Частина 60

Додому він вернувся пізно.

Місто вже спало — те саме місто, яке колись зустріло його небаченим і воюючим, а тепер лежало під ним тихе, темне, безпечне, у розсипі вогнів.

Удома він не вмикав горішнього світла. Скинув піджак, дістав із внутрішньої кишені нотатник — той, з іменами, — і поклав на стіл дбайливо, як кладуть щось живе.

— Ну от, Сань, — сказав тихо в темряву.

А тоді, замість лягати, сам не знаючи навіщо, витяг із наплічника й другий — старий, докиївський, затертий по кутах. Той, що їхав із ним від самої Братислави і якого він давно не відкривав.

Гортав повільно, при світлі лампи. Свої юнацькі рядки, думки, викреслене. Той дурний і чесний вірш про зорі й красу, що причаїлась поруч. Гортав далі.

І десь ближче до початку, на пожовклій сторінці, натрапив на короткий запис, писаний зовсім дитячою ще рукою. Половина рядків розпливлася — колись на ту сторінку щось пролилося, і чорнило пішло плямами.

«…дід під кооперативом. Робив щось руками, при всіх, і воно було ще криве. Я спитав, чого він не …………… А він засміявся й каже: а коли ж воно ста…… хлопче, як не на о………

……… — не забути».

Адам перечитав те, що читалося. Наморщив лоба.

Він не пам'ятав ні того діда, ні тієї розмови. Ні де це було, ні коли. Почерк був його, тодішній, кривий, — а слова чужі.

— Тю, — сказав він сам до себе. — Що я тільки не понаписував малим. Дідів якихось. От нісенітниця.

Він закрив нотатник, поклав обидва поряд на столі й пішов лягати.

Заснув швидко.

І вже крізь сон, на самій його межі, у долонях ледь-ледь потепліло — тихо, безпричинно, ніби він щойно ніс у них щось тверде й доніс.

Але Адам цього вже не помітив.