Частина 56

Світ прийшов у Київ тоді, коли той нарешті зміг його прийняти.

Минув рік із чимось відтоді, як настало те оглушене «після», — і місто, яке ще недавно засинало під сиренами, раптом стало точкою, куди всі захотіли. Не з жалю: тут, на щойно затихлій землі, наново складали те, що деінде давно застоялося. Проводили великий форум — з тих, про які пишуть у світових виданнях: сцена, переклад у навушник, люди, яких Адам доти бачив хіба в статтях, і така сама несмачна кава з паперових стаканчиків.

Weird Artist опинився в тому короткому списку не за чиїмось знайомством. Роман, звісно, підклав плече. Але пустило їх туди те, що вже працювало саме, без гарних слів.

— Ти хоч розумієш, що це значить, малий? — сказав Роман, коли прийшло підтвердження. Він рідко коли світився, а тут світився. — Туди беруть п'ятьох з країни. П'ятьох. І один із них — той дивак, якого я колись витягав на пітч мало не за шкірку, а він трусився, як лист.

— А тепер уже майже не трушуся, — сказав Адам, і сам із того здивувався. — Оце в цьому й дивина.

— Отож, — реготнув Роман. — Виріс, самородок. Я ж казав — виросте.

  *

За той останній рік Weird Artist перестав бути конторою, яку можна вмістити в одній кімнаті. Два десятки людей, і кожен у чомусь своєму був кращий за нього. Виходило кострубато, з відкотами — але щоранку він заходив у ту кімнату й не тікав.

  *

Бо був іще той рік, про який у гарних статтях не пишуть.

Був другий захід до інвесторів — уже дорослий, із цифрами, з готовим продуктом. І все одно були відмови. «Перспективно, але повертайтеся, як буде масштаб». «Нам не зайшла ніша». «Чому ви в Україні, ви ж розумієте ризики». Один тиснув руку так тепло, ніби вже завтра переказ, — і зникав назавжди.

Та осінь із падінням релізу лишила по собі те, чого не відшкодуєш: чверть клієнтів, одного великого, який більше не відповів, і порожній стіл, за яким колись сидів Богдан. Адам не робив із того ні висновку для соцмереж, ні уроку для команди. Просто відтоді, коли хтось клав перед ним аркуш, він читав його двічі.

Десь та відмова змінювалася на «розкажіть детальніше». Десь один-єдиний «так» переважував десять «ні». Роман вів перемовини мовчки й уперто, не пускаючи Адама туди, де той поламався б. А Адам робив те, що вмів: будував далі.

І от його помітили.

  *

Останнього вечора Адам не готувався. Нотатки до виступу лежали вилизані Романом до блиску, та він знав їх і без папірця. Той давній свист, що колись піднявся б у ньому за ніч до такого, тепер мовчав.

Він зробив тільки одне.

Дістав старий, затертий нотатник — той, з іменами, — і розгорнув на сторінці, яку знав напам'ять і без світла.

«Олександр. Мій друг».

Він не читав далі. Просто поклав на неї долоню, як кладуть на плече.

— Завтра, Сань, — сказав тихо, уголос, у порожню кімнату, бо давно перестав соромитися говорити з тим, кого нема. — Завтра я вийду на ту велику сцену. Ту, про яку ти казав: стань великим, не підведи. Ну от. Дивись звідти. Бо я тебе беру з собою. 

Адам не вірив у те, що звідкись дивляться. І не почав вірити. Просто йому було легше.

Він поклав нотатник у внутрішню кишеню піджака — того, у якому мав завтра вийти. Зліва, під лацканом. Там, де серце.

А тоді ліг і довго ще лежав із розплющеними очима, слухаючи, як за вікном дихає місто. Але то було не безсоння. То було щось радше схоже на чергу перед дверима, які нарешті мали відчинитися.