Розділ 7

У передпокої пахло нафталіном і шкірою. Ми стояли в напівдрімоті, чекаючи на тітоньку Лору.
Вона металася з кімнати в кімнату й нервово шепотіла щось собі під ніс, ніби вела безкінечну, виснажливу суперечку сама з собою.
Коли вона нарешті заявила, що готова вирушати, ми вийшли з квартири й у непроглядній темряві під'їзду спустилися сходами на вулицю.
Прохолодний вітер пах рікою і близьким дощем.
— Що це? — першим зупинився Патрік, озираючись на всі боки. — Де ми?
— У Лондоні, звісно ж, — тітка Лора зміряла його поглядом.
— Та ні ж! Коли ми заходили в будинок, то обходили якийсь парк, а зараз...
Він безпорадно подивився перед собою.
— А зараз тут Темза, — закінчила за нього тітка.
— Це як?
— Ходімо, — Лора прицмокнула, повернула праворуч і закрокувала.
— Розумієш, Патріку, життя чаклунки сповнене небезпек і ризиків, нас постійно хочуть... як би це м'якше сказати... Убити. Нас постійно хочуть убити. У Середньовіччі нас винищували без жодної на те причини. І не просто вбивали — мучили, катували, вирізали цілі родини. Навіть якщо не було жодного доказу, що людина пов'язана з магією, вистачало одного слова священника, щоб усе її сімейство, від немовлят до глибоких старців, було приречене на смерть. Ти розумієш?
— Так, мем, — Патрік насилу ковтнув клубок, що застряг у горлі.
— Зараз таких людей стало значно менше, але ті, хто залишився, об'єдналися в спільноти й становлять не меншу загрозу, ніж фанатики минулого.
— Щось на кшталт таємних орденів або громад? — уточнив я.
— Називайте як хочете. Самі себе вони величають саломейцями. Але як на мене — це просто зграя маніяків, жорстоких убивць і покидьків, які не знають жалю.
Тітка Лора різко подивилася на темну гладінь річки, і на мить мені здалося, що перед її очима постають страшні картини з минулого.
— Більшість сучасних магів давно перестали займатися своїм ремеслом. Багато хто з них навіть не підозрює про свої здібності й живе найзвичайнішим, нічим не примітним життям. І раптом, якогось тихого п'ятничного вечора, до такого мага в дім вриваються п'ятеро саломейців, жорстоко розправляються з ним і його дружиною, поки їхня маленька донька, затамувавши подих, ховається в темній коморі.
— Це сталося з вами? — тихо запитала Емма.
— Так, хай їх чорти поберуть, це сталося зі мною. Саме тоді я й дізналася, хто я насправді. Знаєш, справжня сила часто прокидається тільки під страхом смерті. Слова самі полилися в мене з рота, я вимовила закляття, якого ніколи раніше не чула, і просто... зникла. Стала невидимою.
Лора гірко, надламано всміхнулася.
— За кілька днів мене знайшла тітонька Клара. Вона відчула недобре й вирішила навідати мою маму — свою єдину сестру. Тітка забрала мене до себе в Лондон і навчила всього, що знала сама. Відтоді я живу тільки однією метою: помститися за свою сім'ю.
Ми йшли слідом, вражені цією сповіддю. Нічне місто тепер здавалося ще більш чужим і небезпечним.
Я згадав розповідь Патріка: постійні переїзди, батьків, убитих без шуму й свідків, будинок бабусі, що згорів у день моєї смерті. Слово «саломейці» неприємно застрягло в голові. Може, за моєю сім'єю полювали такі самі люди?
— А щодо квартири, — Лора мигцем глянула на Патріка. — Це спеціальне закляття, яке дозволяє нам ховатися. Фіона користується ним постійно. Її квартира обмінюється місцями з іншою квартирою в іншому будинку в межах Лондона — так, щоб господарі тієї квартири не помітили підміни. Вона може робити це сотні разів на день, і її абсолютно неможливо відстежити або знайти. Хіба що ти теж чаклун.
— Дивовижно, — сказав Патрік.
На той час ми вже дісталися кладовища. Воно розтягнулося довгою похмурою смугою на цілий квартал: величезні надгробки ховалися під тінню старих дерев. Світло ліхтарів обривалося біля входу — невисокого паркану з висячим замком. Тітка наставила руку, щось прошепотіла, і замок із клацанням відкрився.
— Вау... — видихнув Патрік.
— Так. Ходімо.
Ми почали пробиратися в повній темряві серед кущів, дерев і старих могил.
— Джейку, ти бачиш інших привидів? — запитав Патрік, який ішов позаду мене.
— Ні, я взагалі ні чорта не бачу й не чую.
— Ми прийшли, — обірвала наші перешіптування Лора.
Ми завмерли навпроти невисокого надгробка. З холодного каменю на нас дивилися сухі написи: Джейк Ноченко, 7 квітня 2009 — 15 травня 2025.
— Що це за прізвище таке? — я вдивлявся в літери, які мали належати мені.
— Здається, твоє коріння зі Східної Європи... я точно не пам'ятаю, — відгукнулася тітка. — Пам'ятаю тільки, що ніби по батьківській лінії. А тепер усі відійдіть. Фіоно, допоможи мені. Джейку, стань навпроти могили.
Фіона підбігла до неї, опустилася на землю й почала щось креслити, розкладаючи в потрібному порядку камінці, мішечки й голову анаконди.
— Не збрехала ж, — шепнув Патрік, дивлячись на моторошні інгредієнти.
Коли Фіона закінчила, вона встала, важко, нервово зітхнула й завмерла, опустивши руки. Я зайняв своє місце обличчям до надгробка, розглядаючи власну фотографію.
— Моторошно до тремтіння, — долинуло з боку Мілла.
— Тиша, будь ласка! — голосно промовила тітка Лора. — Коли я почну, ніхто не має мене перебивати. Абсолютно ніхто. Ви можете бачити різні силуети, чути дивні звуки, але найголовніше — не тікайте й не розмовляйте. Ні пари з уст і жодного зайвого руху. Усе зрозуміли?
Друзі закивали, їхньому інтересу не було меж — утім, як і моєму.
— Добре, — тітка Лора глибоко вдихнула. — Ми починаємо.
Вони з Фіоною взялися шепотіти закляття. Спочатку нічого не відбувалося, але за п'ять хвилин я дещо помітив: звуки великого міста зникли. Зовсім. Ні гулу машин, ні далеких голосів, ні шелесту вітру. Залишився тільки цей шепіт. Мене почало затягувати в якийсь тягучий сон. «Напевно, це воно, — промайнуло у свідомості. — Зараз я просто отямлюся у своєму тілі. Знову стану живим».
Але наступної миті по шкірі пробігли мурахи. Моє тіло лежало там, за два метри під землею. Усвідомлення вдарило сильніше за струм: я прокинуся в могилі. Отямлюся в тісній труні, під товщею сирої землі — і одразу ж задихнуся. Це буде не воскресіння, а друга смерть, куди страшніша.
До горла підкотила нудота. Я не міг поворухнутися, не міг видати ні звуку. Транс повністю скував мене. Треба постаратися хоч якось сказати про це тітці Лорі, вона ж не хоче мене вбити?
Мій мозок міркував так швидко, як не міркував ніколи в житті. Я судомно намагався опиратися цьому й не заплющувати очі, розуміючи: якщо я зараз засну — то вже ніколи не прокинуся.
Одна частина мене почала твердити, що Лора знає, що робить, треба просто заспокоїтися й довіритися їй, але інша опиралася з усіх сил. Чому я не подумав про це раніше? Або чому ніхто з друзів не подумав про це — і не думає навіть зараз? Може, вона не хоче, щоб ми думали про це... Сумніви з кожною секундою все глибше вгризалися мені в голову.
Навіщо? Навіщо моїй тітці знадобилося мене вбивати?
Крізь вузьку щілину між повіками я побачив, як над могилою піднімається синій вогник. Що це? Крихітний люмінес? Що цей малюк тут забув?
— Ай, пече! — раптовий крик Патріка вирвав мене із заціпеніння.
З нелюдським зусиллям я змусив себе обернутися. Патрік вихопив із внутрішньої кишені куртки якийсь палаючий предмет і жбурнув його просто на магічні візерунки Фіони.
— Дурний хлопчисько, що ти наробив! — заверещала тітка Лора, і її голос зірвався на хрип.
— Вибачте, я... я не хотів... — виправдання застрягли в нього в горлі.
Ми всі втупилися в кинуту річ. Це була книга. Та сама книга, яку нам дала Маргарет. На обкладинці проступали палаючі літери, складаючись у два слова: «Лора Сатана».
Свідомість згасла.