Розділ 6

Сон не йшов. Ми лежали у великій кімнаті, зануреній у напівтемряву: я з Патріком влаштувалися на підлозі, а Емма й Мілл зайняли ліжка біля протилежних стін. Тиша ніби була створена для роздумів , наповнена шурхотами старого дому.
— Теж не спите? — шепіт Емми ледь прорізав темряву.
— М-г, — глухо відгукнувся Патрік.
— Я теж, — додав я.
— А ти взагалі спиш? Ну, в сенсі... тепер?
— Не знаю, вперше за весь час якось захотілося.
Емма перевернулася на бік і здригнулася, щільніше кутаючись у ковдру.
— Дивно все це... Я аж уся в передчутті. Навіть не уявляю, що ми будемо робити біля твоєї могили.
— А про що ви там шепотілися з Кристиною? — запитав Патрік.
— О, навіть не знаю, як пояснити... Вона показувала мені щось. Здається... чи то люміпесів, чи то люпітесів... люмінеси! Так, точно, люмінеси.
— І що це?
— Поняття не маю, — я знизав плечима. — Сині вогники, схожі на іскри або метеликів. Світяться дуже м'яко. Красиво, насправді.
Емма піднялася на ліктях:
— І що вони робили?
— Ну, вони спочатку літали по кімнаті, потім чіплялися за її руки, а вона махала ними, як крилами. Але коли зайшла Фіона, усе в секунду зникло.
— Відьми, — підсумувала Емма, — справжні відьми, а не просто ворожки.
— Я все більше в цьому переконуюся, — погодився я. — А ще... Я помітив це ще в поїзді: Лора купила всі потрібні інгредієнти. Але де вони? У поїзді при ній була тільки маленька чорна сумочка.
— Може, її сумочка як у книгах про Гаррі Поттера — з безкінечним дном? — припустив Патрік.
— Та хай їй грець! — злісним шепотом заговорив Мілл. — Вона була в до неможливості страшному магазині, щось там купувала. Джейку, ти взагалі-то привид, і вона знає, як тобі допомогти. Вона змусила типа в поїзді блювати, у неї сумочка з безкінечним дном, а її кузина розводить у себе вдома цих... люмінесів чи як їх там. Вона точно відьма. Її кузина — відьма, донька кузини — учениця відьми, і ми, між іншим, перебуваємо у справжнісінькій оселі відьом! І нам до біса пощастило, що вони вирішили нам допомогти, а не зварити з нас суп. А тепер, дорогенькі мої, дайте вже поспати, заради всього святого!
— У тебе була ціла година, щоб заснути! Чим ти займався? — огризнувся Патрік.
— Чим, чим... — передражнив Мілл, скорчивши пику. — Насолоджувався співом із сусідньої квартири, а тепер — вашим гомоном.
— Яким ще співом?
— Я ж сказав — із сусідньої квартири, — роздратовано повторив Мілл. — Через стіну.
— Але там не сусідня квартира, — Емма сіла на край ліжка. — Там кімната Кристини.
Усі замовкли. Вона обережно встала і, намагаючись не скрипіти половицями, притулилася вухом до стіни.
— Так, там... Безперечно, хтось співає. Але це не Кристина — це якийсь... хор.
— Може, музику слухає? — невпевнено Патрік.
— Ні, послухай сам. Звук ніби йде прямо зі стіни.
За секунду ми вже вчотирьох притискалися до холодних шпалер. Там і справді чувся спів — не зловісний й не веселий, а якийсь відсторонений. Хтось просто невимушено виводив мотив без слів.
— Дивно, — прошепотіла Емма. — Що це може бути?
— Слова вдається розібрати? — я намагався вловити хоч один знайомий звук.
Мілл роздратовано мотнув головою.
— Ні, я вже годину слухаю. Жодного слова не зрозумів, але мелодія не змінюється ні на ноту.
— Моторошно якось, — буркнув Патрік і поспішив відійти назад.
— Ні, не моторошно. Це ж кімната Кристини. Підемо й просто спитаємо.
Емма рішуче випросталася й обвела нас вичікувальним поглядом.
— Ні-і-і, — протягнув Патрік, повертаючись до свого спального місця. — Ми в гостях, у добрих людей. Нам сказано спати, значить спати. Я нікуди не піду.
— Підтримую, — тієї ж миті підхопив Мілл. — Співають і співають, мало які в них тут дивацтва. Нам-то що?
— Джейку?
Одна моя половина мозку твердила: «Погоджуйся», друга ж уже достатньо надивилася за останні дні й нікуди не хотіла йти.
— Я все одно піду, — твердо заявила Емма. — А друг-невидимка буде мені як ніколи доречним.
— Тут вони бачать мене у чарівних дзеркалах, — зам'явся я.
— У дзеркалах?
— У кожному дзеркалі цього дому видно мій силует.
— Ось як... — Емма нахмурилася, прикусивши губу. — Тоді залишайся.
— Ні, я з тобою. Просто постараюся в них не попадатися.
Ми вислизнули в темний коридор і навшпиньках рушили в потрібному напрямку, минаючи кухню. У цей час там, схилившись над масивною книгою і запустивши пальці в густе волосся, сиділа тітка Лора. Вона здавалася повністю поглинутою читанням.
— Читає посібник із воскресіння Джейків, — ледь чутно прошепотіла Емма.
— Для чайників, — додав я.
Тихенько хихикнувши, ми прослизнули далі й за мить були біля потрібних дверей. У коридорі стояла абсолютна тиша.
— Ніби тихо. Можеш зазирнути всередину? — Емма кивнула на ручку.
— Не впевнений, але спробую.
Я торкнувся ручки й почав повільно, по міліметру тягнути її вниз. Двері зрадницьки скрипнули й відчинилися, показавши нам сусідню кімнату. Кристина мирно спала, по-дитячому обійнявши подушку. Жодних пісень, жодних хорів — тільки рівне дихання дитини.
— Вона спить, — шепнув я, відсторонюючись.
— Упевнений?
— Сама подивися.
Емма обережно зазирнула до кімнати.
— І справді спить. Гаразд, зачиняй, а то розбудимо.
Ми опинилися в повній темряві коридору. Стало трохи ніяково, але я, звісно, не подав виду.
— Звідки ж тоді йшов звук? — голос Емми ледь вібрував у повітрі.
— Може, справді із сусідньої квартири — зверху або знизу. Просто тут така шумоізоляція, що здається, ніби це за стіною.
— Можливо. Ходімо назад, поки нікого не розбудили.
Ми навшпиньках рушили назад. Тітка Лора, як і раніше, сиділа на кухні, не ворухнувшись, наче статуя. Не встиг я зачинити за собою двері нашої кімнати, як врізався в Емму — вона різко зупинилася просто переді мною.
— Ну чого ти? — шепнув я.
— Дивись, — вона кивнула вперед.
На ліжку, витягнувшись у струнку, сиділи Патрік і Мілл. А під самою стелею, навколо лампочки, кружляли три яскраві люмінеси.
— Зачиніть. Двері, — не відриваючи погляду від вогників, прошепотів Патрік.
Я послухався й став поруч з Еммою.
— Джейку, це ті метелики, про яких ти розповідав? — запитав він.
— Так, це саме вони. Як вони тут опинилися?
— Щойно ви вийшли... ми з Міллом знову почули цей спів за стіною...
— Мг, — промимрив Мілл і кивнув.
— А потім він різко обірвався, і зі стіни по черзі вилетіли ось ці три метелики. Просто зі стіни! Злетіли вгору й кружляли під стелею до вашого приходу. До речі, що з Кристиною? Це вона співала?
— Ні, вона міцно спить.
— Чорт, до чого ж вони заворожують. Джейку, ти казав, їх було набагато, набагато більше?
— Так, це правда, сотні. Але я не знаю, де вони всі мешкають. Мабуть, як і ці, — у стіні.
Мене осяяло.
— Щільно засуньте штори! А я закладу щілину під дверима, щоб не надходило світло з коридору. Вони з'являються в повній темряві.
Я щільно підпер двері ковдрою, а друзі виконали вказівки зі шторами.
Щойно кімната занурилася в непроглядну темряву, наш трюк спрацював: ми побачили четвертий вогник, п'ятий, шостий... За хвилину вся кімната була переповнена синіми люмінесами. Вони чіплялися за наші руки, плуталися у волоссі Емми, сідали на веснянки Патріка. Ми розпливалися в усмішках і намагалися не розсміятися вголос.
— Джейку, що саме робила Кристина? — тихо запитала Емма, спостерігаючи, як синя іскра тремтить на її долоні.
— Вона співала пісню незрозумілою мовою і водила руками вгору-вниз.
— Таку, як співають вони?
Я прислухався: звук був ледь чутний, але за тонкою мелодією співу можна було зрозуміти, що це вона.
— Так, здається, це так.
— Тоді співай, — попросив Патрік.
— Ага, а ти махай руками.
— Облиште, я не танцюрист, — відмахнувся він.
— А я не співак, — ми обоє тихо хмикнули, продовжуючи спостерігати за магією, що наповнила нашу кімнату.
— Джейку... — Емма подалася вперед, не зводячи з мене очей, — здається, я тебе бачу.
Метелики обліпили мене так щільно, що в абсолютній темряві чітко проявилися контури мого тіла. Це виглядало фантастично — я ніби був цілком витканий із мерехтливих зірок. Люмінеси ще хвилин десять кружляли навколо, танцюючи на стелі, а потім раптом зникли, наче розчинилися в повітрі.
— І що це було? — запитав Мілл.
— Може, просто вирішили привітатися? — припустив я.
— Можливо, — задумливо промовила Емма, сідаючи на ліжко. — Дивовижне місце. Треба буде розпитати про них Кристину.
— Чому саме її, а не Фіону?
— Бо Фіона навряд чи скаже нам усю правду. А з Кристиною ти вже налагодив контакт.
— Добре, — у цьому була своя логіка. Я вирішив, що обов'язково дочекаюся слушного моменту для розмови.
— Що ж, народ, — Мілл солодко потягнувся, — після такого справді буде важко заснути, але я зможу. Мені здається, це не перше дивовижне, що ми побачимо цієї ночі.
Ми всі вляглися на свої місця.
Втома довгого дня нарешті взяла своє, тиша наповнилася рівним диханням, і мої очі заплющилися самі собою.