Частина 54

Кордон відчинився не одразу.

Спершу довго тривало те, що люди називали «поки не випускають», і ніхто до пуття не знав, коли перестане. Потім з'явилися перші, хто проїхав. Потім стало можна майже всім. Адам дізнався про це не з новин, а з чату, де хтось буденно написав, що завтра їде до сина в Польщу, — і на тому все.

Він прочитав і подумав: треба з'їздити.

А тоді минув місяць.

Потім другий. Робота, квартал, наради, Оля з клієнтами, Ліза з новим екраном, порожній стіл біля вікна, за який досі ніхто не сів. Щоразу знаходилося щось, через що зараз було ніяк, і Адам ловив себе на слові «як тільки трохи розгребу» — і щоразу відганяв думку, що це вже колись звучало.

Одного вечора він таки почув себе збоку.

І купив квиток на наступний тиждень, не питаючи більше нікого, зокрема й себе.

  *

Братислава його не впізнала.

Тобто вона була та сама до образливого: ті самі трамваї, той самий вигин Krížnej, той самий запах із пекарні на розі, де жінка колись дивилася на нього, як на людину з іншої країни. Місто не помітило ні того, що він поїхав, ні того, що вернувся. Це чомусь було приємно.

А от він дивився на нього інакше.

Він пройшовся до того будинку, де знімав кімнату. Постояв навпроти. У його вікні висіли чужі фіранки, і за ними хтось рухався. Тридцять метрів чужої країни, у яких умістилися найгірші й найкращі його роки, тепер належали комусь, хто про це не знав.

Адам постояв дві хвилини й пішов далі. Йому не хотілося плакати. Йому хотілося кави.

  *

У Патріка був той самий запах — теплий рушник, віск, кава.

Він підняв голову від чужої голови, побачив Адама в дверях і сказав, наче той приходив учора:

— О. Sedni si [1]. П'ять хвилин.

І тільки коли Адам уже сидів у кріслі й Патрік узявся за нього — уважно, мовчки, без метушні, — той сказав:

— Виріс.

— Постарів.

— Одне й те саме, — незворушно відказав Патрік. — Голову тримай рівно.

Про Київ він не питав нічого. Про війну — теж. Спитав тільки, чи Адам іще грає в неділю, і дуже засмутився, дізнавшись, що вже років зо два як ні.

— То погано, — сказав він серйозно. — Без цього людина стає нудна.

І Адам подумав, що це, мабуть, найточніша порада, яку він чув за останній рік.

  *

Тарас приїхав по нього на тій самій машині, тільки вона стала ще старіша.

Вони обійнялися так, як обіймаються ті, хто бачився востаннє в іншому житті, і Тарас одразу почав сваритися — за те, що Адам худий, що не дзвонив, що поїхав тоді, «а я тобі казав».

Гараж він відчинив урочисто, як музей.

Речей було небагато: коробка, друга, стос книжок, лампа. Усе стояло рівно, накрите старою ковдрою, і в кутку — самокат, якого Адам просив віддати комусь.

— Ти ж мав його комусь дати, — сказав Адам.

— Мав, — погодився Тарас. — Але то ж твоє. Ще вернешся, думаю.

І Адам, який роками не міг сказати вголос жодної теплої речі, стояв у тому гаражі й не знав, куди подіти руки.

  *

З Мартіном вийшло найважче.

Вони не сварилися відтоді жодного разу. Просто розмовляли рівно: цифри, замовники, звіти. Мартін ніколи більше не згадав того вечора, і саме тому він нікуди не подівся — той вечір висів між ними, як волосина на екрані, яку не видно, поки не побачиш.

Зустрілися в тій самій студії. Мартін показував нове, Адам питав правильні питання, обидва були бездоганно ввічливі, і від цієї ввічливості хотілося на вулицю.

А тоді, коли вже допили каву й треба було або прощатися, або сказати, Адам сказав.

— Слухай. Я тоді з тобою вчинив по-свинськи.

Мартін відставив горнятко.

— Не тому, що поїхав, — вів Адам далі, і горло було сухе, як перед тим клятим пітчем. — Поїхати я мав право. А тому, що я тобі повідомив. Поставив перед фактом людину, яка вклала в мене гроші тоді, коли в мене нічого не було. Я знав, що ти скажеш «не їдь», і тому просто не спитав. Це не сміливість, Мартіне. Це те саме, що я робив усе життя, тільки в інший бік.

Мартін довго мовчав.

— Знаєш, що мене тоді найбільше зачепило? — сказав нарешті. — Не гроші. Гроші — то робота, гроші я переживу. Мене зачепило, що я про це дізнався останнім. Я думав, ми вже не на тому рівні, де мене ставлять перед фактом. — Він знизав плечима, і в тому русі було більше образи, ніж він хотів показати. — Adamko, я ж не батько тобі. Я не збирався тебе тримати. Я просто хотів знати наперед.

— Знаю, — сказав Адам. — Вибач.

І не почав пояснювати далі. Не намалював схему. Не сказав, як воно все виглядало з його боку.

Просто сидів і давав тому «вибач» бути.

Мартін кивнув. Узяв горнятко назад. Спитав щось про PromptGrid, і вони почали говорити про роботу, і говорили ще годину, і десь на тій годині воно й зрослося — не словами, а тим, як він знову почав перебивати Адама на середині фрази, як робив завжди.

  *

По дорозі він на добу завернув у Humpolec.

Мишко відчинив, глянув і сказав: «О, диво вдруге», — і все пішло так, ніби минулого разу було позавчора. Малий уже читав. Тіна насварила, що худий.

Роботу Мишко втратив тієї ж осені, як і рахував. Півроку сидів без нічого, робив ремонт у сусіда й гриз себе. Потім знайшов гірше платне, але ближче до дому, і сказав про це майже весело:

— Тепер я малого зі школи забираю. Виявилося, що це, курва, найкраще, що зі мною за десять років сталося.

Про другого вони з Тіною й досі не домовилися. Про батька Мишко сказав тільки, що той у лікарню більше не лягав і грошей більше не просив, і що вони й далі не говорять про те, чого не говорять.

Увечері дістали шахи. Мишко розкатав його, як завжди.

  *

А тоді був Ústí nad Labem.

Ростислав чекав його на вокзалі — у робочій куртці, просто зі зміни, і виявився нижчим, ніж Адам пам'ятав, і сивішим, ніж мав би бути в такому віці.

Вони обійнялися й довго нічого не казали, бо все, що можна було сказати, вже було сказано в переказах і повідомленнях.