Пролог

Років у чотирнадцять я вперше відчув сондер. Не пам'ятаю, де це було: чи в шкільній бібліотеці, коли я задивився на жінку, яка там працювала, чи в шкільному автобусі. Сондер — це стан, коли ти раптом усвідомлюєш: кожна людина проживає таке ж саме глибоке життя, як і ти. Зі своїми монологами, страхами, мріями. Складно описати саме відчуття, а не термін.

Може, це схоже на море.
Коли ти плаваєш біля берега або просто дивишся на воду здалеку, тобі здається, що це всього лише вода, просто хвилі. До того ж навколо повно людей, і це створює додаткове відчуття безпеки. Та й сам ти бував там не раз, тож боятися точно нічого.
Але щойно ти запливаєш трохи далі від берега, ніж зазвичай, туди, де під ногами на повний зріст можуть поміститися троє, а то й четверо таких людей, як ти сам, — ти починаєш боятися. Починаєш відчувати море по-справжньому. Тобі страшно перед невідомою глибиною, перед невідомою рибиною, яка може схопити за ногу й потягти на дно. І ще страшніше плисти далі, бо там буде тільки глибше й темніше.
Ось це і є сондер.

Попри все, у такі моменти я волів зупинятися й слухати. Що відбувається там, під водою? Чи вміє вона розмовляти? Мені подобалося відчувати цей страх перед невідомим кожною частинкою свого тіла. Те саме я відчував, коли перебував поруч із людьми. Поки дивишся на них із берега, усе нормально. Але щойно запливаєш трохи далі від нього... Перед тобою починає відкриватися щось приховане. Не обов'язково красиве чи страшне. Просто щось.

Та мало хто з мого оточення це розумів. Змалечку батьки не поділяли моїх поглядів: для них усе це було дитячими вигадками, підлітковою фантазією і тим, що дуже й дуже заважатиме мені в дорослому житті. І, мабуть, вони мали рацію. Мені потрібно було дорослішати, братися за голову, готуватися до іспитів — і тоді, можливо, у мене б усе вийшло. Я жив би найзвичайнішим щасливим життям: радів би дітям, роботі й усьому тому, чому належить радіти нормальній людині.
Але все змінили голоси.

Я постійно чув голоси, які кудись мене кликали. Іноді це були голоси знайомих мені людей: наприклад, ніби мама гукає із сусідньої кімнати. Один раз. Потім другий. Потім третій. Я підводився, ішов до неї, але, всупереч очікуванням, мама стверджувала, що не кликала мене. Тоді я повертався до себе в кімнату, сідав на ліжко — і знову чув її голос, тільки вже наполегливіший. А іноді я взагалі не йшов до неї, бо точно знав: сусідня кімната абсолютно порожня, і я вдома сам.

Чи було страшно? Спочатку — радше цікаво. Потім я просто звик. Це повторювалося так часто і, загалом, не несло жодної загрози, що лякатися було нічого. Лише один випадок вибивався з усієї цієї рутини: однієї ночі мене з кущів біля дороги покликала дівчина, яка вже кілька місяців мала бути мертвою. Я не пішов перевіряти, що там. Мені стало по-справжньому страшно, і я дременув так швидко, як тільки міг.

Мама твердила, що ці «галюцинації» це все вплив комп'ютера і з часом мине. Татові було не до цього: його днями могло не бути вдома, він важко працював, щоб годувати сім'ю. Єдине, до чого мої батьки ставилися по-справжньому серйозно, — це релігія. І ще — до того, щоб я, не дай Боже, ніяк не контактував із нашими родичами, які займалися ритуальними практиками.

А такі родичі у нас були: бабуся Лука, яка жила на сусідній вулиці, і тітка Лора, мамина сестра, яка жила в іншому місті і яку я ніколи не бачив. Незважаючи на близьке сусідство, про бабусю Луку я знав мало — лише те, що вона займається ворожінням. Мені було заборонено навіть близько підходити до її дому, хоча самі батьки ходили її провідати дуже часто.

В такі дні я сидів сам і уявляв, що, можливо, мені передалися якісь ритуальні вміння у спадок — ті самі, які переходять від ворожки до її доньки чи онуки, хоча я не був ні тим, ні іншим.
Переді мною лежали карти для ворожіння, і я намагався дізнатися своє майбутнє: чи буде в мене красива дружина, чи стану я багатим. Потім робив усілякі фокуси з дзеркалами: ставив одне навпроти іншого, між ними — свічку, і це нібито мало відкрити портал в інший вимір. Звісно, усе це було лише пустощами.

Ні ритуальних, ні магічних умінь я в собі так і не знайшов. Зате вони, здається, самі знайшли мене.
Одного дня я сидів удома над уроками, коли раптом відчув на собі чийсь погляд. Спершу я подумав, що мені просто здалося: вдома я був сам, двері зачинені, та й галюцинації з голосами траплялися так часто, що, можливо, це відчуття погляду було просто доповненням до них. І все ж воно не зникало. Навпаки, з кожною секундою воно ставало виразнішим, ніби хтось стояв зовсім поруч і мовчки вивчав мене.

Я підвів голову й визирнув у вікно.
На вулиці стояла гарна молода дівчина в червоній хустці і дивилася просто на мене .
Чи злякався я? Наче ні, вона мала цілком нормальний вигляд, але тим не менше, це було дивно, і зі мною таке трапилося вперше, тому я вирішив не відводити погляду. Так було спокійніше: поки я бачив її, я знав, де вона стоїть, а отже, вона не зможе влізти в будинок і викрасти щось з нього. Тоді я вирішив що саме це її мета. Але що довше ми дивилися одне на одного, то сильніше це відчуття контролю розсипалося. Мені раптом здалося, ніби я опинився посеред найбільшого океану у світі — просто в самому центрі, далеко від берегів, човнів і будь-яких людей. А під мною була глибина, яка вимірюється сотнями тисяч кілометрів.
Я відвернувся.

Дівчина простояла так кілька годин, а потім різко розвернулася й пішла. Я занервував. Увечері розповів про все батькам, але вони, звісно, мені не повірили. Вирішили, що це чергова підліткова витівка, щоб отримати від них більше уваги. Я пояснював, що не брешу, що вона була дуже й дуже дивною, але що більше я говорив, то менше мені вірили. Зрештою мама пообіцяла: завтра вона залишиться вдома, і ми разом подивимося, чи повернеться незнайомка.

І вона повернулася.
Наступного дня я вперше побачив, як боїться доросла людина. У мами тремтіли руки, вона хаотично бігала по дому, відкривала шафи, витягала одяг, книжки, якісь папки й складала все у валізи. Мені вона наказала робити те саме, хоча я абсолютно не розумів, що відбувається. Та дівчина на вулиці навіть сподобалась мені, вона була дійсно гарною.
За кілька годин приїхав знервований тато. До вечора дім спорожнів, а ми вже їхали в інше місто, залишаючи позаду все, що ще вранці здавалося нашим звичайним життям. Я раз у раз ставив запитання: куди ми їдемо, що відбувається? Але, здається, для них я був просто маленькою мухою, яка плутається під ногами під час дуже великої загрози.