Частина 59

Вони не кинулися одне до одного. Не було ні зойку, ні обіймів на весь зал. Просто вона відділилася від колони й пішла до нього через той напівпорожній зал, спокійно, з келихом у руці, а він стояв і чекав, і серце гупало так, як не гупало на сцені.

— Привіт, диваче, — сказала вона.

І від того одного слова в ньому здригнулося все, що він роками вважав давно засипаним.

— Привіт, — сказав він.

Вони постояли. Дивилися одне на одного — уже не ті. Минуло стільки років, що вистачило б на інше життя. Вона стала старша й ще гарніша тією красою, яку дає не молодість, а зроблене; у ній з'явилася вага людини, яка знає собі ціну й не мусить нікому нічого доводити.

— Ти тут яким вітром? — спитав він.

— Своїм, — сказала вона й повела келихом убік залу, де ще стояли останні гості. — Я тут третій день. У мене фірма, маркетинг, ми шукаємо тут те саме, що й усі. — Вона знизала плечима. — А ти, виявляється, у програмі. Я побачила прізвище й подумала: та ну, не може бути. Прийшла подивитися.

— І?

Вона відпила, подумала, скривила губи — так, ніби зважувала на вагах щось не дуже цінне.

— Та слухай, — сказала. — А це було непогано.

— Непогано?

— Не чіпляйся, я рідко таке кажу, — відрубала вона. — Он тому, що перед тобою виступав, я взагалі нічого не скажу.

Він засміявся вголос, по-справжньому — аж сам здивувався після такого дня.

Вона трохи помовчала. А тоді, перекладаючи келих в іншу руку, витягла з кишені ключі — і на них він побачив маленький, потемнілий від років металевий тризуб. Той самий. Кривуватий, з першого разу зроблений його руками.

Він побачив. Вона побачила, що він побачив. І жодне з них про це не сказало ні слова — бо деякі речі псуються, щойно їх назвеш.

— Те, що ти там розказував, — мовила вона натомість, повертаючись у рівний, діловий тон, — то є в роботі чи то поки красиві слова зі сцени?

— У роботі, — сказав Адам. — Уже третій рік.

— Гм. — Вона покрутила келих. — Знаєш, я тобі колись сказала, що простота погано продається. Що люди хочуть почуватися розумними, а не отримувати одну кнопку.

— Пам'ятаю, — сказав Адам. — Я тоді не мав чим відповісти.

— І я досі при своєму, — сказала вона незворушно. — Мої клієнти й далі люблять сорок графіків. Просто я думала, що на цьому все й закінчується. — Вона глянула на нього. — А ти сьогодні продавав не просту кнопку. Ти продавав те, що людині повертають її ж таки годину. За це вони, виявляється, платять. Отже, я була права наполовину. Це страшенно дратує.

— Я запам'ятаю цей день.

— Не радій. Друга половина досі моя.

— Тоді нам було б про що поговорити, — сказала вона. — По роботі.

— По роботі, — повторив Адам.

— Для початку, — сказала вона, і в кутику вуст ворухнулася та сама усмішка.

— Тоді, може, кави? — сказав Адам.

— Я якраз знаю одну хорошу кав'ярню.