Части перша

Дзеркала. Настільки велику кількість дзеркал я не бачила ніколи. Величезні, по саму стелю, вони відображали кімнату та самих себе. Вони створювали ілюзію безкінечного простору, як у Виручай кімнаті з «Гаррі Поттера».

- И тут мы будем практиковаться? –Здивовано спитала я свою подругу. Люсі перекинула довге сріблясте волосся за спину та посміхнулась мені.

- Некоторое время. Знаешь, этот зал выглядит очень впечатляюще. Как думаешь, сколько может стоить его аренда, - я ще ніколи не бачила такого захоплення в очах подруги. Хоча танцями ми займаємось достатньо давно, близько п’яти років.

- Тот парень, который все это оплатил, он же из Львова? – Я ще раз обвела поглядом зал.

- Да. Тебя это смущает?

- Не особо.

- Не парься, Мин, все будет по лучшему разряду.

*

Перед тим, як розповідати про те, що було далі і як я потрапила до історії під назвою «Гліб», потрібно, мабуть, пояснити хто ж я така. Мене звуть Мін, або, як записано у паспорті, Мельник Мія. Мені вже дано за другий десяток (22), тобто вживати цигарки та пити спиртне мені вже можна. Проте, я знайшла для себе більш привабливе заняття – танці. Як у фільми «Крок вперед». І зараз ми, з моєю найкращою подружкою Люсі, у простонароді Люською, займаємося каверами на відомі к–рор хореографії. Вже достатньо довгий час. Ми знімала наші роботи на камеру, викладали на YouTube та збирали, хоч не великі, але перегляди. Та їсти ж хочеться, і необхідність здобути яку-неяку освіту ніхто не відміняв. Так ми обидві потрапили до перукарського коледжу нашого маленького містечка на сході України. І, того ж року, почалась війна. АТО забрало в мене дідуся, а в Люсі батька. Ситуація зробила нас обох більш жорстокими, сильнішими. Це все поставило наші життя з ніг на голову. Але найстрашніше, часто веде до чогось приємного. Ми були змушені діяти і почали це робити.

Так ми опинились у Києві. Так ми почали готуватися до конкурсу на найкращій денс кавер. Так ми познайомилися з Глібом та Олегом. Так я втрапила у найдивніший свій роман. І бачить Бог, краще б цього ніколи не було!

*

Мені не подобалось в Києві. У цьому величезному, як мені здавалось місті, не можливо було відчути себе на своєму місці. Тут взагалі є люди, які відчувають себе «на своєму місці»? Всі постійно кудись біжать. Зупинишся на вулиці, щоб розібрати куди йти – обов’язково хтось наштовхнеться, у метро людській потік винесете тебе и внесе, не зважаючи на те, куди саме тобі потрібно, машини, величезні червоні та білі змії заторів, дорогі крамниці, що світяться та мигають зовсім не заощаджуючи на електроенергії та маленькі мафи, у яких навіть води не має. Життя біжить, життя поспішає, життя бажає жити. І я посеред усього цього. Маленька комаха на  фоні великих торгових та бізнеснес центрів, багатоповерхівок та житлових комплексів.

Ми з Люсі оселилися в не найкращому районі міста. В маленькій однокімнатній квартирці з ремонтом часів Відлиги, кухнею з газовою плитою та маленьким холодильником і скромною, з’єднаною за туалетом ванною. У цілому нам подобалось.

На дворі стояв душний та спекотний травень, тому дерев’яні (про пластик і мови не йшло) вікна завжди були прочинені. Нас не турбував шум від машин, що завжди переслідував у центрі, а ввечері сусідські хлопці полюбляли співати пісні, які нам, як шанувальника «корейської попси» не подобались зовсім, але було у цьому щось романтичне. Настільки, що одного разу Люсі сама вийшла та заграла на гітарі. А я заспівала. Вперше в житті мене почули не близькі люди, а хтось інший. Здається, їм сподобалось.

Мені не подобався Київ, але я любила наш маленький двір. Любила ці вечори з музикою, яку ненавиділа. І полюбила ще більше, коли познайомилась з Колею. Здається він був хлопець, за яким «сохли» усі дівки району. Або ні. Для мене він був саме таким хлопцем. Занадто ідеальним щоб бути справжнім. Але до нього ми ще повернимось. Ще й як повернемось.

Я не сплутала імена. Тоді був Коля. А ще був Гліб. Ось про нього ми і поговоримо. Все почалось в тому самому залі з великими дзеркалами. Це був наш другий, а їх перший день у Києві. Хлопці приїхали близько другої. Спітнілі, стомлені але з широкими посмішками на достатньо красивих обличчях. Та перше на що особисто я звернула увагу був їх зріст. Мене нагородили (чи покарали, тут як подивитися) достатньо високим зростом. Тому було важливо, щоб хлопці також мали такий. Він був. Достатньо, щоб я дивилась на них знизу в гору, але недостатньо, щоб почувати себе гномом. Ось таке порівняння. Гліб мав його трішки більше. А ще скуйовджене біле волосся. А ще веселі карі очі. А ще гарну худорляву статуру. А ще неймовірно красиву посмішку. Олежка виглядав не так. Ніби вороне крило чорне волосся і такі самі чорні очі, що ніби в душу дивилися, кругле обличчя та посмішка з ямочкою справа. Він був м’ясистий та трішки кремезний. Я не розуміла, як він буде танцювати.

*

Так. Стоп. Тут потрібно ще трішки предісторії. Коли ми вирішили брати участь у конкурсі, довелось вирішувати питання – з ким, власне, ми будемо танцювати. Вдвох був поганий варіант, який не подобався ні Люсі, ні мені. З різних причин. Та подруга вирішила це питання, знайшовши в інтернеті двох хлопців (що стало тоді здивування для нас), які були готові допомогти нам. Тобто об’єднатися аби спробувати свої сили. Так доля і звела нас чотирьох разом.

*

Одже наша перша зустріч пройшла достатньо непогано. Всі були налаштовані на дружбу, спілкування та поні. Ми сміялися, обговорювали улюблені групи, айдолів та пісні, вирішували який саме танець нам обрати. Будь веселіше і люди до тебе потягнуться. Я намагалась, хоча, насправді, ніколи не була особливо товариською. Мені завжди вистачало тих друзів, що у мене були. Навіть в групі в коледжі я не мала наміру спілкуватися з усіма. У той час, як інші ходили на постійні вечірки, спілкувалися та знаходили нові знайомства, я сиділа біля ноута за переглядом чергових кліпів чи дорам. Можливо, я щось втратила, проводячи всій час так чи через свою поведінку, але жалкувати я не мала наміру. Все одно нічого не змінити. До чого я це все зараз розповідаю? Спілкування з Глібом та Олегом давалось мені, не зважаючи на їх прихильність, з певними складнощами. Мабуть це стало саме тим  моментом, що вплинув на наші відносини в подальшому.