Розділ 2

— Я знав, що ти живий! Я відчував!
Мілл торкнувся моєї руки кінчиками пальців.
— Дивовижно.
— Звідки ти знав? — тихо спитав я.
— Мені снилися сни. У них ти приходив до нас, ніби нічого не сталося, сідав на край ліжка й мовчав.
Мілл — світловолосий, скуйовджений, із вічною м'якою усмішкою — здавалося, зовсім не злякався. Мій голос не змусив його здригнутися, а те, що перед ним тепер сидів справжнісінький привид, викликало в нього радше дитячий захват і заворожену цікавість, ніж жах.
— А як оживити Джейка, тобі часом не снилося? — подала голос Емма.
Мілл повільно похитав головою.
— Ні, такого, на жаль, я уві сні не бачив. Але думаю... ні, не думаю, я впевнений, ми знайдемо спосіб тебе оживити.
Ми сиділи в дуже й дуже дивній атмосфері, удома в Мілла. Полиці тут ломилися від статуеток, листівок, фотографій і всіляких дивних сувенірів із різних країн. Ними було завалено буквально все. Батьки Мілла дуже любили подорожувати: вони тричі були в кругосвітній подорожі, двічі в Антарктиді, чотири рази на Евересті й тягнули додому все, що тільки можна було сюди притягти. Сам Мілл їхнього хобі не поділяв, бо був страшенним домосідом і сонею, тому міг тижнями залишатися вдома сам.
Емма, наша подруга, була чорноволосою, невисокою, у сірій кофті зі дивними малюнками, зробленими, на перший погляд, вручну. Вона теж ні краплі мене не злякалася, лише трохи насторожилася.
— Ти взагалі нічого не пам'ятаєш? Ні батьків, ні жінку в червоному?
— На жаль, ні.
Вона замовкла й насупилася.
— Тоді що мені робити? — спитав я. — У когось із вас є хоч якісь ідеї, як мене оживити? Чи треба шукати цю Лору, мамину сестру?
— Оживити привида... — повільно повторив Мілл, потираючи підборіддя. — Мені теж здається, що найправильніше буде вирушити до твоєї тітки.
— Так, — кивнув Патрік. — По допомогу завжди треба йти до спеціаліста.
У мені спалахнув промінчик надії: можливо якийсь інший шарлатан спробував би мене надурити, але рідна тітка, напевно, так не вчинить.
— Знаєте, як із нею зв'язатися? — спитав я.
— Моя сестра якось ходила до неї на сеанс, — продовжив Мілл. — Здається, у неї в листуванні залишалася адреса, зараз знайду.
Він трохи постукав пальцями по екрану телефона.
— Вулиця Води, будинок сорок чотири, квартира тринадцять.
— Що це ще за вулиця Води? — насупилася Емма.
— Це в Ліверпулі.
На мить усі замовкли. Туди треба було їхати поїздом, пояснювати щось батькам, витрачати гроші й, головне, говорити з жінкою, яка, можливо, взагалі не захоче нас бачити.
— Ми справді зараз збираємося подзвонити незнайомій чаклунці й сказати, що з нами її мертвий племінник? — спитала Емма.
— Коли ти так це кажеш, звучить не дуже, — пробурмотів Патрік.
Мілл підняв очі від телефона.
— А кращий план у нас є?
Ніхто не відповів.
— Отже, я поїду туди й розшукаю її, — сказав я.
— У такому разі я з тобою, — одразу озвався Мілл.
— Я теж із вами, — кивнула Емма.
— А батьки? — спитав Патрік.
— У мене з цим простіше, — спокійно відповіла вона. — Напишу що їду до подруги котра живе в Ліверпулі.
Патрік секунду думав, переводячи погляд із мого стільця на Мілла.
— Подзвоню мамі, спитаю дозволу. Я обіцяв провести канікули з нею...
З цими словами він підвівся й вийшов за двері.
— Пропоную поки домовитися з нею про зустріч, у неї, мабуть, усе за записом.
Я був дуже вдячний Міллу за таку зацікавленість і допомогу в момент, коли сам був страшенно розгублений.
— Дякую тобі.
— Та нема за що.
Він знову щось понатискав у телефоні й за секунду розвернув його в мій бік, показуючи якийсь сайт.
— Ось, це твоя тітка.
Прямо по центру красувалася фотографія жінки: на знімку вона намагалася втілити образ елегантної й загадкової леді, і, треба визнати, це їй цілком вдавалося.
Вона позувала в довгій червоній сукні, у чорних рукавичках, а її волосся, скуйовджене й пишно розпущене по плечах, надавало образу легкого, артистичного безладу.
Увесь інший фон був щільно заповнений переплетеннями рун і химерними магічними символами, які ніби обрамляли її портрет. У лівому нижньому кутку завмерла чорна кішка, чий пильний погляд був спрямований просто на відвідувача сайту, з якої б точки той не дивився.
Унизу виднівся номер телефону.
— Дзвони, — кивнув я. — Тільки що ми їй скажемо?
— Як що, що ти тут, от вона зрадіє, — Мілл хихикнув і набрав потрібний номер.
— Алло, добрий день, це Лора?
— Так, добрий день, — із динаміка долинув сухуватий жіночий голос. — Чим можу допомогти?
— Е-е... Це Мілл, я друг Джейка, вашого покійного племінника.
— Мілл... — у слухавці почулося дивне шипіння, і відразу після цього настала довга пауза. — У мене був племінник?
Він ніяково скривився, кинувши швидкий погляд у мій бік.
— Мем, узагалі-то був.
— Ах, Мілл! — голос на тому боці раптом зірвався на такий пронизливий крик, що мій друг мимоволі відсмикнув смартфон від вуха. — Містер Міллі Андерсон, ну звісно ж! Негайно, чуєте? Негайно їдьте до мене!
— Так, мем. Ми прибудемо завтра вранці, вам буде зручно нас прийняти?
— Якнайшвидше, Мілле, дорогенький, якнайшвидше! — прокричала тітка Лора і, не чекаючи відповіді, поклала слухавку.
Його рука повільно опустилася.
— Дивна вона, навіщо так кричати? І звідки вона знає моє прізвище?
Цей раптовий перехід від холоду до майже істеричної реакції змусив замислитися і мене.
— Завтра й дізнаємося.
— Я їду з вами, друзі! — із кухні бадьоро визирнув Патрік.
— От і чудово. Наш поїзд відходить о пів на другу ночі з головного вокзалу, тож я піду зберу нам щось у дорогу.
Мілл підхопив свій рюкзак і поспішно вибіг на кухню, дорогою натхненно вигукуючи:
— На нас чекають чудові дні, чудові!

Ліверпуль зустрів нас проливним дощем. Ми зійшли з поїзда й рушили брукованою мостовою, озираючись на завмерле місто, яке ще не встигло прокинутися. У ранню годину вихідного дня тут не було чути звичного гуркоту автомобілів чи деренчання трамваїв, і тишу порушували лише наші кроки.
Невдовзі ми прийшли до потрібного дому: це була гарна будівля з червоної цегли, прикрашена акуратним кам'яним оздобленням і новенькими вікнами. Дім виглядав як місце, де мали б жити знатні вельможі або дуже багаті й успішні люди, але аж ніяк не чаклунки.
— А в тітки Джейка точно є смак, — зауважив Патрік, з цікавістю розглядаючи все довкола.
— Ти маєш рацію, — погодився Мілл. — Цікаво, скільки тут коштує оренда?
— У вас буде можливість спитати про це особисто, — кинула Емма й зябко пересмикнула плечима. — Ходімо вже всередину, тут холодно й мокро.
У холі під'їзду панував напівморок. У центрі стояв величезний підлоговий годинник, маятник якого завмер на половині одинадцятої, і, судячи з товстого шару пилу, що зібрався на різьбленому корпусі, ніхто не намагався повернути його до життя вже дуже давно.
Подолавши кілька сходових прольотів, ми опинилися перед дверима моєї тітки.
— Моторошнувате місце, — напівголосно поділився враженнями Патрік.
— А ти як думав? Ми ж прийшли до чаклунки, — Емма знизала плечима й рішуче постукала.
Відповіді не було.
— Може, ще надто рано?
— Вона сама сказала: «Приходьте якнайшвидше», — Мілл знову постукав, цього разу наполегливіше.
Раптом за дверима пролунав оглушливий гуркіт, ніби там перекинули важку шафу, потім долинули шарудіння, нерозбірливе бурмотіння і сухі клацання замка. Двері розчахнулися.
— Ну нарешті! Де вас носило?! — вигукнула жінка, мало не вистрибнувши на нас.
— Ми просто з поїзда до вас, чесне слово, — розгублено відповів Мілл.
Темно-червона сукня, та сама, що була на картинці із сайту, важка зелена шаль на плечах і яскравий макіяж робили її схожою чи то на театральну актрису, чи то на справжню ворожку, яка надто серйозно ставиться до своєї справи.
— А це хто?! — тітка Лора метнула погляд на Емму. Та вже відкрила рота, але не встигла вставити ні слова. — А втім, неважливо! Швидше заходьте, а то протяг стоїть, як на цвинтарі!
Ми поспіхом ввалилися всередину й скупчилися в передпокої.
— Ну ж бо, ну ж бо, не стійте стовпом, роззувайтеся!
Друзі поспіхом виконали вказівку: Патрік ледь не перечепився через власний шнурок, Мілл акуратно поставив взуття до стіни, а Емма заворожено розглядала квартиру, всипану чаклунськими штучками.
— Швидше за мною, до кімнати для ворожінь!
Не чекаючи ні відповіді, ні нас самих, вона поспішно побігла коридором.
Ми пішли за нею, і варто було нам переступити наступний поріг, як ми опинилися в кімнаті без вікон, де по всіх кутках мерехтіли запалені свічки, а стіни були буквально всіяні дзеркалами найрізноманітніших форм. Зі стелі звисали десятки вітряних дзвіночків, сплетених із тонкого скла й темного дерева. Розфарбовані в азійському стилі, вони здригалися й тонко дзвеніли, коли хтось із нас зачіпав їх плечем. У повітрі стояв густий запах ладану й чогось приторно-солодкого.
— Сідайте, — тітка пальцем указала на чотири крихітні стільці, розставлені навколо низького столика.
Коли ми посідали, коліна опинилися майже на рівні грудей, від чого ми мимоволі стали схожі на дітей, які завинили й тепер сидять у кабінеті вихователя. Я примостився з самого краю, поруч із Патріком, який повільно й зосереджено вивчав дивний інтер'єр.
— Ну що, почнемо, — тітка Лора опустилася на такий самий стілець навпроти нас і уважно оглянула компанію. — Ви прийшли до мене, щоб дізнатися щось про Джейка, чи не так?
— Так, — підтвердив Мілл.
— І що саме вас цікавить?
— Розумієте... річ у тім, що Джейк став привидом, і він зараз тут. Він із нами.
Лора невідривно дивилася на нього, ніби намагалася зрозуміти, бреше він чи ні.
— Ну, у такому разі нехай покажеться.
Вичекавши невелику паузу, я взяв ручку. На маленькому столику, що розділяв нас із господинею дому, уже лежав аркуш паперу, завбачливо залишений Патріком. Аркуш ледь помітно зашурхотів, коли я повільно вивів: «Привіт, це Джейк. Я наче привид».
Тітка Лора стежила за рухом ручки, що літала в повітрі, без найменшого здивування.
— Очікувано, і як же ти ним став?
Я відчув, як у горлі став клубок, і ледь чутно прошепотів:
— Ну... я помер.
— Це й так зрозуміло, — вона невдоволено закотила очі й додала вже вимогливіше: — Джейку, я питаю, як саме ти помер?
— Не пам'ятаю.
— Добре. А що ти взагалі пам'ятаєш?
Я переповів їй усе, що знав сам і що встиг розповісти мені Патрік: про батьків, про постійні переїзди, про жінку в червоній хустці, про бабусю Луку і дивні фотографії на горищі.
При слові «фотографії» Лора ледь помітно підвела очі.
— Які ще фотографії?
— Старий альбом, — почав я. — Там була моя мама, ви... і ще якісь люди. Дуже дивні люди.
Я замовк і подивився на Патріка.
— Які там були люди?
— У когось тінь дивилася не туди, у когось замість ніг були копита, а в когось у голові зяяла величезна діра. А потім ти знайшов знімок жінки в червоній хустці.
— І де цей знімок зараз? — спитала Лора.
— Не знаю. Напевно, згорів разом із бабусиним домом.
Вона нічого не відповіла. Тільки повільно провела пальцем по краю стола.
— Може, ви знаєте, хто вона? — спитав я. — Та жінка.
— Ні, — сказала тітка. — Не знаю.
— А про моїх батьків? — із надією спитав я.
— Про мою сестру, твою матір... — вона співчутливо зітхнула. — Розумієш, Джейку, іноді рідні люди сваряться так сильно, що потім роками не можуть навіть чути одне про одного. Твоя мама пішла з сім'ї, коли їй виповнилося вісімнадцять, і обірвала майже всі зв'язки. Зі мною вона не спілкувалася, бо була дуже релігійною. Їй не подобалося те, чим я займаюся.
Не можна сумувати за тими, кого ти не пам'ятаєш, але все ж усередині мені стало трохи журбливо.
— Нічого страшного, — подав голос Патрік, — мій батько теж від нас пішов.
— Мова не про тебе, — обірвала його тітка, — а про Джейка.
Лора дала нам знак рукою, наказуючи чекати й мовчати.
У кімнаті стало тихо. Вона дивилася просто перед собою, збираючись із думками, а потім промовила трохи тихіше, але значно серйозніше:
— Ось що ми зробимо. Нам потрібно вирушити до Лондона, до місця твого поховання, і поки ще не надто пізно, ми спробуємо тебе оживити.
— А це взагалі можливо? Моє тіло, мабуть, уже почало розкладатися.
— Цілком, — очі Лори блиснули в напівтемряві. — Я не відкрию нікому з вас таємницю, якщо скажу, що привидів не існує. За одним-єдиним винятком, — вона обвела нас поглядом, — за винятком тих людей, кого прокляли й наклали дуже неприємне закляття: «Закляття привида». Воно не дає тілу розкластися й померти остаточно. Навіщо його наклали? — спитаєте ви. Це нам і належить з'ясувати.
— І хто міг його накласти? — спитав я.
— Я не знаю, — насупила брови тітка Лора. — Усе це з'ясується біля твоєї могили. Узагалі я могла б і сама все це провернути, але мені треба було переконатися, що ти справді привид. Твої друзі сьогодні це підтвердили, і ви великі молодці, що приїхали до мене так швидко. Хоча це мені слід було їхати до вас, — тітка Лора важко зітхнула. — Гаразд, обряд воскресіння — справа непроста. Мені знадобиться кров теляти, голова анаконди і...
Примружившись, вона злегка схилила голову набік:
— Доведеться звернутися по допомогу до моєї кузини. Заїдемо до неї, коли будемо в Лондоні. Решта в мене, мабуть, є. Щойно зберемо все необхідне — одразу в путь.
Ентузіазм на обличчях друзів помітно згас, щойно вони почули, що доведеться їхати назад, але тітонька Лора майстерно їх підбадьорила.
— Я поверну вам гроші за квитки й оплачу зворотну дорогу першим класом.
Патрік трохи невпевнено засовався на стільці.
— Нам що, доведеться вбити теля?
— Ні, що ти, усе це можна купити.
— І навіть голову анаконди?
— Уяви собі. Треба тільки знати, де купувати.
— І де ж?
— А це тобі знати не обов'язково. І ще — вам усім час підкріпитися. Усім, крім тебе, Джейку, уже вибач: привиди не їдять. Проходьте на кухню.
Ми слухняно підвелися й рушили до затишної кухні, де тітка швидко взялася заварювати чай і розігрівати млинці з малиновим варенням. Розклавши все це на до неможливості білих блюдцях і розливши чай по порцелянових чашках, вона пішла до своєї «страшної» кімнати збирати речі. Ми залишилися самі.
— Ей, народ, — Патрік нахилився ближче до центру столу, знизивши голос до змовницького шепоту, — вам вона не здається дивною?
Мілл теж подався вперед.
— Хто, Емма?
— Зараз дам по пиці, — обурилася дівчина.
— Та яка Емма, тітка Лора, — нетерпляче відповів Патрік.
— Так вона й не має бути звичайною, — знизав плечима Мілл, — вона ж чаклунка, це частина образу.
— Так, але в ній є щось таке... не можу зрозуміти що. Якщо вірити статистиці, майже всі ворожки — брехухи, — Патрік уважно стежив за дверима.
— З чого їй нам брехати? Вона ж тітка Джейка.
— Джейку, а тобі вона не здалася дивною?
Мені моя тітка й справді здалася трохи того, але ж, як сказав Мілл, вона ворожка. Якщо вірити телевізору, то всі люди, які спілкуються з потойбічним світом, мало-помалу божеволіють.
— Ні, мені вона подобається.
— Мені теж, — підтримала мене Емма, — до того ж у неї чудові млинці.
У відповідь пролунало дружне задоволене «м-м-м» — млинці й справді були вище всяких похвал, я бачив це по їхніх обличчях.
— Тоді як вона планує оживити Джейка? — звертаючись до всіх, спитав Патрік.
— Поняття не маю, — озвався Мілл. — Якийсь обряд. Може, доведеться викликати демона або ще щось гірше. Повернеться — спитаємо.
Тітка Лора не змусила себе довго чекати. Вона виникла у дверях уже переодягнена: довге чорне пальто, широкополий капелюх, прикрашений пір'ям, у руках — витончена тонка парасоля й крихітна сумочка.
— Ні, подробиць обряду я вам не розкрию, — вона загадково усміхнулася, ніби підслухала нашу розмову крізь стіну. — Ви поїли, діти?
Отримавши у відповідь злагоджений хор голосів, тітка задоволено кивнула.
— Залиште посуд на столі, я приберу пізніше. А зараз — виходимо, ви прогуляєтеся містом до вечора, поки я не закінчу свої справи, — вона тицьнула парасолею на двері.
На вулиці, як і раніше, було сиро й непривітно, дрібний дощ збивався в краплі на подолах курток, і ми намагалися триматися ближче до навісів магазинів. Міські вулиці майже спорожніли: тільки рідкісні перехожі поспішали повз у своїх справах.
Спершу ми йшли мовчки. Мілл час від часу зупинявся біля вітрин, Емма ховала руки в рукава, а Патрік плентався трохи позаду й дивився собі під ноги. Усі, здається, думали про своє: про Лору, про обряд, про моє тіло, яке вже пів року лежало десь під землею.
Тітка Лора швидко завернула за ріг і зникла з поля зору. Патрік ще кілька секунд дивився їй услід, потім глибше засунув руки в кишені й насупився.