Частина 43

Перші дні він майже не пам'ятав.

Вони злилися в одну сіру пляму, крізь яку проступали хіба уламки: Соня, що писала й писала, поки не додзвонилася; Роман, який просто мовчав із ним у слухавку, довго, бо знав, що словами тут нічого не полагодиш; мама, яка плакала за того хлопця, ніби за своїм. Мишко зателефонував і не сказав нічого зайвого — просто був на другому кінці, дихав у трубку, і цього було більше, ніж усіх слів. Хлопці з команди тихо забрали в Адама всю роботу, не питаючи, і Євген сказав одне: «Іди, куди мусиш. Нас усіх не було б без таких, як він».

Ховали Олександра у Вербівці — тому рівнинному селі, куди колись перебралася його родина і де він закінчив школу, там і поклали. Адам був на тому похороні й водночас його там не було: тіло стояло, де треба, руки робили, що належить, а сам він дівся кудись, і про ті дні потім не міг згадати майже нічого. Пам'ять милосердно стерла їх, лишивши тільки фізичний слід — тяжкість у грудях, від якої не було ліків.

А тоді почалося те, від чого всередині в нього щось затверділо холодним і гострим.

  *

Він побачив це в телефоні. У тій самій стрічці, з якої й дізнався.

Люди писали. Ті самі люди, яких Олександр за життя не бачив роками. Ті, хто колись відпав, коли поряд стало страшно й соромно; хто не писав йому на фронт, бо «не знав, що казати». Тепер вони знайшли слова. Довгі, гарні, зі сльозою пости про те, яким Сашко був світлим хлопцем. Фото з випускного, підписані «спи спокійно, брате». Збори — «допомогти мамі», «увічнити пам'ять», «поставити йому пам'ятник у селі, вздовж дороги, щоб усі бачили». У тих постах було багато їх самих і мало Олександра.

І Адам, гортаючи це, відчував не горе навіть — холодну, ясну відразу.

Де ви були, думав він, коли він був живий. Де ви були, коли він мерз у тих окопах, коли збирали копійки пораненим на лікування, коли він писав у порожнечу, а вона мовчала. Тоді допомогти було незручно, страшно, невигідно. А тепер, коли він уже нічого не попросить, коли турбота нічого не коштує й так гарно виглядає в стрічці, — тепер вас повна хата. Тепер ви його любите.

Він не написав їм цього. Ні слова. Не влаштував під тими постами сцени — Олександр би не хотів, та й що змінили б слова, звернені до тих, хто грає. Він сказав це тільки собі. І одного разу, тихо, серед ночі, Мишкові — єдиному, кому міг сказати таке й бути почутим. «Де вони були, Мишку. Де вони всі були, коли він жив». А Мишко відповів: «Ніде, брате. Вони завжди ніде. А ти був. Ти писав. Ти гроші слав. Ти пам'ятай це, коли гризтимеш себе».

Але це не втішало. Вистава вбиралась у чорне й приходила любити мертвого, якого не любила живим.

  *

На могилу він поїхав пізніше. Сам. Коли галас у стрічці вщух, коли помагатори вже виплакали своє на публіку й розійшлися до наступного приводу.

Вербівка зустріла його чужим тихим селом на рівнині, так не схожій на його гори, — і людьми, серед яких він майже нікого не знав, крім одного, до кого й приїхав. На краю села — свіжа військова ділянка цвинтаря, ряди однакових прапорів, що тріпотіли на вітрі, — ціле поле молодих чоловіків, кожен чийсь син, чийсь брат, чийсь Олександр. Він знайшов його не одразу. А коли знайшов — став і довго не міг зробити нічого.

З фотографії на нього дивився Олександр. Молодий, усміхнений, у формі. Той самий, з першого класу, з футбольного поля, з одного бутерброда, з тих ночей на зв'язку. Його друга половина.

На табличці стояло повне ім'я — те, яким його не кликав ніхто ніколи. Для Адама він завжди був Сашко. Просто Сашко, з одного села.

Адам присів навпочіпки. Дістав із наплічника дві пляшки — ті самі, що стільки тижнів холонули в київському холодильнику, чекаючи перону, якого не сталося. Він привіз їх сюди. Бо їм не було іншого місця.

Він відкрив обидві. Одну поставив на землю, під фотографією, притулив до вологого горбка. Другу лишив собі.

— Ну що, половино, — сказав тихо, уголос, і голос не тремтів, бо все, що мало тремтіти, вже відтремтіло. — Отримуй своє. Вибач, що не на пероні. Я був там, знаєш. У Києві. Хотів тебе здивувати, дурню. Стояти з цим пивом, як ти виходиш із вагона. А ти взяв і розминувся зі мною на один день. На один клятий день, Сань.

Він відпив. Пиво було тепле, несмачне, звичайне — і найгіркіше, найдорожче у світі. Він сидів на землі біля друга й пив із ним те пиво, яке вони обіцяли одне одному ще в іншому житті, коли все скінчиться. Тільки все ще не скінчилося. І скінчиться вже без нього.

Він довго мовчав. А тоді сказав те, задля чого, певно, і приїхав.

— Я тебе не послухав, Сань.

Пляшка була холодна знизу, від землі.

— Ти мене просив. Сто разів просив: не лізь, сиди там, де тихо, один із нас має лишитися цілим. Я тобі навіть не заперечив жодного разу — просто змовчав і зробив по-своєму. Я був тут уже майже два місяці. За пів тисячі кілометрів від тебе. Ходив по Києву, працював, жив, спав під сиренами — і мовчав. Я тобі не сказав.

Він потер обличчя долонею.

— І знаєш, що найпідліше? Я мовчав не тому, що беріг тебе. Я мовчав, бо готував сюрприз. Хотів твоє лице побачити. Щоб гарно вийшло. Я з цього, — він кивнув на дві пляшки, — виставу зробив. Як завжди. Як з усього.

Вітер ішов по прапорах, і вони лопотіли всі разом, як одне велике вітрило.

— Ти помер і не знав, що я вдома, — сказав Адам. — Що я вже приїхав. Ти б, може, посварився. Наорав би на мене. Сказав би, що я дурень і що ми ж домовлялись. А я б тобі відповів. І ми б розібралися, як завжди розбиралися.

Він замовк.

— А тепер я тобі вже нічого не поясню. Ніколи. Це буде зі мною, Сань. Я знаю, що воно так і буде зі мною.

Він не просив вибачення. Знав, що коли вже просити, то не в мертвого — мертвий пробачить що завгодно, з мертвим завжди легко домовитися. Тому просто сказав, як є, і лишив це лежати між ними, як лишають камінь.

— Братиславу я тобі так і не показав, — сказав Адам. — І не покажу. Але ти знаєш що? Я вас не забуду. Тебе, і Гриню, і Толіка, і Васю з тими цукерками. Усіх вас. Не дам вас стерти — ні з голови, ні звідки. Чуєш? Це я тобі обіцяю, а обіцянок я тепер не кидаю на вітер. Навчився. Пізно, але навчився.