Частина 57

Цього разу був вітер і висота.

Не місто жовтого каменю, не море, не гора, не тісна закурена кузня — а щось високе й відкрите всім вітрам: широка кам'яна тераса під голим небом, а за її краєм — простір, якого не було видно дна. І там, унизу й довкола, у сизій імлі, вгадувалися очі. Багато. Незліченно. Ціле небаченне зібрання, що дивилося сюди, на світло, на нього.

Адам знав це місце вперше — і знав, що так буває завжди: місце щоразу нове. А от старий був той самий. Він стояв трохи збоку, спокійний, як завжди, склавши на грудях свої великі руки — ті самі, що колись слухали камінь, а тоді кували залізо. І Адам пам'ятав усе — усі ті місця, і всі ті рази, коли тягнувся до чогось і не втримував; і ту ніч у кузні, коли старий уперше подав йому молот, а він попросив ще трохи часу.

Тепер він тримав у долонях те, що тоді викував. Малу, тверду, недосконалу річ. Свою.

І цього разу старий не показував нічого. Не вів, не підказував. Він просто стояв і дивився — так, ніби своє вже зробив, ніби далі має бути щось, у чому він уже зайвий.

Усередині Адама піднявся давній холод. Той самий. «Ще ні. Ще не готове. Ще трохи допиляти, ще сховати, поки ніхто не побачив криве». Він знав цей голос до останньої нотки — усе життя слухався його.

Але цього разу не послухався.

Він подивився на річ у долонях. Подивився на той край, за яким чекали очі. Обернувся до старого — востаннє, як обертаються по дозвіл.

Старий не сказав нічого й навіть не кивнув. Він тільки дивився — довго, тихо, і в очах його було те, що буває в очах, коли комусь більше не треба тримати тебе за руку. А тоді відступив назад, у сизе, і розчинився в ньому легко, без жалю.

І Адам лишився на височині сам.

Він розтулив пальці — і не сховав того, що в них було. Недоробленого. Кривого. Свого.

Воно ледь світилося зсередини. Тим самим тихим світлом, до якого він колись тягнувся крізь невидиме скло і через яке впав. Тільки тепер скла не було, і світло було не там, а тут, у долоні, тепле й важке, і трохи кривобоке з одного боку, бо він сам його таким скував.

І пішов уперед, на самісіньку видноту.

Далі сон не показав нічого.

  *

Він прокинувся в сірому київському ранку за годину до будильника.

Серце билося рівно. За вікном прокидалося місто — без сирен, живе. Адам полежав, дивлячись у стелю, і не міг пригадати геть нічого — ні вітру, ні висоти, ні старого. Сон стік із нього без сліду.

Лишилося тільки дивне. Долоні ледь чутно гуділи — так, наче він щойно щось у них ніс і не випустив. І в грудях не було звичного ранкового холоду. Не було впевненості — просто не було холоду, і Адам не знав, звідки це, і на всяк випадок не став у цьому копатися.

Він устав. Умився. Одягнув той піджак — із нотатником зліва, під лацканом. Постояв хвилину біля вікна, дивлячись на золоті бані вдалині.

А тоді пішов на ту сцену, до якої йшов усе життя.