Розділ 1

Я прокинувся мертвим.

Зрозумів я це не відразу. Спершу просто лежав під ковдрою й намагався збагнути, що саме не так. Зазвичай під ковдрою швидко стає душно, повітря нагрівається, хочеться висунути носа назовні, але цього разу нічого подібного не було. Мені не бракувало повітря, бо, як виявилося за кілька секунд, я взагалі не дихав.
Це було дивно.

Ще дивніше стало тоді, коли я зрозумів, що не відчуваю серця. Воно не билося повільно, не билося швидко — просто ніяк. Я поклав руку на груди, трохи посидів так, чекаючи, що зараз усе стане на свої місця, але нічого не змінилося.
Я сів на край ліжка й озирнувся.

Кімната була звичайна: стіл, шафа, штори, чашка на підвіконні, кілька квітів, якісь речі на підлозі. На перший погляд, нічого дивного, якщо не рахувати того, що я не мав жодного уявлення, де знаходжуся. Жодна річ навколо не здавалася знайомою.
Може, я був у гостях? Думка протрималася недовго, мені здалося, я б пам'ятав, якби це було правдою.

Я знав, що мене звати Джейк. Це ім'я трималося в голові впевнено, ніби його хтось залишив спеціально, щоб я не починав зовсім із нуля. Але на цьому все закінчувалося. Прізвище, вік, адреса, друзі, родина — нічого. Я сидів на ліжку, дивився на незнайомі речі навколо й намагався зрозуміти, чи вони мої, чи я просто випадково прокинувся в чужій квартирі вже після смерті.
Жоден із варіантів не звучав особливо нормально.

Я взявся руками за голову й спробував згадати хоч щось іще. Джейк. Добре. А далі? Джейк хто? Джейк звідки? Джейк чому мертвий? У голові було порожньо, і скільки я не намагався туди залізти, нічого, крім власного імені, не знаходив.

Тоді я вирішив пошукати документи: відкрив шухляди стола, зазирнув у шафу, порився серед якихось паперів, але ні паспорта, ні водійських прав, ні записки з поясненням моєї смерті там, звісно, не виявилося.

Потім я знайшов дзеркало, і це було ще гірше — у відображенні нікого не було.
Я обійшов усю квартиру з кутка в куток, порозглядав столові прибори, стелі, шпалери, але так нічого й не згадав. Не придумавши нічого розумнішого, я вирішив вийти на вулицю.
Там я намагався зупиняти перехожих. Ставав просто перед ними, кричав їм в обличчя, махав руками, але люди проходили крізь мене, навіть не сповільнюючи кроку. Ніхто не озирався, ніхто не здригався, для них мене просто не існувало.

Тоді я вирішив перевірити, чи можу торкатися не тільки речей у квартирі, а й чогось зовні. Першим під руку трапився ліхтарний стовп. Я обережно простягнув пальці — і, на власний подив, відчув холодний метал. На секунду мені навіть здалося, що все не так уже й безнадійно. Але щойно я спробував знову, пальці пройшли крізь стовп, ніби його там і не було.
Я повторив спробу ще кілька разів і поступово зрозумів: це можна контролювати. Не до кінця, не відразу, але якщо дуже зосередитися, тіло ніби починало слухатися.
І все одно те, що відбувалося, здавалося занадто нереальним. Як сон наяву.

У якийсь момент згори, з того самого ліхтарного стовпа, почулося каркання. Там сиділа велика ворона й видавала пронизливий крик: чи то сміялася з мене, чи то намагалася привернути мою увагу.
— Ти мене бачиш! — вигукнув я і навіть зрадів. — Як... як ти мене бачиш?
Варто було мені зробити крок у її бік, як вона каркнула ще раз. Наполегливіше, ніби кликала за собою.
Я подумав, що якщо я справді привид, то мені точно варто йти за вороною. Як і кожному пристойному привиду.
Птах вів мене лабіринтом вулиць, перелітаючи з одного ліхтаря на інший, і таким нехитрим способом ми прийшли на абсолютно невідому мені вулицю. Потім ворона різко спікірувала вниз, опустилася посеред дороги й тричі чітко вдарила дзьобом по асфальту, і, не затримуючись ні на секунду, злетіла вгору й зникла в сірому небі.
— Гей! — вирвалося в мене.
Я підбіг до того місця й оглянув дорогу. На ній нічого не було.
— Дурна пташка...
Куди вона мене завела?
Тільки тепер я озирнувся на всі боки. Схоже, ворона вказувала не на саму дорогу, а на місце довкола: будинки, вікна, голі дерева, старі двері й темний під'їзд праворуч, у якого була вибита нижня частина дверей. Загалом вигляд у нього був... не найпривітніший.
— Дякую тобі, якщо тут хтось живе, — тихо сказав я, дивлячись у небо. — І ні, якщо не живе.
Усередині пахло сирістю й старим каменем. Сходи тягнулися вгору вузькими сірими прольотами, і я почав підніматися, інтуїтивно намагаючись вгадати потрібну квартиру. Дорогі металеві двері — ні. Звичайні білі — теж ні. Старі дерев'яні, з різдвяним дзвіночком... так.
Цей дзвіночок був мені знайомим. Здається, він висів тут навіть зараз, глибокої осені, коли до Різдва було ще дуже й дуже далеко, просто тому, що дуже подобався господареві. А подобався він йому тому, що той занадто сильно прив'язувався до речей.
Так. Це була вона.
У голові почав проступати перший чіткий спогад. Патрік. Тут живе Патрік. Мій найкращий друг.
Я зупинився перед дверима й на мить замислився, чи не спробувати пройти крізь них, але сама думка про те, що можна застрягти десь усередині дерева, здалася мені огидною. Тому я просто постукав.
Почекавши хвилину, постукав ще раз. Потім ще, а тоді почав просто тарабанити що було сили, доки за дверима нарешті не почувся нервовий тупіт.
— Іду... — пробурмотів хлопець охриплим голосом. — Хто там?!
— Це я, Джейк!
— Хто там, я питаю?!
Очевидно, він мене не чув.
Попри це Патрік обережно прочинив двері. Першою в отворі з'явилася його худа рука, яка міцно стискала бейсбольну биту. Потім — руда голова з розсипом дрібних веснянок. Визирнувши на сходовий майданчик, він сердито примружився:
— Ну, хто тут, чорт забирай?!
— Це я, Патріку. Це я...
— Бісові шмаркачі... колись я до вас доберуся.
— Не сумніваюся, — сказав я і швидко прошмигнув крізь нього, доки двері не зачинилися.
У квартирі смачно пахло смаженим м'ясом зі спеціями. Тут було чисто й світло.
— Хто там, синку? — із сусідньої кімнати долинув жіночий голос.
— Та знову діти бавляться. Усе добре, мам.
— І для них ти взяв биту?
Рудий хлопчисько почухав потилицю, здивовано подивився на свою «зброю» й поставив її в куток.
— Мда, — прошепотів він і пішов углиб квартири.
Мама Патріка, жінка сорока п'яти років, з каштановим волоссям і сіточкою дрібних зморшок навколо очей, рівномірно розгойдувалася в кріслі-гойдалці. Вона перебирала в руках пряжу й не відривалася від якоїсь передачі по телевізору.
Її обличчя здавалося мені болісно знайомим. Я відчував, що ось-ось згадаю її, але образ вислизав. Вирішивши довго себе не мучити, я пішов за Патріком.
Він сидів за столом під настільною лампою й нервово писав рівняння з фізики.
— Патріку, — тихо покликав я.
Друг різко обернувся й насупився.
— Патріку! — цього разу я прикрикнув, але він тільки поколупався у вусі й знову відвернувся до стола.
Я пробував кликати його знову й знову, але результат залишався тим самим. Вочевидь, гучні звуки до нього просто не доходили. Тоді я трохи нахилився й ледь чутно прошепотів його ім'я.
Патрік здригнувся й різко розвернувся.
— Патріку, ти мене чуєш?
Брови друга зійшлися на переніссі.
— Що за чорт?
— Так-так-так, це я, — я намагався говорити якомога спокійніше й тихіше. Він уловлював звуки, але ледве-ледве.
Потрібно було спробувати щось інше — може, підняти якусь річ, — і цей хиткий план сам собою склався в голові. Затамувавши подих, я потягнувся до стола, схопив ручку й вивів на вільному краї аркуша нерівні, стрибучі літери:
«Не бійся. Це Джейк. Я помер».
Патрік завмер, побачивши ручку, що літала в повітрі, і напис, який з'явився на папері, він миттєво змінився на обличчі: розгубленість поступилася тваринному страху, від якого кидає в холодний піт і змушує серце провалюватися кудись у п'яти.
Я подумав, що варто написати щось іще:
«Це справді я. Не бійся. Я помер, але не знаю як. Я не завдам тобі шкоди».
Він просидів нерухомо ще хвилину.
— Це ти зараз... говорив?
— Так, так, — повільно повторив я.
— Я чую... Як? Що? Ти привид?
— Я не знаю, — відповів я. — У мене відбило пам'ять. Я просто прокинувся сьогодні в такому стані й нічого не пам'ятаю, тільки тебе».
Патрік насупився. Він досі боявся — це було видно з того, як напружено він сидів і як міцно стискав край столу. Але в його очах страх уже почав поступово перемішуватися зі звичною роботою думки.
— Де ти? — боязко спитав він.
— Просто перед тобою.
Патрік тричі перехрестився й почав ревно шепотіти дивну молитву, яку, найімовірніше, вигадав на ходу:
— Боже, Боже, допоможи, від привидів захисти. Боже, Боже, допоможи, дай мені прожити ще трохи...
Як не дивно, я нікуди не зник.
— Молитва тобі не допоможе...
Його обличчя раптом перекосилося, і страх змінився ворожістю:
— Забирайся до диявола! Я знаю, що ти не Джейк. Я не боюся тебе, чортів полтергейсте!
Він підскочив і почав задкувати, аж поки не вдарився спиною об шафу.
— Але ж я говорю з тобою! Невже ти не впізнаєш мій голос?!
— Диявол уміє підробляти голоси!
— Якби я був дияволом, то вже давно тебе прикінчив би, — роздратовано заявив я. — Навіщо мені підробляти чийсь голос?
— Звідки мені знати навіщо.
Він схрестив руки на грудях і недовірливо насупився.
— Якщо ти нічого не пам'ятаєш, то як ти мене знайшов?
— Мене привела ворона...
Патрік кілька секунд мовчав.
— Ворона, — повторив він так, ніби це слово саме по собі було доказом мого божевілля.
— Так.
— Угу... А де тебе поховали, пам'ятаєш?
— Я не пам'ятаю. Я отямився в якомусь дивному будинку, не знаю, жив я там до цього чи ні. Я взагалі нічого не пам'ятаю.
Патрік усе ще дивився так, ніби намагався вирішити, розмовляє він із привидом найкращого друга чи з дуже нахабним демоном.
— Не віриш мені?
— Не знаю... а з чого мені тобі вірити?
У мене не було відповіді на це запитання.
— Бо ти мій найкращий друг.
Він ще секунду вагався.
— Гаразд. Я не кажу, що вірю тобі. Але диявол, мабуть, придумав би щось розумніше за ворону. Чого ти хочеш?
— Розкажи мені все про мене. Будь ласка.
Патрік заговорив. Він розповів, що ми звичайні школярі. Живемо в Британії, нам обом по шістнадцять, навчаємося в християнській онлайн-школі. Точніше, навчалися. Після моєї смерті це слово звучало вже трохи дивно.
Про моїх батьків він знав тільки те, що я сам устиг йому розповісти. Ми часто переїжджали. Я вважав, що батьки від когось тікають — найімовірніше, від жінки в червоній хустці, яка одного разу стояла під нашим вікном і до смерті налякала маму. Потім батьків убили, за дуже загадкових обставин. Після цього я залишився жити в бабусі Луки.
Ще Патрік знав про фотографії.
Я знайшов їх на горищі в бабусі, але так і не встиг показати друзям. На знімках були дивні люди, дивні речі, яким я тоді не знаходив пояснення. А потім ми з Патріком, Міллом і Еммою вирішили розшукати мою тітку Лору.
Вона була єдиною живою родичкою по маминій лінії. І, можливо, єдиною людиною, яка могла пояснити, що взагалі відбувається.
Але нічого зробити не вдалося, бо я загинув за трагічних обставин. Розрив серця просто на автобусній зупинці, коли ми мали з ним зустрітися.
Смерть сталася понад шість місяців тому, і мене поховали на міському кладовищі. З родичів на прощанні нікого не було, прийшло кілька дітей із нашої школи, та й то, як додав Патрік, смикнувши плечем, майже всіх змусили вчителі.
— Від чого стався цей... розрив? — спитав я.
— Ніхто не знає. Лікарі сказали, що причиною міг бути стрес, нервове потрясіння або щось у такому роді.
— А бабуся Лука? Чому її не було на похороні?
Патрік трохи спохмурнів.
— Вона зникла. Її дім згорів у день твоєї смерті, але тіла так і не знайшли. Поліція розшукує її, але, на жаль, безрезультатно.
Я замовк. Отже, бабусин дім, горище, альбоми, фотографії — усе, що, за словами Патріка, могло хоч якось пояснити моє життя, згоріло разом із ним.
— Знаю, звучить жахливо, — додав Патрік. — Але ми з тобою збиралися шукати Лору саме тому, що від бабусі ти не міг отримати жодних відповідей. І зараз... мені здається, запитань стало тільки більше, звичайно якщо ти, це реально ти.
Історія трохи ошелешила мене. Може, не стільки сама розповідь, скільки факт, що все це сталося зі мною, а я досі не міг пригадати нічого з цього.
— Слухай, я не знаю, як іще тобі довести, але прошу, повір. Я — це я. І мені потрібна твоя допомога. Я не хочу залишатися привидом назавжди.
Патрік сидів нерухомо, дивлячись перед собою.
— Гаразд. Припустимо, я тобі вірю. Це не так, але припустимо. Ти впевнений, що можеш повернутися у своє тіло?
— Без поняття, — чесно зізнався я. — Але мені б дуже цього хотілося. Звісно, якщо воно пролежало під землею вже пів року, то там напевно все вже... не дуже. Може, у тебе є ідеї?
Патрік лише швидко оглянув кімнату, ніби відповідь могла ховатися десь між підручниками й тарілкою з охололою їжею. Звідки підлітку знати, як відреставрувати тіло, що пролежало в могилі такий строк?
— Ти бачиш інших привидів? — спитав він після короткої паузи.
— Поки що не бачив. І сподіваюся, не побачу.
— Тоді, мабуть... нам треба звернутися по допомогу. Ти пам'ятаєш Мілла й Емму?
— Ні, — відповів я.
Патрік важко зітхнув.
— Добре. Тоді ми вирушаємо до них знайомитися.