, а тобі самій скільки років?
Емма відчутно ткнула його ліктем у бік, нагадуючи про правила пристойності, але Івінн лише безтурботно відмахнулася:
— Усе гаразд. Мені сорок три. У Дім Сьюзі Вестфілд я вступила шістнадцятирічною дівчиною і відтоді жодного разу не покидала його стін. До сьогоднішнього дня.
— Нічого собі... Але чому? Чому ти сиділа там безвилазно двадцять сім років?
— Не знаю. А навіщо мені виходити?
— Ну як же... Щоб знати, що відбувається у світі! Мати доступ до інформації.
— Підозрюю, що у вашому світі мало чого хорошого, — Івінн примружилася, вивчаючи його. — Скоріше навпаки.
— Я категорично не згоден! — випалив Патрік. — Так, у нашому світі вистачає бруду, але є й світлі сторони: медицина, яка рятує тисячі життів, доступні ліки, програми допомоги бідним країнам і тваринам... У нас є інтернет, зрештою! Світ не стоїть на місці, він невпинно крокує вперед.
Патрік обернувся до Мілла й Емми, які сиділи позаду, вони відповіли йому підбадьорливими кивками.
— Робити добрі справи — це не досягнення, а ваш прямий обов'язок, — спокійно парирувала Івінн. — Усе погане у вашому світі не виникло нізвідки, його створили ви самі. І мені, чесно кажучи, байдуже. Я живу у своєму світі, і він мені подобається. Якби в простих людей була магія — повір, ваших проблем стало б тільки більше.
— Ну а як же доступність знань? Інтернет? — Патрік не збирався здаватися. — У вас є хоч щось подібне?
— Ні. Я знаю, що це таке, але ніколи ним не користувалася. Якщо мені потрібні знання, я йду до бібліотеки або звертаюся до професорів.
— Але ти ж втрачаєш на це дорогоцінний час. Мережа — це найшвидший спосіб отримати відповідь на будь-яке питання.
— Місіс Ешфорд каже, що це так. Але ви, люди, використовуєте її не тільки для знань. Усе менше часу йде на навчання і все більше — на безглузді розваги.
— І що ж поганого в розвагах?
— Як мінімум те, що страждає твоя дофамінова система, поступово вбиваючи волю до дії. А як максимум... — Івінн на мить задумалася, і в її очах промайнула лукава іскра. — Ти не вмієш ось це.
Вона різким, відточеним рухом вихопила з рукава паличку й розсікла нею повітря просто перед собою.
— Leviterra! — голосно й чітко промовила вона, вказавши на хлопця.
Тієї ж секунди Патрік повільно, наче в уповільненій зйомці, відірвався від сидіння.
— А-а! — скрикнув він, у паніці вчепившись у спинку крісла. Його ноги й тулуб безпорадно зависли в повітрі. — Що відбувається?!
Емма, Мілл і я дружно розреготалися, дивлячись на його ошелешене обличчя.
— Не знаю, — єхидно відгукнулася Івінн. — Спитай у свого інтернету, розумнику.
— Будь ласка, поверни мене на місце! Більше ніякого інтернету, обіцяю!
— Добре. Gravitera!
Короткий змах палички — і Патрік із гуркотом рухнув на підлогу.
— Ти та ще заноза в дупі, — проворчав він, потираючи голову.
— Знаю, — Івінн відповіла йому задоволеною, майже переможною усмішкою.
Дорога продовжувала тягнутися безкінечно. Івінн, помітно виснажена після довгих розпитувань Патріка, замовкла, а кілометри, пройдені за день пішки, остаточно взяли своє — друзів одного за одним почало хилити в глибокий, важкий сон.
Я ж не міг перестати думати про батька й матір. Чи були вони справді такими великими магами, як твердила Івінн? Якщо так, то чого вони весь час тікали?
Усередині все сильніше розгорався конфлікт. Намагаючись зіставити розповіді Лори й Івінн, я розумів: тітка не в усьому брехала. Вона справді ховалася в коморі під час убивства її батьків, і саме тоді проявився її дар — бути невидимою.
У глибині душі я навіть співчував їй. Бачити, як у тебе на очах позбавляють життя найближчих людей, і усвідомлювати, що виною всьому рідна сестра... Втратити сім'ю в одну мить і залишитися сам на сам із цією оглушливою порожнечею — не дивно, що Лора озлобилася на весь світ і перенесла всю свою ненависть на того, кого вважала винним.
Однак що стосується моєї матері, мені й далі здавалося, що вона вчинила правильно. Її батьки торгували серцями інших магів, і неважко здогадатися, що за цим стояло — жорстокі вбивства тих самих магів. Вона знайшла в собі мужність пересилити почуття любові до них, те саме почуття, яке має бути в дітей до батьків, і видати їх правосуддю.
Цікаво, чи картала вона себе за те, що зробила? Адже, по суті, вона, як і Лора, втратила всіх близьких за один день.