Розділ 3

— Може, простежимо за нею? — запропонував Патрік.
Емма, що нерухомо стояла поруч, підняла брови.
— Навіщо це?
— Не подобається вона мені. Якесь нехороше передчуття. Де вона збирається дістати голову анаконди й кров теляти?
Якщо з другим інгредієнтом усе було більш-менш зрозуміло, то перший викликав серйозні сумніви.
— І які ще інгредієнти їй потрібні?
Ми сховалися від сильної зливи під маленьким дашком магазину іграшок. Небо остаточно затягнуло похмурими хмарами, порожні вітрини магазинів і сірі фасади високих будинків створювали гнітюче відчуття, ніби місто раптом вимерло в очікуванні бомбардування.
— Голосуємо, — запропонував Мілл. — Хто за те, щоб піти за нею?
Він і Патрік одразу підняли руки.
— Я теж за, — вставив я. — Зрештою, вона моя тітка, і нічого страшного не станеться, якщо ми просто приглянемо за нею.
Емма зітхнула й натягнула капюшон якомога глибше на голову.
— Що ж, троє проти одного. Ходімо швидше, поки вона не відійшла далеко.
Тітка Лора залишила нас усього п'ять хвилин тому — на квартал південніше від того місця, де ми стояли. Перед тим як піти, вона наполегливо веліла бути на вокзалі рівно о шостій вечора.
Ми кинулися назад, але, звісно, запізнилися: перехрестя було порожнім. Дощ стіною застилав вулиці, хмари висіли так низько, ніби сутінки настали на кілька годин раніше. Ми металися від одного рогу до іншого, намагаючись розгледіти в сірій пелені хоч чийсь силует.
Першою її помітила Емма. Жінка швидко крокувала під парасолею, розбризкуючи воду під ногами.
— Он вона!
Ми наздогнали її й почали переслідувати, намагаючись триматися на безпечній відстані. Шпигуни з нас, чесно кажучи, виявилися нікудишні, і все виглядало як у поганому детективі: ми то відставали, то наближалися, то намагалися ховатися за деревами, до того ж усі почувалися ніяково під здивованими поглядами рідкісних перехожих.
— Шерлок Холмс, побачивши наші маневри, мабуть, сам би викликав поліцію,— невдоволено висловився Мілл під час чергової перебіжки між припаркованими машинами.
— Чорт, ну й злива, — бурчав Патрік, витираючи обличчя рукавом. — Куди її несе в таку погоду? Чому було просто не поїхати на таксі?
Друзі промокли наскрізь — я бачив, як у них ціпеніють пальці й цокотять зуби, і мені стало так їх шкода, що я навіть засумнівався, чи варто було взагалі починати це все. Та раптом силует пірнув у вузький провулок. Ми пришвидшилися, вилетіли з-за рогу й зупинилися: там нікого не було.
— Вона б не встигла так швидко дійти до кінця цього провулка, надто далеко, — Мілл розгублено завмер на місці.
— Точно, — погодився Патрік. — Значить, вона зайшла в одні з цих дверей.
Провулок виявився таким вузьким, що сюди насилу протиснувся б автомобіль. Ми поспіхом пробігли його до самого кінця, марно виглядаючи хоч якусь вивіску магазину або щось віддалено на неї схоже, але всі двері, що траплялися нам на шляху, були наглухо замкнені; за ними, здавалося, ховалися лише непривітні чорні виходи з житлових будинків.
Під ногами валялася стара, розламана навпіл табличка, яка колись сповіщала нехитре: «Дешеве пиво». Ми тричі обійшли це місце, зазираючи в кожен темний кут, але результат залишався тим самим.
— Безглуздо, — видихнула Емма.
— Не могла ж вона просто випаруватися, — Патрік роздратовано копнув якесь сміття.
Одна з дверей тихенько скрипнула, прорізаючи шум зливи. Зсередини на мокрий асфальт лягла вузька смужка жовтого світла, а разом із нею назовні донісся дивний металевий лязкіт.
Друзі єдиним поривом кинулися за найближчий сміттєвий бак, ледь не послизнувшись на брудному асфальті, а я, пам'ятаючи про свою невидимість, залишився стояти на місці. З підвалу, який, імовірно, і служив тим самим «магазином», вийшла не хто інша, як моя тітка. Вона крадькома оглянула вулицю, розкрила парасолю й швидко прискорила ходу. Щойно її силует зник за рогом, друзі обережно вибралися зі свого сховку.
— Мені здається, там усередині горіло тьмяне світло, — невпевнено промовив я, вдивляючись у дверну щілину.
— Це такий магазин? — запитав Мілл.
— Я зайду першим, раз мене все одно не видно. Ви рухайтеся слідом, щойно я подам знак. Добре?
Патрік обхопив себе руками, намагаючись угамувати тремтіння.
— Так, тільки давай швидше. Привиди не мерзнуть, а от ми — так.
Я наблизився до дверей і завмер, намагаючись прислухатися й упіймати хоч якийсь звук. Але в такий дощ це було безглуздо.
Довелося йти наосліп. Я потягнув двері на себе й обережно ступив у сиру, затхлу напівтемряву. У ніс ударив різкий запах плісняви, перемішаний з незрозумілим смородом. У глибині підвалу, за порожнім дверним отвором, заблимало тьмяне жовтувате світло.
Я обернувся до дверей і тихо постукав по одвірку — три короткі удари.
Друзі ввалилися всередину, важко дихаючи й струшуючи воду з курток. Радість від того, що над головою більше не капає, тривала секунду: у сусідній кімнаті щось глухо стукнуло. Ми завмерли.
— Бачив, що там? — ледь чутно запитав Мілл.
— Ні. Чекайте тут.
Стук повторився. Я обережно підкрався до проходу, й зазирнув за ріг.
Так, це було щось на зразок магазину: тут був прилавок, полиці, товари — але щось було не так... Усе вкривав густий шар пилу, ніби до товарів торкалися вкрай рідко і тільки в разі крайньої потреби.
У тьмяному світлі єдиної лампи, що висіла під стелею, я почав придивлятися до вмісту полиць.
Це були не звичайні продукти чи речі для дому. Кожен куток тут був наповнений чимось неймовірним — і чим довше я вдивлявся, тим сильніше мене нудило.
На першій полиці щільно стояли банки з темною густою субстанцією. Спершу вміст здавався незрозумілим, але за мить до мене дійшло: це кров. Застояна, чорна, густа, з багряними розводами, вона була більше схожа на варення. На склі були видряпані ряди давніх символів. Я не сильний у всіх цих штуках, але це було схоже на руни. Кілька банок стояли поруч, і тільки на одній із них був вигравіруваний напис англійською: «День Падіння».
На іншій полиці лежали голови — тварин і людей. Але зовсім не звичайні голови: жахливо спотворені, з дірами замість очей, ротами, перекошеними в німому крику або вигнутими в дивних, неможливих положеннях. Частина голів була обтягнута дуже тонкою шкірою, майже прозорою. З обрубків ший витікала темна рідина, вона капала вниз, шиплячи й випаровуючись щойно торкалася повітря.
Із них стирчали чорні, крихкі волоски, більше схожі на голки.
Якщо привидів може нудити, то саме це я зараз і відчув. Мій погляд випадково впав на голову, що стояла прямо в центрі: її губи ледь помітно заворушилися, ніби вона щось зашепотіла. Це тривало секунду, тому я швидко вирішив, що мені здалося.
Далі, у самому кутку, стояли відкриті скляні посудини з дивним вмістом. В одній із них плавали крихітні фігурки завбільшки з палець — схожі на людських немовлят. Їхні крихітні очі були заплющені, а нутрощі стирчали з розрізаних животів. Вони нагадували людей, але це були не люди: у когось було шість ніг, хтось був вкритий шерстю. Усі вони виділяли ледь вловимий, але стійкий запах, від якого нудило.
На третій полиці лежали скручені амулети й старовинні медальйони. У центрі стояв металевий куб, що випромінював тьмяне світло — ніби всередині нього горів слабкий вогник. Поруч були зв'язки трав, книги й банки зі звичайними мертвими тваринами — пацюками та комахами.
У центрі кімнати щось заворушилося. Серед запиленого бетону й полиць, заставлених товарами, хтось ходив. Повільно, неприродно, ривками — ніби кожна частина тіла існувала окремо від іншої.
Здавалося, що він, хто б це не був, не до кінця розуміє, як працює його власне тіло. Він ніби заново вчився керувати своїми кінцівками, старанно переставляючи їх одну за одною.
Нарешті істота наблизилася до слабкого світла лампи, і я зміг краще її розгледіти.
Це точно була не людина. Занадто довгі руки, довші за ноги, вони буквально діставали до підлоги й зі скреготом дряпали бетон при кожному русі. Воно було трохи нижче за мене на зріст, повнувате й обвішане купою ганчірок і лахміть.
Моєї присутності істота не помічала — або ж уміла робити вигляд, що не помічає. Іноді вона різко завмирала, ніби роздумуючи, а потім знову починала рухатися.
Побаченого мені вистачило. Я позадкував, не вірячи власним очам, поки не вперся спиною в руку Емми.
— Джейку, ну що там?
Часу на пояснення не було.
— Гляньте самі, але дуже обережно, — прошепотів я.
Друзі притиснулися до кута, зазираючи в проріз. По тому, як витягнулися їхні обличчя, я зрозумів: вони побачили те саме, що й я. Мілл відсахнувся першим:
— Це жахливо... — він закрив рот рукою й зблід. — Валимо звідси. Негайно.
Наступним відсахнувся Патрік:
— Так, — тільки й зміг видавити він.
— Ні. Ми маємо зайти.
Ми всі витріщилися на Емму.
— Що ти сказала?
— Якщо Лора змогла вийти звідси живою, — тихо сказала вона, — значить, і ми зможемо. Треба там щось купити. Це ж магазин, ну.
— Магазин із головами й немовлятами?! Що ти збираєшся там купити? — майже вигукнув Патрік. — Чи хочеш свою там залишити? Я от не хочу — я забираюся!
Він із Міллом уже розвернулися й попрямували до виходу, коли за нашими спинами почулися повільні кроки.
— Вас прислала Гера? — повільно промовив хрипкий, але гучний голос.
Крижаний холод скував усе тіло, не дозволяючи поворухнутися.
— Ну, відповідайте, — роздратовано промовив той самий голос.
Я повільно обернувся. Перед нами стояла та сама істота, що зовсім недавно блукала в центрі сусідньої кімнати. Під купою старої тканини неможливо було розібрати обриси тулуба, а обличчя й очі надійно приховувала тінь глибокого капюшона.
— Ні, мем... або містере... — голос Емми звучав дивовижно спокійно. — Ми не від Гери.
Істота важко й повільно зітхнула.
— Який же я містер, я жінка. Найзвичайнісінька. І від кого ж ви тоді?
Ніхто з нас не повірив у «найзвичайнісіньку», але сперечатися ми не стали. Мілл зробив обережний крок назад.
— Ні від кого, мем, ми просто помилилися дверима. Ми вже йдемо.
Він кинувся до виходу й з розгону врізався в наглухо замкнені двері.
— О, я так не думаю, — з вкрадливими нотками усмішки в голосі промовила жінка. — Я думаю, ви зайшли саме за адресою.
Вона почала неквапливо рухатися до мене. До її ходи додалися нові звуки, дивні клацання, ніби під одягом згиналося додаткове друге чи третє коліно.
— Я думаю, ми з вами добре проведемо час... кхе-кхе... — вона хрипко засміялася. — Називайте мене Маргарет, друзі. Хочете чаю? У мене є ромашка, шавлія... і трохи спогадів.
— Що ви, не турбуйтеся, ми вже йдемо! — Патрік у відчаї смикав дверну ручку, але та ніби приросла до одвірка.
— Е ні, ви зайшли добровільно, — вона раптом закашлялася, глухо, як старий камін. — Тут ви й залишитеся, поки я... поки я не вирішу інакше.
Вона підійшла майже впритул.
Сподіваючись залишитися непоміченим, я безшумно ковзнув убік, але тієї ж миті Маргарет одним ривком стрибнула до мене. Неприродно швидко, майже беззвучно. різко задерла голову, втупившись мені прямо в очі. З-під глибокого капюшона на мене дивилися дві мутні плями — без зіниць і повік, наче в нічного звіра. В обличчя вдарив їдкий запах формаліну, крові й гнилі.
— Який цікавий випадок... — прохрипіла вона. — Який цікавий...
— Добрий день, — тільки й зміг видавити я.
— Ого, він ще й розмовляє! — Маргарет різко, по-пташиному обернулася до Патріка: — Ей, ти! Залиш ці кляті двері в спокої. Підеш, коли я скажу!
— Вибачте, мем, — Патрік налякано пискнув і відсмикнув руки від замка.
— Ідіть за мною. Усі п'ятеро.
З темного кута вискочило волохате звірятко. Воно промчало повз Патріка, змусивши того скрикнути від несподіванки, і миттєво сховалося у важких складках сукні господині.
— Не знала, що ти так умієш, — прошепотіла Емма.
Патрік лише густо почервонів.
Маргарет тим часом зникла в сусідній кімнаті. Мілл востаннє навалився плечем на вихід.
— Марно. Замкнено ззовні, і вдесятьох не відчиниш.
— Гаразд, — я важко видихнув. — Тоді йдемо.
Ми знову опинилися в тому жахливому залі. Запах гнилі, відрубані голови, посудини з білястими виродками — усе залишалося на своїх місцях. Маргарет уже зайняла місце за прилавком, натужно й свистяче хриплячи.
— Ну, то чого вам? Що бажаєте придбати?
— Ми зайшли випадково, мем, — Емма намагалася говорити якомога тихіше й ввічливіше.
— Ні, не випадково. Кожен, хто переступив поріг цього магазину, має або щось купити, або щось залишити.
— А якщо ми відмовимося? — тихо запитав Мілл.
Маргарет повільно підняла голову.
— Ти справді хочеш це знати?
Він кинув погляд на полиці з головами.
— Мабуть, ні. Якщо ми щось купимо, то зможемо піти?
— Нарешті до вас дійшло, — прохрипіла вона.
Мілл примружився й указав на предмет під самою стелею:
— Скільки коштує он той кулон?
— Він не продається за гроші. На що ти готовий заради нього?
— Не знаю... А для чого він потрібен?
Продавчиня повільно стягнула з голови шари лахміть, оголюючи своє справжнє обличчя. Шкіра виявилася сіро-зеленою, поцяткованою дрібними тріщинами й набряклими синіми венами. Напівлисий череп «прикрашали» клапті чужого волосся, що приросли до плоті. Мутні, болотяні очі мертвої риби дивилися не кліпаючи.
— Він убиває твоїх ворогів. Але натомість перетворює тебе на стару відьму, на кшталт мене. Хочеш бути старою відьмою, на кшталт мене?
— Що ви... ні, — Мілл поспіхом відсахнувся, ледь не збивши стелаж позаду.
— Чому? Хочеш сказати, я жахлива?! — вона злісно пирхнула.
— У жодному разі!
— Мій друг просто хотів сказати, що в нього немає ворогів, — втрутився Патрік. — А значить, кулон йому без потреби.
— Твій друг або брехун, або дурень. Вороги є в кожного.
— Він неймовірний дурень, — одразу погодився Патрік.
Маргарет повільно перевела погляд на мене.
— А ти що, хлопчику? Що з тобою?
— Я, здається, привид.
— Це я й сама бачу. Як ти примудрився ним стати?
— Не пам'ятаю. Майже нічого не залишилося в пам'яті від минулого життя.
— Цікаво... — вона опустила голову, занурюючись у роздуми.
За мить стара різко підкинула праву руку. З широкого рукава вискочило те саме волохате звірятко і, миттєво видершись по її плечу, перестрибнуло на стелаж.
Воно рухалося з неймовірною спритністю, майже не торкаючись лапками поверхонь, ніби не бігло, а ковзало повітрям. Здавалося, воно ось-ось позбиває голови або розіб'є посудини з ембріонами, але крихітна істота маневрувала дуже ювелірно. Звірятко перескакувало з ярусу на ярус, поки не дісталося до звичайної книжкової полиці. Витягнувши зубами один із томів, воно помчало назад, спритно стрибнуло на стару й зникло в складках лахміття.
Маргарет із сухим стуком поклала книгу на прилавок.
— Ось. Це те, що тобі потрібно.
На вицвілій обкладинці значилося: «Підготовчі курси для вступників на факультет фізичних наук». У цьому жахливому підвалі така назва виглядала як знущання.
— Навіщо мені це?
— Усе тут, — Маргарет повільно обвела кімнату кістлявим пальцем, — не те, чим здається на перший погляд.
— Добре... скільки вона коштує?
— Послуга за послугу, хлопчику. Послуга за послугу. А тепер — ЗАБИРАЙТЕСЯ ДО БІСА! — вона закричала так сильно, що здригнулися стіни.
Зі стелі посипався бетонний пил, її очі почали наливатися кров'ю. Ми кинулися геть, не розбираючи дороги. Патрік першим долетів до виходу й одним махом розчинив двері, які ще кілька хвилин тому здавалися наглухо замкненими.
— Зачекайте! — Емма різко зупинилася. — Ми ж так нічого й не дізналися.
— Що ще? — Патрік уже був однією ногою на вулиці.
— Що саме вона тут купувала? Кров теляти? Голову анаконди? Чи щось іще, про що нам не сказала?
— Та яка, до біса, різниця?
Я теж зупинився.
Серце шалено калатало у скронях, страшно було настільки, що тремтіли коліна й хотілося якнайшвидше піти звідси. Але щось у цій старій було не так. Вона, звісно, втілення зла, але навіщо їй давати нам книгу й допомагати? Може, вона лише прикидається поганою? І що насправді тут купила тітка Лора? Я не хочу повернути своє життя ціною життя якогось бідолахи з полиці.
Одне було ясно: якщо ми підемо зараз, ми більше сюди не повернемося, і всі питання залишаться без відповідей. Набравшись сміливості, я швидко обернувся й зробив кілька кроків у страшну кімнату, сподіваючись на залишки доброти старої, але, на жаль, приміщення було абсолютно порожнім. Зник прилавок, зникли стелажі з банками, і навіть важкий запах гнилі безслідно вивітрився. Лише голий бетон понуро сірів у холодному світлі, що падало з відчинених дверей.
Я обернувся до друзів.
— Тут нікого немає.
— Так, — підтвердила Емма, зазираючи мені через плече. — Порожньо.
— Тим краще! — промовив Патрік. — Я більше не хочу бачити ні її, ні цього гидкого звіра.
Із цими словами друзі поспішили до виходу.
Я постояв ще мить, вдивляючись у порожнечу, і помітив у себе під ногами тонкий сірий волосок. Він належав тому самому звірятку, яке ховалося в лахмітті Маргарет. Не знаю чому, але... я обережно підняв знахідку й сховав її між сторінками книги.
⸻
Ми закрокували до вокзалу. Дощ на той час нарешті припинився, і крізь рвані краї хмар пробилися перші несміливі промені сонця, але на душі все одно було похмуро й тривожно.
У голові раз у раз крутилися питання: навіщо їй знадобилося давати мені підручник із фізики? І якщо все в тому магазині — не те, чим здається на перший погляд, то що насправді я стискаю в руках?
А головне — яку послугу вона вимагатиме натомість? Судячи з її «товарів», ціна може виявитися не просто високою, а незворотною.
Повз пробіг чоловік, який запізнювався на автобус. На ходу притримуючи капелюх, він раптом різко загальмував і витріщився на книгу, яка для нього, мабуть, просто летіла в повітрі.
— Джейку, дай-но сюди! — Патрік спритно вихопив у мене підручник і відкрив посередині. — Подивимося... На вигляд — звичайна муть. Формули, задачі. Курси як курси, нічого особливого.
— Сумніваюся, — похмуро кинув Мілл. — Пам'ятаєш кулон? Може, книга робить щось схоже. А плата за неї буде...
Він затнувся, піймавши на собі суворий погляд Емми.
— Не лякай Джейка!
Я мимоволі ковтнув. Найменше у світі мені хотілося перетворитися на страшну бабцю з підвалу, яка торгує проклятими цяцьками в компанії монстрів.