Частина 61

Того самого вечора, поки Адам ішов додому, Роман лишався в залі — бо в залі й робилася решта роботи.

Він відпрацював вечір, як відпрацьовував завжди: не хапаючи, не бігаючи, тримаючись у полі зору потрібних і зникаючи з поля зору решти. Двоє з тих, хто підходив до Адама, були порожні — гарні візитки, ввічливі очі, нуль. Один був справжній і не показував цього. Ще один, найтихіший, спитав про юрисдикцію й структуру, і Роман по цьому одному питанню зрозумів, що з ним і треба говорити.

О пів на одинадцяту він мав дві зустрічі, призначені на наступний тиждень, і одну обіцянку, яку, за його досвідом, виконають відсотків на сімдесят.

Хороший вечір. Дуже хороший.

  *

Адама він побачив уже коло колони — з жінкою, якої не знав.

Роман, який знав про всіх усе, про цю не знав нічого, і це його потішило. Він постояв секунд десять, дивлячись, як хлопець сміється — не тим сміхом, яким сміються на прийомах, а справжнім, з горла, — і як вона щось коротко відказує й дивиться на нього спокійно, без жодного захвату.

«О, — подумав Роман. — Оця не з'їсть».

І відвернувся, щоб не заважати.

  *

Пізніше, коли зала майже спорожніла, до нього підійшов якийсь молодий чоловік із бейджем організатора й спитав, чи Роман, бува, не з Weird Artist.

— З ними, — сказав Роман.

— А ви там хто?

Роман відкрив рота — і завис.

Він не завис так, мабуть, років із двадцять. Бо відповідь була проста: партнер, операційка, інвестиції, перемовини. І водночас усе це вже було не зовсім правдою.

Операційку рік як тягне жінка, яку він сам і знайшов, і тягне краще за нього. Перемовини — половину веде Оля, і клієнти люблять її більше. Інвесторів він приводить, так, — але сьогодні на сцені стояв не він, і питання по суті ставили не йому.

— Та я так, — сказав нарешті Роман. — Я в них уже не незамінний.

Хлопець із бейджем чемно засміявся, вирішивши, що це жарт.

Роман теж усміхнувся й пішов по своє пальто.

  *

На вулиці було свіжо, і Київ знову світився нормально, без ощадливої темряви.

Він вирішив пройтися.

Ішов і робив те, що робив усе життя: рахував. Прикидав, де слабко, що завалиться, кому подзвонити, щоб не завалилося. Це в нього виходило само, як дихання.

І от що дивно: не виходило нічого.

Продукт тримається. Гроші є. Команда працює й без Адама тижнями, коли той у роз'їздах. Той хлопець, Юсуф, уміє сказати «ні» і має на це право на папері. Дівчина з клієнтами не дасть їм здуріти від власної геніальності. Юрист нормальний. Структура чиста.

Роман шукав, за що вхопитися, — і не знаходив.

І тоді він зупинився посеред тротуару й засміявся вголос, сам, чим налякав якусь пару, що йшла назустріч.

Бо оце ж і був результат.

Двадцять років він лагодив чужі справи, і в кожній лишалася діра, у яку його потім кликали знову, і саме тому в нього ніколи не бракувало роботи. А тут він зробив усе так добре, що став непотрібний.

Найкраща його робота за все життя — людина, якій він більше не потрібен.

  *

Він дійшов до готелю пішки й не пішов у бар, хоч збирався.

Сів у номері біля вікна, налив, не випив.

Дістав телефон і довго крутив у пальцях.

Йому було п'ятдесят чотири. У нього були квартири в трьох містах, у жодній із яких не жив. Була крипта на холодному гаманці — на дім на Кіпрі, з великою терасою, який він збирався будувати вже років вісім. Була колишня дружина, з якою лишилися хороші стосунки й дурна звичка розказувати їй новини в голові.

Він відкрив із нею чат. Останнє повідомлення було півтора року тому, з дня народження.

«Привіт, — набрав він. — Нічого не сталося. Просто сьогодні один хлопець виступав, і я подумав, що ти б із нього сміялася. Він у піджаку як учитель фізики».

Подивився. Стер «як учитель фізики». Повернув назад.

Відправив.

Вона відповіла через десять хвилин, коротко, з тим самим сухим гумором, який колись його і вбивав, і тримав: «Ти живий? Я думала, тебе поглинула твоя робота остаточно».

«Майже, — написав Роман. — Але я, здається, звільняюся».

«Ти? З чого?»

Він подумав.

«Та з посади всіх рятувати».

Потім, уже без жодного приводу, відкрив ту стару папку, куди вісім років складав ділянки на Кіпрі. Він знав її напам'ять: схили, під'їзди, ціни за квадрат, три варіанти з видом на море й один — дешевший, у глибині, з великою старою оливою посеред двору.

Він завжди дивився на них однаково: як на цифри, які колись зійдуться.

Цього разу він відкрив ту, з оливою. Подивився на дерево. Потім написав ріелторці, з якою листувався роками по одному повідомленню на рік: «Добрий вечір. Ця ще вільна? Хочу приїхати подивитися. Не на інвестицію».

Відправив і сам із того трохи здивувався.

  *

Уже вимикаючи світло, він написав Адамові — коротко, як завжди:

«Двоє реальних. Один із них найтихіший — з ним і будемо говорити. Молодець сьогодні, малий. Не зазнавайся».

Відповіді не було.

Роман глянув на екран, хмикнув і поклав телефон екраном донизу.

Ну от і добре, подумав він. Ну от нарешті й добре.

Хлопець живе.