Розділ 4

Привокзальне кафе пустувало. Раніше тут часто товпилися безхатьки, але тепер поліція ганяла всіх без розбору. Мокрі й змерзлі, ми ввалилися всередину й всілися в найдальший кут.
Мілл приніс усім по паперовому стаканчику солодкого чаю з автомата. Вони мовчки сьорбали цю суміш води з чимось невідомим, задумливо дивлячись на стіл. Чай був гидкуватий, але хоч трохи зігрівав.
Шок від побаченого в підвалі не минав. Те, що сталося, легко можна було б списати на колективну галюцинацію або крайню втому, якби не підручник, що лежав перед Патріком, — беззаперечний доказ того, що нам нічого не привиділося.
— Хочу стати шаманкою, як твоя тітка, — раптом порушив тишу Мілл.
— Що? — я отетерів. — Навіщо?
— Ну, знаєш... Бачити майбутнє, воскрешати мертвих Джейків, відвідувати дивні магазини.
— Дурна затія, — відрізала Емма. — Та бабця чітко дала зрозуміти: у всього є своя ціна.
Патрік обхопив голову руками й нервово скуйовдив волосся.
— Жах, я був упевнений, що нам кінець. «Ви підете, коли я захочу!» — він спробував перекривити її хрипкий голос. — А в банках... ви бачили, що в неї в банках? Там же були діти!
— Тсс, — шикнув Мілл, тривожно озираючи зал.
Поодинокі відвідувачі навіть не підняли голів, цілком занурені у свої телефони.
— Це були не діти, — пошепки продовжив він. — Де ти бачив немовлят із шістьма ногами? Або з густою шерстю?
— Ніде. А де ти бачив зникаючі магазини? — Патрік докірливо подивився на нього. — Вони щось із ними роблять... Закупорюють у банки й продають як товар.
— Хто «вони»?
— Не знаю. Хтось же допомагає їй з усім цим.
— Голови, — вставив я. — Мене найбільше налякали саме голови. Їх було надто багато, і ці застиглі обличчя...
— Голови можна дістати на кладовищі, — пробурмотів Патрік, — але така кількість дітей у банках...
Емма підняла очі, в яких читався не тільки страх, а й наростаюча підозра.
— Джейку, що твоя тітка могла робити в такому місці? Вона казала про кров теляти й голову анаконди, але раптом це було не все?
— Я... не знаю.
— Шкода... — Патрік із надією скосив погляд на Мілла. — Може, варто ще раз розпитати твою сестру?
— Так і що ти спитаєш? Чи не траплялося їй на очі немовля в банці?
— Твоя правда... Чорт, навіть звучить дурнувато.
Дзвін дзвіночка над вхідними дверима обірвав нашу розмову. У дверях з'явився знайомий силует: довгий чорний плащ і химерний капелюх, прикрашений пір'ям. Тітка Лора була вірна своєму стилю.
— О, ви вже тут! — голосно, на все кафе проголосила вона, привертаючи до нас непотрібну увагу. — Прекрасно! Що раніше виїдемо, то швидше приїдемо!
— Поїзди ж ходять за розкладом? Ні? — Мілл нахилився до нас, ледь ворушачи губами.
— Саме за розкладом, мій дорогий. Якщо тільки його не посунути!
Тітка обдарувала його швидкою усмішкою й змовницьки підморгнула, від чого Мілл одразу почервонів.
Вона вже стояла біля стійки, постукуючи пальцями по стільниці:
— Мені каву, чорну каву, без вершків, без цукру — чорну, чисту каву. І швидше, будь ласка, я катастрофічно запізнююсь.
Продавчиня ліниво підняла очі на порушницю своєї сонної ідилії, всім виглядом демонструючи абсолютну, крижану байдужість. За день вона бачила сотні таких людей — поспішливих, крикливих і підкреслено ділових, але їхня метушня її зовсім не стосувалася.
Вона ліниво чмокнула жуйкою, навмисно розтягуючи слова:
— Два-а п'я-яятдеся-ят.
Тітка мовчки вклала купюру в її долоню, не зводячи з жінки колючого, пронизливого погляду.
— Решти не треба.
Кавомашина натужно зашипіла. Обернувшись до нас, вона відразу помітила книгу в руках Патріка. Обличчя її похолоднішало.
— У тебе не було цієї книги.
— Я купив її в крамниці неподалік, — випалив він, намагаючись виглядати природно. — Давно шукав, якраз для екзаменів знадобиться.
— У крамниці, кажеш?
— Так, саме так, мем.
Тітка зміряла його коротким, пильним поглядом, ніби зважувала правдивість його слів на невидимих терезах, але розвивати тему не стала.
— Добре. Час.
Вона підхопила стакан і рвонула до виходу, на ходу розплескуючи гарячий напій.
— Ну! Чого розсілися? Швидше, швидше! — долинуло вже з порога.
Ми зірвалися з місць. Патрік, намагаючись на бігу допити свій чай, не розрахував рух і перекинув залишки прямо собі на куртку.
⸻
У вагоні поїзда ми розсілися по своїх місцях одне навпроти одного. Я зайняв місце біля проходу: після візиту до дивного магазину перебувати поруч із тіткою було не по собі. У голові нав'язливо крутилося одне і те саме питання: що вона купила, і якщо купила, то де всі ці «товари»? Сумочка й тонке пальто — от і весь її багаж. Не могла ж вона розпхати по кишенях голови й банки?
— Отже, діти, — тітка відпила ковток кави й задумливо подивилася у вікно на платформи, що проносилися повз. — У Лондоні насамперед ідемо до моєї кузини, мені потрібна буде її допомога, а потім — на кладовище. До могили Джейка краще підійти вночі, зайві свідки нам ні до чого.
— Як саме ви збираєтеся його воскрешати? — подав голос Патрік.
Лора обережно оглянула вагон і помітно понизила тон:
— Вам майже нічого робити не доведеться. Стійте осторонь і стежте, щоб ніхто мені не заважав. Я накреслю алограму біля надгробка й прочитаю закляття. Джейку, ти маєш бути поруч зі мною. У якийсь момент ти просто заснеш, а прокинешся вже у своєму тілі. Вам усе ясно?
Друзі недовірливо насупилися, переварюючи почуте.
— Якось усе звучить підозріло просто, — здивувався Патрік. — Невже воскрешати мерців завжди було так легко?
— Я не воскрешаю мерця у звичному сенсі цього слова. Я лише возз'єдную людину з її душею.
— А, ну тепер зрозуміло, — Патрік схвально кивнув, але відразу знову насупився. — Ні... не зрозуміло. Це ж, по суті, і є воскресіння.
— Ні, милий. Одна справа, коли душа все ще тут і сама прагне повернутися у своє тіло, і зовсім інша — коли тіла не існує або душа вже остаточно пішла в потойбічний світ.
— Угу, добре... А вам уже доводилося робити щось подібне раніше?
— Хм... ні, — Лора на мить замовкла, вивуджуючи з пам'яті старі спогади. — Але одного разу мені довелося ловити душу, яка жила в підвалі старого покинутого будинку. І що ти думаєш? Вона намагалася задушити кожного, хто переступав поріг.
— І як ви вчинили?
— Закупорила її в банку. А що мені ще залишалося? — вона втомлено потерла очі. — Напевно, це було жорстоке рішення: сидіти в тісній банці до скону віків... або поки хтось не здогадається тебе випустити.
Патрік помітно оживився, подавшись уперед:
— Тобто вона там як джин? Ця банка зараз у вас?
— Так, лежить десь у квартирі. Але я б не поспішала з висновками, що це джин, як у казках: такі джини виконують бажання, а цей уб'є тебе тієї ж секунди, щойно ти його випустиш.
Патрік нервово ковтнув, збираючись ще щось запитати, але його слова заглушив різкий грюкіт дверей між вагонами.
Усередину зайшов старий дядько із пишними вусами, у потертому форменому піджаку й із великим животом. Він повільно крокував між сидіннями, перевіряючи у пасажирів квитки й кидаючи зверхні погляди, коли хтось шукав свій квиток довше двох секунд. Він нервово зітхав, раз у раз здіймаючи брови, ніби питав виразом свого обличчя: «Чому всі навколо такі ідіоти, а я такий, найрозумніший?»
— Ваші квитки, — процідив він біля нас, не приховуючи своєї неприязні.
Тітка Лора поставила каву на столик і почала зосереджено копатися в сумочці. Вивудивши чотири зім'яті листки, вона простягнула їх йому.
Вусатий кондуктор навіть не торкнувся їх, лише гидливо примружився:
— Ви сіли не в той вагон. Це перший клас, ваші місця у другому. Жвавіше пересаджуйтеся.
— Але, сер... — тітка зазирнула в квитки. — Тут же вказано...
— Швидше. Ви мене затримуєте, — перебив він, склавши руки на животі.
— Так, але...
— Що «але»?
Тітка Лора різко підняла голову, і в її голосі вперше за день прозвучав метал:
— Чорт тебе забирай!
Вона ледь не тицьнула квитками йому в обличчя.
— Глянь ще раз! І не смій мене перебивати! Тут вказані саме цей вагон і ці місця!
Кондуктор смикнувся від несподіванки й неохоче прийняв папірці, на його обличчі повільно проступило замішання, яке змінилося ніяковістю.
— Що ж... так... — він відсторонено повернув квитки й, не дивлячись на нас, закрокував далі.
— Він навіть не вибачиться? — прошепотіла Емма, проводжаючи його поглядом.
— А цього й не треба, — відрізала тітка.
Вона втупилася йому в спину, і її губи заворушилися в беззвучному, стрімкому шепоті. За кілька секунд кондуктор завмер посеред вагона, ніби наштовхнувся на невидиму стіну. Пасажирка поруч простягала йому свій квиток, але він її наче не помічав.
— Сер, з вами все гаразд? — запитала жінка.
Вусань мовчав. Його обличчя поблідло, він судомно схопився за живіт і, глухо видавивши коротке «вибачте», кинувся до тамбура. У поспіху він зачепився за чиюсь сумку й із сильним гуркотом гепнувся на підлогу. Його одразу вирвало. Спроба підвестися не увінчалася успіхом: зробивши невпевнений крок, він послизнувся у власній калюжі й знову гепнувся на килимову доріжку. І знову його вирвало.
— Що це таке?! — заверещала літня дама в пишному костюмі, гидливо струшуючи рукав. — Забирайся, мерзотнику!
Затискаючи рот обома руками, нещасний кондуктор зник за дверима тамбура. Ми ледь стримували тріумфальний сміх — справедливість, хай і в такій формі, взяла верх.
— Мем, як ви це зробили? — запитала вражена Емма.
— Старе добре закляття розладу шлунка. Нічого надприродного.
— Навчите мене?
Тітка Лора невизначено знизала плечима:
— Розумієш, чаклунству навчають або з раннього дитинства, або коли в людини є особлива душевна схильність до нього. Розумієш?
Емма нахмурилася, ухильна відповідь їй явно не сподобалася.
— Може, колись заїдеш до мене, і ми подивимося, на що ти здатна, — додала тітка, щоб трохи її втішити, на що Емма задоволено кивнула.
— А ми? — тієї ж миті вклинився Патрік. — Нам із Міллом теж можна?
Тітка Лора обдарувала його холодним, оцінювальним поглядом і нахилилася до самого його обличчя:
— Хлопчику, ніхто не любить вискочок. Ти знав про це?
Патрік миттєво знітився й лише щось нерозбірливо буркнув у відповідь, втупившись у стіл.
«Ну й жінка», — захопився я.
Раніше магія не була варта в моїх очах і ламаного гроша. Екстрасенси з телевізора завжди здавалися звичайними шарлатанами, які цинічно наживаються на чужому горі. Схема їхньої роботи бачилася мені до смішного простою, наприклад: знайти невтішну матір, яка втратила дитину, заздалегідь витягнути із соцмереж деталі про неї — у куртці якого кольору був зниклий або про його хобі грати на скрипці, поставити камеру, посадити горе-екстрасенса, поруч матір, і почати виставу.
«Бачу, бачу червону курточку... чую, чую звуки скрипки...»
Дивлячись на їхні картинно-таємничі обличчя в ефірі, я відчував лише огиду до того, як легко вони грають на надії зневіреної людини.
Але зараз переді мною була тітка Лора. Вона щойно, не встаючи з місця, змусила людину вивернутися навиворіт, і навряд чи перед цим у них була таємна вечеря. Та й узагалі — я привид! І зараз єдина моя надія на порятунок — саме ця чаклунка.
Поїзд мірно погойдувало на стиках рейок. За вікном понуро забарабанив дощ. За годину друзі заснули, і тітка Лора теж прикрила очі, хоча я помічав, як кожні десять хвилин вона крадькома оглядає вагон. Попри напускну строгість, у кожному її русі відчувалася мовчазна, майже материнська опіка.
⸻
Я не міг забутися сном, провалюючись у дивний, в'язкий пограничний стан. Намагався вивудити з пам'яті хоч щось про минуле, але марно. Батьки, бабуся Лука, фотографії, жінка в червоній хустці — усе це тепер існувало тільки в чужих розповідях, ніби йшлося не про мене, а про якогось іншого Джейка.
Друзі спали навпроти, виснажені дорогою, дощем і всім, що встигло з нами статися. Мілл з'їхав плечем до вікна, Емма закуталася у свій шарф, а Патрік незграбно закинув голову й час від часу тихо похропував. У них було щось до болю звичайне й безглузде, недоречно спокійне на тлі всього цього жахіття.
Я мимоволі усміхнувся й відвернувся до вікна, намагаючись не думати про те, що принесе завтрашній день.